Володимир Лагодич Історичні етюди. Візантія. Війни Юстиніана. Частина 4

Освоївшись в Карфагені, першим ділом Велізарій взявся за відновлення міських мурів. Так вже сталось, що багато варварів, як-то англи, сакси, юти в Британії або ж вандальські колеги в Африці мали велику пристрасть до руйнації римських укріплень вщент, ймовірно, вважаючи, що битись потрібно в полі, а не на стінах. Вандали і раді були б знести заодне й стіни Карфагену, та тільки на мури в германців не було сил. Велізарій подібними дурницями не займався і щиро вважав, що той, хто володіє Карфагеном, може навіть не витрачати зусиль на завоювання решти Африки.

Ймовірно, в якийсь момент це зрозумів і Гелімер, що сидів в Булла Регії. Розуміючи, що сам він не в змозі впоратись із Велізарієм, король відправив своєму брату Цазону лист із проханням негайно повернутися в Африку. Добре, що той якраз завершив успішну десантну операцію на Сардинії. Висадившись із корабля, Цазон одразу зустрівся із братом, розділивши тугу за полеглим Амматом. Велізарій тим часом продовжував відновлювати стіни. За три місяці, які полководець провів у Карфагені, мури була повністю відновлені й готові до облоги.

А брати-вандали між ділом вирішували, як бути із ромеями у Карфагені. Для початку Гелімер зв’язався з маврами, обіцяючи тим солідну нагороду за кожну візантійську голову. Інші посланці короля пробрались в Карфаген, де влаштували сеанс пропаганди гунським союзникам Імперії, мовляв Велізарій нібито хоче розселити гунів тут назавжди. Ті не приховували своєї відрази від природніх умов, в яких їм довелось воювати, тому вмовляння шпигунів Гелімера були на родючому грунті.

Велізарій швидко дізнався про неподобство в тилу і швидко зрозумів, що треба міняти тактику. Не чекаючи, коли якийсь розлючений гун приріже його уві сні, Полководець наказав всій армії виступати з міста назустріч братньому дуету. Ворогуючі армії зустрілись в грудні 533 р. біля містечка Трикамарон, в 50 км на захід від Карфагену.

Диспозиція ромеїв була наступною: лівий фланг утримували піхотинці й найманці, правий – кіннота, в центрі був сам Велізарій, Іоан Вірменин та 500 кращих вершників. Гуни, все ще ображені на римлян, встали неподалік основних сил. Втім, вони завжди принципово відмовлялись змішуватись із римлянами та іншими федератами, тому на кочівників ніхто, крім Прокопія, уваги не звернув. Щодо Гелімера, то той віддав Цазону центр, союзників-маврів відправив назад, а сам об’їжджав ряди воїнів, намагаючись вселити мужність в них. Також вандальський король чогось наказав битись суто мечами. З огляду на те, що супротивник мав воїнів, які одинаково вміли користатись і мечем, і списом (скутати, вони ж спадкоємці легіонерів), а також луком та дротиками (пельстатів/токсотів, рахуй, застрільників), той наказ звучав дуже дивно. Якщо тільки, звичайно, Прокопій не збрехав (а він, як ми знаємо, грішитиме й тим).

Так чи інакше, перед боєм обидва командири виголосили промови перед своїми людьми, а Гелімер взагалі зігнав в табір жінок і дітей вандалів, аби чоловікам не було куди відступати в разі програшу. Битва ж почалася наступним чином: Іоан Вірменин на чолі кращих кіннотників налетів на стан Цазона, а потім зобразив відступ. Потім Іоанн повторив той же фортель ще двічі. Й, переконавшись, що ряди Цазона розгорнуті для атаки, напав на брата короля по-справжньому, використовуючи підтримку кінноти і союзників-гунів, які нарешті забули про свої образи на візантійців. У сутичці Цазон передбачувано загинув, як і всі його воїни числом у 800 чоловік. І це при втратах ромеїв, що склали близько 50 воїнів.

Слідом за Іоаном в бій кинулись й інші ромеї, відтіснивши вандалів до табору. Хто знає, як склались би подальші події, якби не те, що як тільки Гелімер дізнався про загибель брата, його переклинило, й він просто втік з табору! Дізнавшись про втечу володаря, вандали повністю втратили бойовий дух і стали шукати захисту в довколишніх церквах, кинувши напризволяще своїх жінок і дітей (тут підкреслимо, що вандали-аріанці могли мати не одну дружину, й відмовідно, немало дітей – що і вплинуло на факт зради рідні). Ті, в свою чергу, стали жертвами тріумфального безумства візантійців, яких вже навіть Велізарій не зміг стримати. Та й хто би зміг стримати озвірілого ромея або, тим паче, герулів або гунів, коли їм відкрились перспективи цілу ніч пити вино, красти золото й піддавати вандальських дітей мечу. На ранок Велізарій зміг виставити своє воїнство на огляд. Після гулянки візантійці були схожі більше на юрбу, ніж на римське військо, але Велізарію вистачало і цього, адже вони взагалі вціліли. Скарби за наказом полководця стали переправлятись в Карфаген, туди ж відправили вандалів, які поздавались у полон. За Гелімером відправили Іоана Вірменина, який гнався за ним 5 днів. Іоан вже був готовий захопити короля в полон, як трапилась історія, що виходить за межі навіть людського ідіотизму. Уліаріс командир молодшого рангу, якого вже згадували давніше сп’яну вирішив пополювати. Він знайшов пташку і вирішив пристрелити ту пташку з лука, але якимось немислимим чином пташкою виявився Іоан. Іоан швидко помер, викликавши глибоку журбу у всіх: Юстиніана, Велізарія, простих солдатів та офіцерів. Іоан Вірменин був прекрасним воїном і командиром, а також творцем перемоги при Трикамароні. Більше за всіх побивався Уліаріс, коли протверезів і зрозумів, що накоїв. Щоправда, всі, в тому числі вмираючий Іоан, знали, що воїн зробив це ненавмисно, тому жорстокого покарання Уліаріс не поніс.

