Олексій Ткаченко: Націонал-популізм як дороговказ для України: теоретична база

До вашої уваги фрагмент за бакалаврського диплому “Держава “прозорого та ефективного соціального регулювання” та її моделі” постійного автора Покрову Олексія Ткаченка. Фрагмент, у якому наведений аналіз націонал-популістської держави та націонал-популізму як політичного руху, який має за мету розбудову першої. Даний фрагмент слугуватиме теоретичною та фактологічною базою для обґрунтування Олексієм Ткаченком націонал-популізму як дороговказу виходу для України з глухого куту розвитку у наступних матеріалах. Виходу як національної держави, що є успішною в цілому і створює можливості для досягнення успіху для кожного з більшості членів власної спільноти.

З повною версію роботи “Держава “прозорого та ефективного соціального регулювання” та її моделі” ви можете ознайомитись за посиланням: https://drive.google.com/file/d/1At5yiXYCg5TQ3MeM1ZHA_1voZ26XiNJ8/view?usp=sharing

«Увагу привертає не популізм в цілому, а лише націонал-популізм. Тут необхідно провести дії, за допомогою яких буде розрізнений популізм та націонал-популізм. Тож потрібно:

  1. Відділити націонал-популізм від популізму в цілому.

В цілому під таке популізму як жорстко анти елітарного політичного руху можна віднести чимало рухів. Тут перш за все виділяються радикальні ліві рухи, які беззаперечно прагнуть усунути від ключових позицій політичного владарювання представників старої політичної еліти силами не з контр-еліти, а з не-еліти. Але прагнуть зробити це ціною знищення власної держави чи її підкорення наднаціональним цілям. Такі як рух за встановлення «радянізму».  Сюди ж відносяться і представники анархізму усіх гатунків: лівого анархізму, анархо-примітивізму та анархо-капіталізму. Націонал-популістські рухи навпаки за чітким визначенням видатного дослідника популізму Джудіса Дж. «відкидають наднаціональні утворення. Вони хочуть відновити твердий державний контроль над валютою, фіскальною політикою і кордонами. Не всі з них люблять використовувати для опису свої цілей термін «націоналістичний» (Національний Фронт використовує суверенетізм, Подемос- патріотизм). Але по суті ці рухи є націоналістичним на противагу імперіалістичним чи глобалістським. Вони приводять у дію відцентрові, а не доцентрові сили у європейській політиці» [4, с. 164-165].

  • Відділити націонал-популізм в країнах периферії від націонал-популізму в країнах центру.

Націонал-популістські рухи нині існують в безлічі країн. В тому числі й в країнах центру, «першого світу». Однак, подальші цілі, на які спрямовані подібні рухи в цих країнах не призведуть до формування наново держави «прозорого та ефективного соціального регулювання», а тому для даного дослідження вони не пріоритетні. Бо в більшості цих країн, держава «прозорого та ефективного соціального регулювання»* постала вже у цілком розвиненій національній державі як «держава  загального добробуту». І за останні десятиліття лише реконструйована і то не усіль. Тому ціль націонал-популістів у цих країнах – або відновлення статус-кво національної держави та держави «прозорого та ефективного соціального регулювання», або встановлення певних нових їх варіацій. Наприклад згідно аналізу фактів Джудісом Дж.: «Популістька «Датська народна партія» послідовно підтримувала «державу загального добробуту» та ідею, що витрати мають спрямовуватися лише на громадян Данії . Лідери партії підкреслювали, що у цьому питанні вони ближче до соціал-демократів» [4, с. 141]. Такого ж курсу щодо «держави загального добробуту» дотримувався й «Національний фронт» за лідерства Марін Ле Пен, яка змінила позиції партії порівняно з позиціями до її лідерства саме у питаннях соціального захисту населення та економічного націоналізму [4, с. 155].

*- форма організації держави у соціально-економічній сфері, яка забезпечує дійсні, сильні, прозорі та ефективні регулювання державою відносин суб’єктів економіки та встановлення соціальних гарантій населенню в її межах. Явище, що перш за все аналізується Олексіє Ткаченком в межах роботи “Держава “прозорого та ефективного соціального регулювання” та її моделі”.

