Володимир Лагодич “Історичні етюди. Візантія. Війни Юстиніана. Частина 2”

До вашої уваги 2 частина захоплюючого наукового чтиво на вільний час свят. За авторством представника націоналістичного руху в Україні, історика ЛНУ імені Івана Франка – Володимира Лагодича. Чтиво про наше минуле, без знання якого неможливо нормально осмислювати майбутнє. Про завоювання Африки під проводом імператора Візантії Юстиніана І (527-565).

Морський шлях з Константинополя до Африки виявився досить довгим. Ромейський флот зупинився в порті Перинф, на півночі Мармурового моря, де Велізарій отримав цінний подарунок від Юстиніана – кращих фракійських коней для його бійців. Після зупинки у Перинфі, флот пішов би спокійно далі, але в силу відсутності вітру змушений був стати на чотириденну стоянку в Абідосі, який знаходився на азійському березі Геллеспонту (або ж Дарданелл). Поки флот простоював, в рядах експедиції трапився перший серйозний інцидент. Двоє солдат із числа федератів-гунів надерлись вином і прикінчили свого одноплемінника, який посмів жартувати над їх жалюгідним виглядом. Велізарій, дізнавшись про те що сталося, одразу наказав посадити на палю вбивць. Решта гунів жахнулись кари, і вельми недвозначно заявили, що прибули в римську армію битись, а не теліпатись на колах за вироками чужих для них римських суддів. Велізарій, який вже якось отримав в ході перської кампанії сумний досвід запеклих дебатів з гунськими союзниками, оком не повів і заявив обуреним степовикам, що він не потерпить пияцтво і стратить будь-кого, хто дозволить собі настільки ж неналежну поведінку. Завершуючи свою промову, Велізарій сказав наступне:«Не можна беззаконно давати волю рукам, викрадати чуже майно: я не даватиму на це поблажок і не буду вважати своїми товаришами по зброї тих із вас, хто, будь він страшний ворогові, не може діяти проти свого суперника чистими руками. Одна хоробрість без справедливості перемогти не може».

На інциденті з гунами проблеми візантійців не закінчились. Погода знову гнівалась на ромеїв, коли вони покинули Абідос. Буря відкинула флот до мису Сігей, біля західної Анатолії. Втім, потім стихія заспокоїлась і ромейська флотилія попрямувала до Пелопоннесу, якого досягла вже без будь-яких проблем. Прокопій Кесарійський у своїй “Війні з вандалами” висловлює свою безмірну радість з приводу відсутності сильного вітру під час цього переходу:«Керманичі та інші моряки проявили велике мистецтво: попереджаючи інших, вони піднімали великий крик і шум, жердинами відштовхуючи [кораблі] один від одного і майстерно тримаючи відстань між собою. А якби вітер, попутний чи ні, захопив їх тут, то, думається мені, моряки навряд чи врятувались і навряд чи зберегли свої кораблі».

На изображении может находиться: небо и на улице

Нарешті, імперська ескадра дісталась міста під назвою Мефона (суч. Метоні) в південно-західній частині Пелопоннесу. У Мефоні Велізарія чекали двоє офіцерів, Мартін та Валеріан, а також невелике підкріплення, яке виявилося дуже доречним, враховуючи серйозну неприємність, в яку влипли ромеї в цьому місті. Що сталось на цей раз? Прибувши до міста, Велізарій виявив, що його солдати вмирають один за іншим від невідомої хвороби. Недовге “службове розслідування” дозволило виявити причину трагедії. Виявилось, що хліб, призначений для солдат, виявився гнилим. Відбулась та оказія через грубі порушення тодішніх санітарних норм, викликаних бажанням одного прославленого сановника заощадити. Цим сановником був Іоан Каппадокійський, один із затятих супротивників Африканського походу. Ні, він, звичайно ж, не займався саботажем. Просто префект вирішив, що куди дешевше буде випікати хліб в громадських лазнях, а не двічі ретельно пропікати його в спеціальній печах. На думку Іоана, завдяки подібної ідеї виходило заощадити чимало коштів. Справді, платити за дрова потрібно було суттєво менше, ніж зазвичай. Та ж ситуація була із пекарями. Ось тільки Іван не врахував той факт, що печі в лазнях призначені для підігрівання води, а не для випічки хліба, тому хліб виявився незпеченим, і благополучно згнив. Від вживання неякісної їжі встигло померти не менше 500 чоловік, перш ніж справа розкрилась. Велізарій на власні кошти закупив новий хліб, а також склав докладний рапорт Юстиніану. Імператор висловив подяку своєму воєначальнику, проте Іоан Каппадокійський, справжній винуватець трагедії, не поніс жодного покарання.

