Сергій Чаплигін: Не розділення влад, а симфонія

Одним із стовпів пануючої в наш час політичної теорії є ідея розділення влад. Сформульована в працях Джона Локка, а потім доведена до рівня узагальнення в працях Шарля Луї Монтес’кє, теорія розділення влад стала основою не тільки цілого комплексу політичних ідей, а й отримала реальне втілення в практиці сучасних держав. Ця теорія в наші дні є цілком привабливим політичним ідеалом, з яким вимушені рахуватися не тільки вченні, а й політичні діячі та організації. З точку зору пануючої нині політичної теорії, головна мета розділення влад, з присутньою для кожної з них сферою та компетенцією, – це обмеження зловживання владою й тим самим забезпечення політичної свободи особистості та невтручання в її права зі сторони держави. Таким чином, вважається, що розділення влад створює умови для стабільного соціального порядку, сприяє оптимізації прийняття державних рішень.

Але у Православній Церкві існує політична теорія та практика, в якій мова теж йде щодо розділення влад, але за зовсім іншими критеріями. Християнство вчить, що людина належить двом світам: світу матеріальному та світу духовному. Адже Церква ніколи не заперечувала цього природнього світу. Слова Христа “кесарю – кесареве, Богові – боже” є наочним доказом цього. Звичайно, цей світ після гріхопадіння, є світом падшим, недосконалим, й таким “який у злі лежить”. Але це ствердження є не просто емпіричною данністю, це є, в першу чергу, постановкою завдання. Світ, як і людина, потребує преображення (принцип теозісу), який може бути здійсненний людиною за допомогою Бога. Тому духовне не просто вище матеріального, але й духовне ще і направляє матеріальне.

Принцип розділення влад в Православ’ї отримав назву симфонії влад. Тут основними владами визнаються влада світська (держава) та влада духовна (Церква). Принцип симфонії був юридично закріплений за імператора Юстиніана. На мозаїці Юстиніана з Равени (на заставці запису) це чітко проглядається: по праву руку його стоять світські владики, по ліву – церковні. В VІ Новеллі Юстиніана говориться: ”Два найвеличніших Божих дари дані людям Всевишньою благодаттю – священство та державна влада: перше має опікуватися речами божественними, друге і має керувати справами людськими. Але обидва вони походять з одного й того ж початку і спільно влаштовують людське життя”. За цим принципом Церква та держава утворюють один складний та нероздільний організм, де держава розуміється як матерія чи тіло, а Церква – як форма чи душа. Кожна з них складає самостійне ціле та знаходиться в живому та тісному спілкуванні з іншим, доповнюючи її в тих або інших напрямках діяльності, надаючи допомогу та вплив. При чому держава створює умови для життя, розвитку та захисту Церкви. Церква ж у свою чергу освячує державні установи та форми суспільного життя, сприяє державі у виконанні свого призначення у житті в формі християнської любові. В своїх управлінських функціях імператор та патріарх є співрівними. Це правило юридично закріплюється в церковному вінчанні імператора на владу, та в інтронізації державою патріарха. Цим самим проявляється взаємне проникнення світських та духовних влад.

Таким чином, ми бачимо два підходи до стримуючого начала проти зловживань влади та направлення її ресурсів, яким є моральний принцип. Але сьогоднішня модель управління визнає питання моралі за особисту справу. В симфонії влад ж поведінка політиків та державних службовців оцінюється не тільки за їх практичної ефективності, в першу чергу за моральними критеріями. Але й подібна діархічна модель не обмежує Церкву тільки моральними оцінками. Церква є не тільки обмежувальною силою при прийнятті владою рішень, а й спонукальною, що направляє людей на здійснення добрих справ. Навіть права людини тут розглядаються в перспективі кінцевої мети людського життя. Сьогодні не можна визначити якісь майбутні форми держави, але можна точно сказати, що мова може йти про ще досі чітко не зафіксовані феномени майбутньої влади. У повному розумінні цього слова – про втілення “містичного” Тіла Господнього в площині народоустрою України.