Тому проривний успіх націонал-популізму, як руху, що бореться за досягнення одночасно чотирьох цілей:

  1. Побудову сучасної ринкової економіки;
  2. Переходу до моделі електоральної демократії;
  3. Сформування сучасної національної держави;
  4. Встановлення держави прозорого та ефективного соціального регулювання

можливий лише у країнах третього світу, де розвинено відсутні усі ці 4 елементи одразу. Чому ж при цьому необхідне саме втілення руху за національний розвиток у популістську оболонку? Адже існують чимало інших рухів з іншими альтернативними варіантами вирішення цього принаймі потрійного переходу в «країнах третього світу». Наприклад, всесвітньо відомий політолог Кардозо Ф. Е. виділяв принаймні три основних варіанти цього вирішення, включно з вже згаданим:

а) «Ліберальна» індустріалізація

б) «Національно-популістська» індустріалізація

в) Індустріалізація, регульована «десаррольістською державою» ( від ісп. «desarrollo» – розвиток).

Чому ж лише за 2 варіанту з популістською складовою було можливе успішне досягнення усіх 4 цілей одночасного переходу. Тому, що у країнах «третього світу» є часто наявними занадто непохитні до плинності часу суб’єкти внутрішньо та зовнішньо політичної влади. Ті самі еліти, які часто отримують вузьку вигоду від нерозвиненого і залежного становища країни у спайці з зовнішньо політичними гравцями і не бажають змін на цьому фронті. І такі еліти не скинеш шляхами мирної боротьби, адже вони часто можуть бути просто неможливими в країнах «третього світу». Адже там не має не те, що демократії, а сучасної політичної системи в загалі, як у країнах центру. Там шляхом простої мобілізації на виборах не доведеш, що «Демократія – не двопартійна диктатура», як казали протестуючі у 2011 в Іспанії. А потрібні рішучі й гострі дії, аби ці еліти усунути. Дійсне оновленням, що передбачає усунення від ключових позицій політичного владарювання представників старої політичної еліти представниками не з контр-еліти, а з не-еліти, яке і є результатом популізму. І яке у «третьому світі» конструктивно можливе лише у формі націонал-популізму.

Отже, якщо поєднати окреслення через форму та ціль то можна отримати наступне визначення націонал-популізму: «політичний рух, спрямований на усунення від ключових позицій політичного владарювання представників старої політичної еліти представниками  не з контр-еліти, а з не-еліти, – щодо якого перш за все має важливість його соціальна підтримка не-елітами суспільства, а не політичні ідеологія чи риторика руху – з метою:

  1. Побудову сучасної ринкової економіки
  2. Переходу до моделі електоральної демократії
  3. Сформування сучасної національної держави
  4. Встановлення держави прозорого та ефективного соціального регулювання».

А тоді націонал-популістську державу визначаємо як: «модель держави «прозорого та ефективного соціального регулювання», де владу отримують представники націонал-популістського руху і спрямовують її на усунення від ключових позицій політичного владарювання  в цій державі представників старої політичної еліти з метою розбудови цієї держави як:

1)  Держави з сучасною ринковою економікою;

2)  Держави з електоральною демократією;

3)  Сучасної національної держави».

Перейдемо ж до аналізу наочних прикладів націонал-популістської моделі держави «прозорого та ефективного соціального регулювання», які дозволять дослідити її як феномен в цілому і на цій основі дати відповідь на всі питання вище. Дослідити і виявити, чи можна узагальнити різноманітні риси цих держав за переліком ознак держави прозорого та ефективного соціального регулювання від Аміна С. І перевірити, наскільки відображається втілення кожної з вимог націонал-популізму в цілому у реалізації націонал-популістського курсу у різних країнах. Перша хвиля націонал-популізму піднялася саме усім світом у 1930-ті роки. Тоді за наслідками Великої депресії і так скрутне економічне положення багатьох слабкорозвинених країн у Європі та Латинській Америці стало ще скрутнішим. Це в свою чергу похитнуло політичний порядок в країні в цілому та положення у ньому старих еліт. І на фоні цього розквітнули націонал-популістські рухи, а де інде й пришли до влади. Якщо говоримо про націонал-популізм в Європі тих років, одразу важливо відділити його від неправильного поєднання з нацизмом та фашизмом. Адже, як вже було зазначено, націонал-популізм носить саме національні суверенетистські цілі розвитку. Його представники майже ніколи не виражають прагнень до поширення за межі корінної національної держави та визнають суверенітет інших. Тоді як фашизм та нацизм є ідеологіями постійної експансії та принесення в жертву їм всього, включно з розвитком національної держави. На це звертав увагу і Джудіс Дж. [4, с. 164-165]. Однак, тут є пріорітетно цікавим досвід саме країн Латинської Америки, у ряді яких до влади прийшли націонал-популісти і під проводом яких вони досягли чималих успіхів у розвитку. І про націонал-популістські модернізації під проводом яких як раз і говорив Кардозо Ф. Е. Розглянемо приклад реалізації націонал-популістського проекту у цей період – режим Жетуліу Варгаса у Бразилії у 1930-1945.