Позбувшись гнилого хліба, ромеї одразу зіткнулись із нестачею води, яка так само, як і хліб раніше, виявилася зіпсована. Велізарію з екіпажем його корабля, втім, пощастило трохи більше, оскільки Антоніна, дружина полководця, завбачливо зробила свій власний запас води, тому спрага флагманський корабель обійшла стороною. Нарешті, через 16 днів після відплиття з Мефона, імперський флот досяг берегів Сицилії. Острів на той момент був під остготами, які з радістю дозволили візантійцям пришвартуватися біля своїх берегів.Причина такої привітності полягала в деяких династичних перипетіях остготської династії Амалунгів. По смерті Теодоріха Великого королем став його малолітній онук Аталаріх, до повноліття якого правити повинна була його мати (і дочка Теодоріха) Амаласунта. Проблема полягала в тому, що Амаласунта, хотіла дати синові класичне римське виховання, врозріз з бажаннями тієї частини готської аристократії, що бачила свого короля в першу чергу воїном. Побоюючись за Аталаріха й власне становище, королева намагалась або усувати своїх ворогів кинджалами підісланих вбивць, або заручатись підтримкою могутніх союзників. На роль останніх прекрасно підходив імператор Юстиніан.

А поки східні римляни розвантажувалися в порті Сіракуз, Велізарій перебував у сильних сумнівах щодо своєї затії. Він абсолютно не уявляв собі, як воюють вандали, які у них сильні та слабкі місця, наскільки варто побоюватись їх флоту. Його солдати відкрито відмовлялись битись на морі, обіцяючи, втім, всю можливу хоробрість в боях на суші. Трохи поміркувавши, Велізарій послав свого секретаря Прокопія Кесарійського в Сіракузи, аби той дізнався, чи не готують візантійським кораблям засідку біля самої Сицилії або в африканських водах. У місті хроністу зустрівся його старий приятель, який давно вже оселився в Сіракузах, де він вів свої торгові справи. Слуга цього приятеля якраз повернувся з триденного плавання в Карфаген та запевняв клятвами, що флот вандалів знаходиться на Сардинії, а король Гелімер навіть не підозрює про те, що в його володіння прямує ромейська ескадра. Як вийшло, що вандальський флот знаходився біс знає де?Для цього слід повернутись на кілька тижнів тому. Тоді Гелімер, тільки скинувши свого дядька Гільдеріха, був зайнятий розставленням на ключові посади вірних йому людей. В оточенні нового вандальского державця трудився дехто Года, гот за походженням, якому було довірено управляти Сардинією. Призначення було настільки “успішним”, що буквально після вступу на посаду Года відмовився надсилати податки в Карфаген і проголосив себе незалежним правителем Сардинії. Года романтиком не був, та прекрасно розумів, що як тільки про його зраду дізнаються вандали, то одразу відправлять каральну експедицію на острів. Аби уникнути розправи, він відправив лист Юстиніану, який якраз щосили готувався до походу на Карфаген. Юстиніан висловлював безмірну вдячність Годі за рішення зрадити Гелімера, а також обіцяв вислати бунтівному готові солдатів та воєначальника для успішної оборони острова. Года, втім, не дуже зрадів ідеї ділити з якимось офіцером командування й попросив, щоб в знак союзу йому прислали тільки солдат, а командувати, мовляв, він і сам прекрасно здатний. Юстиніан же, не отримавши відповіді Годи, вже почав завчасно споряджати експедицію з 400 чоловік під командуванням одного стратига, Кирила.