Однак момент був упущений, Гелімер зміг дістатись гори Папуа, чиє місцезнаходження намзараз невідоме. У цих горах король сховався зі своєю ріднею та маврами. Розуміючи, що штурмувати гори взимку немає сенсу, Велізарій наказав оточити хребет імперськими силами, на чолі яких поставив вождя союзників-герулів Фару. У цих горах Гелімер поводився, немов справжній комедіант і трагік в одній особі. Так, одного разу він попросив у Фари губку, хліб і ліру. На питання здивованого вождя герулів король відповів, що хліб йому потрібен, аби втамувати голод, ліра знадобиться для оплакувань своєї нещасної долі, ну а губка – для витирань обличчя від сліз. Фара знизав плечима і виконав прохання Гелімера, прекрасно розуміючи, що у того скоро остаточно здадуть нерви і король здасться.

Поки Гелімер розігрував із себе ображеного героя, в Карфагені творились не менш цікаві події. Якось до Велізарія на аудієнцію з’явився деякий Боніфацій, скарбничий Гелімера. Після недовгої бесіди Велізарій дізнався, що Гелімер далеко не завжди був таким романтиком, якого корчив із себе перед простодушними герулами. Усвідомлюючи, що він може і програти війну, король завчасно наказав Боніфацію перевезти королівську скарбницю на кораблях в Іспанію, до вестготів. Проблема була в тому, що коли Боніфацій спробував покинути гавань, розігралась сильна буря. Команда скарбничого доклала титанічних зусиль, щоб вийти з бухти, але стихія тільки посилилась, і вандали зрозуміли, що плисти далі не можна. Рахуючи, що сталось все це з Божим промислом, Боніфацій вирішив передати казну Велізарію. Може, скарбник попередньо виторгував собі солідні виплати за таку послугу. В будь-якому разі багатства, що потрапили в руки візантійського полководця, могли звести з розуму будь-кого. У цій скарбниці було стільки цінностей, скільки встигли награбувати вандали за століття з лишнім розбою, особливо після розграбування Риму в червні 455 р. Особливий інтерес викликав древній семисвічник-менора, який знаходився в Храмі Єрусалимському, поки насильницьку ревізію останнього не провели римські солдати на чолі з майбутнім імператором Титом в 70 р. н.е. Тим часом минуло 2-3 місяці з тих пір, як Гелімер сховався в горах. Фара, який його сторожив, мав рацію: нерви в короля здали. Остаточно рішучість Гелімера рухнула, коли він побачив, як два голодуючих хлопчика (один з яких був його племінником) б’ють один одного за коржик. Повністю втративши дух, Гелімер повідомив Фарі, що готовий здатись, чим сильно обрадував як Фару, так і Велізарія. Під гарантії, дані прибулим посланником полководця, Гелімер нарешті здався. Коли його доставили в Карфаген, тепер вже колишній король вибухнув шаленим реготом невідомого походження, ймовірно, оплакуючи крах вандалів.

Частина зображень з Арки Тита в Римі. На ній римляни тягнуть ту саму менору. Через кілька століть таким же чином менору та інші скарби під час тріумфу Велізарія їх далекі родичі пронесуть і Другим Римом

Тепер, коли війна була закінчена, Велізарій покинув Африку, залишивши її в руках свого помічника Соломона. Прибувши в Константинополь, полководець виявив, що удостоєний честі, якої римські воєначальники не удостоювались принаймні сто років. Велизарий отримав право на тріумф: йому влаштували пишну процесію, що почалася від його будинку аж до трону, на якому в своїх кращих шатах сиділи Юстиніан і дружина його Феодора. Самого полководця несли на руках полонені вандали, а позаду нього везли захоплені в походах скарби. Був серед учасників процесії й Гелімер, який, бачучи пишність столиці, все повторював одну фразу: “Все суєта суєт!” Опинившись перед лицем імператора й імператриці, Велізарій простяг ниць. Те саме змусили зробити і Гелімера. Після того, як опір короля було зламано, взута в туфлю нога Юстиніана втоптала голову Гелімера в землю. Вандальське королівство припинило існування.

Велізарій, яким його зобразили на базиліці у Сан-Вітале

Істинний же переможець отримав консульство на наступний рік, а потім і нове завдання, куди складніше попереднього: повернути Імперії Італію. Велізарій ще раз з’явиться в Африці, але лише для того, щоб допомогти Соломону, який зіткнеться в нових-старих провінціях з цілому купою труднощів під назвою “маври”. Але в цілому доля Велізарія буде пов’язана з Італією з Левантом та Константинополем, але ніяк не зі звільненою римською Африкою. Її історія буде йти своїм нелегким шляхом аж до остаточного падіння під ударами арабів в VII-VIII ст.”

Володимир Лагодич