На початок ХХ століття формою державного правління Бразилії формально була республіка, встановлена після падіння монархії у 1888-1889 роках. Однак політичним режимом країни була конкурентна олігархія. Вся влада була розподілена між найвпливовішими олігархічними угрупованнями країни, які почергово змінювали одне одного у ключовому обсязі контролю над політико-владними процесами. Відповідний історичний період у Бразилії отримав назву «режиму кави з молоком» через те, що учасниками такої негласної угоди стали представники олігархій,  що володіли ключем до контролю виробництва кави та молока у країні – ключових експортних ресурсів країни тому періоду. Оскільки центром кавової олігархії був Сан-Паулу, а молочної Мінас-Жейрас, то губернатори цих штатів почергово ставали президентами через маніпуляції виборчою системою. Через доставки цих ключових ресурсів експорту з Бразилії на зовнішні ринки режим «кави з молоком» мав максимальну міжнародну легітимність. З плином часу, ростом соціальної мобільності та посиленням становища робітничих та середніх класів у Бразилії такий стан зрощеності економічних еліт з політичними та володіннями ними монополією на суспільні  перетворення у країні не влаштовував все ширші кола бразильського суспільства.

Під кінець 1920-тих режим кави з молоком знаходився у глибокій кризі. Діяльність влади на чолі з обраним за олігархічним порядком президентом була неефективною, політичні кола корумпованими, відбулось дві спроби військових заколотів (1922 та 1924), а економічний розвиток сходив до стагнації. Коли у 1930 році Бразилії дісталися наслідки світової економічної кризи та падіння цін на ключовий продукт її експорту – каву, бразильське суспільство поринуло у кризовий стан, який створив можливість реалізації запиту на зміни.  У цей час як раз мав закінчуватись термін повноважень чинного президента Вашингтона Луїса. А він за традицією мав фактично передати владу Антоніо Калосу Рібейрі де Андрада, губернатору штату Мінас Жейрас. Однак Луїс відмовився це робити і підтримав у боротьбі за владу свого наступника на губернаторській посаді Сан-Паулу Жуліу Престіса. Протидія таким насильницьким діям влади скоро з’явилась. У цей період на політичній арені Бразилії почав діяти так званий Ліберальний альянс, що об’єднував учасників офіцерських повстань та представників опозиційних сил за соціальним( робітників та середній клас) або територіальним( не зі штату Сан-Паулу і скоріше всього з північних штатів, яким набридла гегемонія першого) – тобто усіх класичних представників не-еліти. Лідером Альянсу став Жетуліу Варгас. Після того ж, як Варгас програв Престісу президентські вибори за маніпуляцій з боку влади, очільник опозиції оголосив зміну такого порядку суспільною силою. По всій країні почались зіткнення урядових озброєних сил з повстанськими. Перед закінчення президентства Луїса, Варгас оголосив команду про загальний наступ опозиціонерів  на позиції уряду. Правління Вашинтгтона Луїса було скинуто військовою хунтою, яка передала влади руху Варгаса 3 листопада, а його лідеру – повноваження тимчасового президента. З цього часу Варгас не випустить контроль на механізмами функціонування влади протягом наступних 15 років, що відзначаться в історії Бразилії як «Ера Варгаса».

