Сергій Чаплигін: Три джерела та три складові лібералізму

Політичне є продуктом людського духу, тому як і будь-яка система цінностей має філософську основу й відображає певну інтерпретацію сенсу та шляхів людської історії та власного місця в ній.

Так і з лібералізмом – його “філософську вісь” складають “три кити”: номіналізм, емпіризм та механіцизм.
Саме ці три складові й сформували нове, ліберальне розуміння природи реальності, яке нині нас оточує.

Все почалося в X—XIV ст. з суперечки відносно “універсалій”, коли вималювалися три позиції щодо світу ідей, які належали Іоанну Скоту Ерівґені, Фомі Аквінському та Вільяму Оккамі.

Ідеї ж останнього походять з переконання, що жодних сакральних реалій самих по собі не існує, є лише світ матеріальних речей, і людський розум конструює на підставі спостережень за ним свої знання.
З цього походить “номіналізм” – переконання, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття – лише назви, знаки, імена або лише звуки людського голосу.

Визнання первинності існування речей, відповідно, ставило в центр уваги спостереження та експеримент за індивідуальними речами.

З цього народжується філософська концепція, що отримала назву “емпіризм” (досвід).

Емпіризм говорить, що єдиним джерелом та критерієм всіх знань є досвід і, відповідно, всі знання ґрунтуються тільки на досвіді. З погляду емпіризму, нічого неможливо довідатися про світ, окрім як зі спостережень за реально існуючими речами в умовах досвіду.
Основний принцип емпіризму полягає в тому, що життєва практика, мораль та наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.
Сакральність Буття відкидається прихильниками емпіричної філософії, як забобон, який фальсифікує картину спостережуваної зовнішньої реальності. Культи та обряди, традиції та міфи, давні заповіти та перекази, духовний та релігійний досвід не мають жодного сенсу в реальному житті.

Іншою складовою стало уявлення про світ, природу та суспільство, як про механізм.

Цей напрям у філософії – “механіцизм”, зводить всю багатогранність світу до механістичного руху однорідних часток матерії, а складні закономірності розвитку – до найпростіших законів механіки, на кшталт годинника.
Це повністю суперечить розумінню Всесвіту, як організму, що властиво традиційному баченню.
Відповідно, з цих нових, небувалих моделей світу – як досліджуваного та механічного нагромадження матеріальних речей, походить зовсім нове розуміння реальності.

Ключовими фігурами в цьому напрямку стали Френсіс Бекон та Джон Локк.

Френсіс Бекон вважав, що тільки розум є головною та вищою якістю індивіда. Те, що лежить поза розумом має бути відкинуте. Все, що походить не від розумових висновків і спостережень за зовнішнім світом є неспроможним.
Таким чином програма Френсіса Бекона полягала у звільненні розуму від вищих реалій, давала йому (розуму) статус найвищої та останньої інстанції в розумінні та поясненні Буття.
Ідеальним суспільством, за Беконом, є таке, що будується на розумовій діяльності. В ньому мають бути відкинуті ті речі, які не мають раціонального пояснення.

Закінчену філософсько-політичну програму розробив послідовник Ф. Бекона – Джон Локк. Він вперше застосував основні принципи уявлення про людину та світ.
В центрі філософії Локка перебуває “людина без властивостей” – такий собі наділений розумом та сформований зовнішнім середовищем механізм. Завдання людини, за Локком, полягає в тому, аби, розвинувши свої раціональні якості, вона звільнилася від станових, догматичних, кастових та інших традицій і побудувала нове суспільство, засноване на договорі між такими ж індивідами.

Ця філософія Локка і лягла в основу лібералізму.

Відтоді світ зі сфери ідей став сферою речей, а з форми цілісного існування перетворився на складену атомарними індивідами тимчасову умовність, яку можна довільно конструювати.

Що ми й бачимо в дійсності.

Сергій Чаплигін