Ромейський катафрактарій та легкий кавалерист з числа гунів

У цей час Гелімер, поставлений в незручне становище Годою і згадуваним в минулій частині провізантійським заколотом Пуденція в Триполітанії, спішно вирішував, як йому діяти в такій ситуації. З втратою Триполітанії король вандалів вважав кращим змиритись. Вона була занадто далеко від його основних володінь, та й вже встигла прийняти на свою землю невелике римське військо. А ось із Годою Гелімер вирішив поквитатися як слід, видавши на руки своєму братові Цазону 5 тис. солдатів на 120 кораблях. Висадившись в порту Караліс (суч. Кальярі, Італія), вандали знову захопили владу над островом. Що до Годи, то він загинув в бою, так і не дочекавшись Кирила і його 400 воїнів.

Перемога Цазона виявилась одним з ключових “цвяхів” в труну Вандальского королівства. Експедиція королівського брата скувала найбільш боєздатні сили королівства на Сардинії, давши можливість візантійському флоту спокійно продовжувати свій шлях в Африку, поповнивши запаси на Сицилії.Чим більш чіткіше з кораблів були помітні обриси африканських земель, серед вищого командного складу виникла запекла дискусія на тему того, де конкретно потрібно висаджувати армію. Архелай, колись префект преторія Іллірії та Сходу, запропонував плисти відразу на Карфаген:«Мені здається, що ми зможемо оволодіти Карфагеном при першому ж нападі, тим більше, що вороги знаходяться далеко; опанувавши Карфагеном, ми вже в подальшому не відчуємо нічого поганого. Всі справи людські, коли постраждає головне, незабаром занепадають». Велізарій заперечував Архелаю, побоюючись в нарватись в Карфагені на вандальський флот, який рано чи пізно повинен був повернутись з сардинської каральної операції. Полководець вважав, що потрібно негайно висаджуватись і закріпитись на материку: «Давайте згадаємо про те, що недавно солдати говорили відверто, що вони бояться небезпеки на морі і що, коли ворожі кораблі підуть на них, вони тікатимуть, і ми молили Бога показати нам швидше землю Лівії і дати можливість спокійно на неї висадитись. Як це так, то я думаю, тільки нерозумні люди, попросивши у Бога кращого, відмовляються від нього, коли воно їм дано, і йдуть протилежним шляхом. Якщо ми зараз попливемо до Карфагену і наш флот зустріне ворожий, і наші солдати втечуть, то зрештою вони не заслужать осуду: проступок, наперед зазначений, сам же в собі несе виправдання; нам же, навіть якщо ми спасемось, не буде ніякого вибачення. Я стверджую, що треба негайно висадитися на сушу, спустити з суден коней, перенести зброю та все інше, що на нашу думку, нам стане в нагоді, спішно вирити рів, зміцнити його палісадом, який нам забезпечить безпеку нітрохи не менше будь-якої стіни і, якщо хто й піде на нас, звідси почати військові дії».З аргументами Велізарія погодились всі, й візантійська флотилія 31 серпня 533 р. причалила до містечка Капут-Вада (суч. Шеббі, східний Туніс). З часу відплиття з Константинополя минуло понад 2 місяці.Як тільки ромеї висадились, то відразу почали діловито облаштовувати свої позиції. Всього за один день був викопаний рів, а також побудований укріплений табір. На ніч же на кожному кораблі залишилося по п’ять дозорних. А Велізарій розташував свої дромони (легкі йманеврені кораблі) навколо іншої частини флоту, аби гіпотетичному вандалу не прийшла в голову ідея атакувати ромейські судна, поки всі сплять в таборі.Воїнство Велізарія посилено готувалось до маршу назустріч небезпечному і незвіданому ворогу.

Володимир Лагодич