За 15 років Бразилія 2 рази змінить Конституцію (у 1934 та 1937), а сам Варгас три рази змінить статус голови держави (тимчасовий президент, президент обраний Конгресом представників бразильського народу та само призначений президент за дарованою від себе ж Конституцією). Формою державного правління в цей час формально лишатиметься президентська республіка, а державного устрою – федерація, наскільки реальна їх реалізація можлива з авторитаризму. Бразильський лідер також вступатиме в альянси з усіма та проти усіх політичних сил, аби утримати владу: з початку з лібералами, яких потім придушить, потім з консервативними аграріями проти селян, потім з бразильськими фашистами – інтегралістами – проти комуністів і врешті-решт сам придушить інтегралістів.

Однак, ключові риси режиму Варгаса залишатимуться завжди. Перше: режим Варгаса спиратиметься на комбіновану підтримку усіх соціальних груп з не-правлячої еліти і намагатиметься економічно задовільнити їх всіх без серйозних зіткнень одна з одною. Саме тому Варгасом спочатку очолювався тиск дрібних власників землі разом з іншими соціальними групами, виробництво яких утискала монополія кави з молоком. А потім Варгасом же було силою заблоковано подальше задоволення їх вимог задля інтересів великих виробників цукру. Саме тому за правління Варгаса з одного боку були вперше у Бразилії визнані соціальні права робітників (на пенсійне забезпечення, гідні зарплати) і право на утворення та діяльність профспілок, а з іншого боку ніяких реальних постійних механізмів інтересів робітників і профспілок у питаннях їх матеріального забезпечення не було. Як зазначить з цього Кардозо Ф. Е., теж уродженець Бразилії, що стане її президентом у 2000-2008 роках: «Популізм в дусі Варгаса представляв досить різнорідний рух, готовий залучити до політичного процесу практично всі суспільні верстви» [5, с. 100].

Друге: економічний курс Варгас був спрямований на розвиток національного виробництва за згуртування та інтеграції якомога ширших прошарків бразильців. В цьому руслі велась політика зміщення акцентів економічного розвитку з Бразилії з виробництва первинної сировини (тієї ж кави) до найсучасніших його галузей задля отримання прибутків у цих передових сферах. А саме за правління Варгаса були проведені масштабні національні програми з розвитку передового виробництва: нафтового, автомобілебудування, машинобудування. Як влучно ту зазначив Кардозо Ф. Е.: «політика Варгаса була спрямована на створення нової економічної основи, яка зміцнила міську буржуазію і інтегрувала міські середні шари і деякі обмежені сектора міських народних верств, не підірвавши при цьому економічних позицій агроекспортних угруповань» [5, с. 67].

І третє: Бразилія набула політичної суб’єктності у світі. Країна без побоювань вела суверенну незалежну зовнішню політику, вигідну їй у даний момент. Так протягом 1937-1939 Варгас серйозно зблизився з фашистськими та нацистським режимами у Європі. Це помітно у запозиченні у риторики «Нової держави» у правителя Португалії Салазара в той час. Але під час Другої війни Бразилія оголосила війну країнам Осі разом з союзниками. Причому не з формальною участю, як багато латиноамериканських держав, а з реальною за переправленням до Італії експедиційного корпусу у 25 тисяч бійців.

У 1945 Варгаса було скинуто його ж сподвижником, але наслідки та успіхи його націонал-популістького правління Бразилія відчувала ще тривалий час, а в 1951 році на хвилі цих наслідків його було переобрано президентом на загальних демократичних виборах.

Перша хвиля актуальності націонал-популізму з невеликою перервою під час Другої світової війни розтягнулась до початку 1950-років. Соціологом та економістом Аміном С. цей період в трохи інших хронологічних межах називається «епохою Бандунга» відповідно до зазначеного цим дослідником «руху Бандунга» (від Бандунзької конференції у 1955 році – установчої для «Руху неприєднання» країн, що відмовилися приєднуватися до правил гри двох блоків Холодної війни). За Аміном ця епоха(1955—1980)  зумовлюється перш за все перемогами національно-визвольних рухів в азійських та африканських країнах. Серед інших прикладів розбудови націонал-популістської моделі держави ««прозорого та ефективного соціального регулювання», вдалих і невдалих, дослідниками (тим же Кардозо Ф. та Аміном С.) часто називаються демократичні: Індія за правління Джавахарлала Неру (1947-1964), Гватемала за правління Гусмана Хакобо Арбенса (1951-1954); авторитарні: режими Хуана Перона в Аргентині (1946-1955), Сукарно в Індонезії (1945-1967), Гамаля Абдера Насера в Єгипті (1954-1970). Правління Неру в Індії буде розглянуте нами як приклад розбудови націонал-популістської форми держави «ефективного та прозорого соціального регулювання» за демократичного політичного режиму (а також парламентарної республіки та федерації як форм державного правління та державного устрою).

Джавахарлал Неру був одним з ключових борців за незалежність Індії та лідерів Індійського національного Конгресу (ІНК)- партії, що найбільш широко боролася за цю незалежність. Звісно, що він не претендував на місце першої людини в русі, яке беззаперечно займав всім відомий Махатма Ганді. Але коли терористом було вбито Ганді, Неру завдяки своєму активізму став лідером ІНК. У 1946 незалежність Індії від Британської імперії була остаточно виборена ним і його сподвижниками. А у 1947 ІНК отримав абсолютну підтримку індусів на перших демократичних виборах у країні (86%), і Неру став прем’єр-міністром. На цій посаді він перебуватиме та діятиме в рамках демократичного порядку за результатами парламентських виборів (1952, 1957, 1962) до 1964 року.

У внутрішній політиці Джавархалал Неру проводив курс загального розвитку країни на благо всіх соціальних груп. З одного боку лозунгом першого прем’єра Індії було встановлення в країні суспільства «соціалістичного зразка». Була розбудована загальнонаціональна система соціального страхування.  Затверджена монополія держави в сферах виробництва озброєнь, атомної енергії і залізничного транспорту, а в ряді інших сфер держава за Неру мала виключне право на будівництво нових підприємств і загальне регулювання. За урядування Неру відбулася націоналізація резервного банку Індії (1948) і встановлення контролю держави за діяльністю приватних банків. У 1950-ті роки було ліквідовано повинності селян перед поміщика в аграрному секторі, а для останніх обмежені розміри володіння землею.

З іншого боку за прем’єрства Неру усіляко підтримувались дрібні підприємці. Особливо дрібні власники на індійському селі, які за допомогою держави здійснили «Зелену революцію». Тобто, значиме підвищення продуктивності приватного сільського господарства за рахунок впровадження інноваційних технологій. Підтримувався розвиток і приватних індустріальних підприємств, в тому числі й у передових сферах.

          Складовими курсу Неру був і громадянський націоналізм, коли він намагався об’єднати у боротьбі за розвиток незалежної Індії усіх її громадян незалежно від релігії та національності. За рахунок цього і використання будь-яких економічних підходів задля досягнення даного успіху Неру зберігав єдність правої, лівої і центристської фракцій ІНК.

У зовнішній політиці Джавархал Неру провадив курс суверенного національного розвитку. Перш за все він домагався об’єднання в єдиній суверенній державі Індія усіх територій півострова Гіндустан. Так у 1954 році шляхом перемов Неру домігся переходу під контроль Індії залишків колоніальних володінь Франції (Пондішеррі), а у 1961  шляхом війни – Португалії (Гоа, Даман і Діу). Було розпочато протистояння з Пакістаном за ряд територій, які обидві країни відносили до меж свого суверенітету, яке ведеться по сьогодні.  За Неру Індія також вела такий політичний курс, якій був їй вигідний у даний момент. Так саме Неру був ідейним натхненником і одним з трьох засновників (разом з Насером і лідером Югославії Тіто) того самого «Руху неприєднання». Й в цілому Індія разом з країнами-учасниками Руху залишалася поза активною співпрацею обох блоків Холодної війни. Адже вважалось, що в їх межах обмежують національний суверенітет, за який так стояли індуси. Але з іншого боку за необхідністю Джавахарлал Неру приймав економічну допомогу і від СССР, і від США, підписував з ними різні угоди, і здійснив візит у США. Але коли розпочався відкритий китайсько-індійський конфлікт за прикордонні території, Неру попереджуючи загрозу агресії усього радянського блоку, став активно співпрацювати зі США.

У 1964 році Джавахарлал Неру війдійшов на той світ, але його націонал-популістський курс не згас. За умов демократичної довгостроковості успішних процесів, його перейняли наступні демократично обрані прем’єри. А саме дочка Індіра Ганді (прем’єрство у 1964-1977 та 1980-1984)  та онук Раджив Ганді (1984-1989), що взяли прізвище на честь Махатми Ганді.

Але перша хвиля націонал-популізму давно завершилась, а реалізації його проектів в окремих країнах хоч і збереглися на тривалий час, але втратили свою динаміку та риси розвитку як націонал-популістські. Чи актуальне втілення таких проектів нині, через 70 років кардинальних змін реалій політики, як актуальні «держави загального добробуту»? Розглянемо те, що ряд дослідників (зокрема Ачкасов В. [3] та Крастєв І. [6]) називають прикладами розбудови націонал-популізму нині, аби впевнитись. А саме такі приклади у ряді країн Східної Європи, наприклад. Ці країни після реконструкції в них радянських держав змогли нарешті конструктивно розвинути свою економіку і зробити чимало кроків з «третього світу в перший». Однак на перші 2/3 2000-них років вони ще не розкрили усі можливості для розвитку економіки та залишались залежними від розвинених економік центру, перш за все своїх сусідів з ЄС. Тому їх перехід з «третього світу в перший» не було об’єктивно завершено, а цілі потрійного переходу за Оффе не реалізовані до кінця. А це дозволяє розглянути націонал-популістські рухи та реалізовані ними проекти в цих країнах в загальному контексті націонал-популізму в країнах Третього світу.

Така розбудова націонал популістської моделі держави «прозорого та ефективного соціального регулювання» відбулась перш за все є правління вже згаданого Віктора Орбана (з 2010 року по сьогодні) в Угорщині (при цьому формою державного правління з того часу по сьогодні в Угорщині є парламентарна республіка, а формою державного устрою – унітарна держава). Орбан вже був прем’єр-міністром країни, як лідер партії-переможця парламентських виборів «Фідес» (Союзу молодих демократів) у 1998-2002 роки. Тоді політика партії була стандартно правоцентристською, однак на наступних виборах підтримки виборців така політика не отримала. У 2009 році Орбан заявив про роботу над помилками у публічних заявах, програма «Фідеса» була серйозно змінена із запозиченням ряду положень програми за загальними висловами «популістської та ультраправої» партії «Йоббік». У наслідку «Фідес» отримав тріумф та 263 з 386 місць у парламенті, й з 2010 почалося незмінне впровадження курсу прем’єра Орбана. З одного боку політичні аналітики та критики Орбана на основі ряду фактів називали цей курс спрямованим на розбудову авторитаризму. Подальші парламентські вибори у країні проходили в  цілому за демократичними стандартами ( 2014 – «Фідес», 44.87%, 2018 – 49.27%), а Орбан не змінювався на посаді прем’єра цілком законно. Однак за його правління було ініційовано ряд дій, що широко кваліфікуються як спрямовані на обмеження свобод у країні (причому Орбан був звинувачений опозицією у подібних кроках ще під час першого прем’єрства). Була зменшена кількість виборчих округів з  176 до 106, а їх межі перетасовані, зменшена кількість депутатів до 199. Внесені обмеження на діяльність основних ЗМІ і повністю заборонені аборти. З іншого боку за період правління Орбана з 2010 року Угорщина досягла помітних економічних успіхів. Наприклад, за 2019 – зріст її ВВП склав 4,9 %, в межах ЄС за цей рік вище спостерігалось тільки у Польщі – 5%. За рівнем ВВП на душу населення  у 2019 році Угорщина посіла 47 місце у світі. Серед країн ЄС це вище ніж у тієї ж Польщі, Румунії, Хорватії, Болгарії. Рівень безробіття в Угорщині на початок березня 2020 року до карантину був одним з найнижчих в Європейському Союзі, 3,7 %, нижче був лише у чотирьох країн ЄС – у Нідерландів, Чехії, Мальти та Німеччини. Причому такий економічний розвиток супроводжується розподілом благ на користь усім угорцям. Зокрема запровадження поєднання цих курсів Орбан підтверджував в промові 26 липня 2016 у Вільному літньому університеті у Балванійосі. Тоді лідер «Фідесу» задавався питаннями, яка «держава здатна зробити націю успішною» і яка «угорська держава здатна зробити нашу громаду конкурентоспроможною у великій глобальній гонці на наступні десятиліття» [1]. Прем’єр-міністр Угорщини проголосив, що «угорське рішення – наближення ери суспільства, заснованого на праці» (work-based society, work-state), в  «якому порядок врядування не-ліберальний за харакетром». І що «нова держава, яку ми будуємо в Угорщині – це не-ліберальна держава, ілліберальна держава» [1]. Ще у 2012 Орбан також проголосив, що «всі держави нині мають виконати корекцію «держави загального добробуту». Це складніше на Заході, де «держави загального добробуту» повністю стали на ноги, але не настільки складніше в Центральній Європі, де держави загального добробуту» не були створені досі. Ми падаємо серед напів-завершеного будівництва пост-комунізму, але ми не маємо тут «держави загального добробуту». Наша програма – затвердити, замість західного типу не конкурентної «держави загального добробуту», суспільство, засноване на праці» [1]. Тобто Віктор Орбан має і пророблену концепцію будівництва держави під час кризи «держави загального добробуту» нині, яку ми розписали у розділі ІІ. Держави, елементи якої, намагалися не ґрунтовно впровадити у пост-комуністичних країнах Центральної Європи у 1990-2000-них. В такому руслі для націонал-популістів в Угорщини і країнах Центральної Європи, наближеним об’єктивно все таки не до країн «першого світу», є адекватним домагатися «держави праці» та «заснованого на праці суспільства». По суті – нових виявів націонал-популістської моделі держави «прозорого та ефективного соціального регулювання» для країн «третього світу» у нову добу.

У цьому напрямку Орбан та інші лідери владарювання «ФІДЕС» в Угорщині також завжди запроваджували політику обмеження доступу мігрантів в країну, зокрема через побудову бар’єрів на південних кордонах у 2015. Адже вони проголошували, що мігранти обмежать пиріг політичних та економічних благ саме членів угорської нації.  В контекстах боротьби з лібералізмом та міграцією проти Орбана  виступили ряд представників міжнародних організацій, чия діяльність спрямована на запровадження ліберальних принципів в усіх країнах світу, зокрема Фонду «Відкрите суспільство» філантропа Джорджа Сороса, теж угорця за народженням. Орбан та його прихильники відповіли різкою протидією на з їх позиції втручання «Відкритого суспільства» та інших організацій з подібними цілями у внутрішнє життя Угорщини та захист ними нелегальної міграції в її межі. У тій же промові за 2014 рік Орбан проголошував, що  «якщо ми хочемо організувати нашу національну державу на заміну ліберальній державі, дуже важливо, щоб ми дали зрозуміти, що проти нас платні політичні активісти, які намагаються реалізувати іноземні інтереси тут, в Угорщині. Ось чому вкрай виправдано, що парламент Угорщини створив Комітет, який регулярно слідкує, фіксує та здійснює громадський іноземний вплив, щоб усі ми, включаючи вас, могли точно знати, хто стоїть за цими масками. А уряд прийняв рішення, згідно з яким у рамках цієї нової державної концепції, цієї неліберальної концепції держави, ті, хто відповідає за розподіл коштів Європейського Союзу, повинні бути зайняті угорською державою, тобто в обмін на свою роботу вони можуть отримати не більше того, що отримав би той, хто працює на подібній посаді в угорській системі державного управління» [1]. За ходом цього протистояння Фонд «Відкрите суспільство» переніс у 2018 році свій філіал з Будапешту у Берлін. 

Отож, в даних межах є детально проаналізованими основні риси націонал-популістської держави як моделі держави «прозорого та ефективного соціального регулювання» у порівнянні з рисами інших моделей держави «прозорого та ефективного соціального регулювання». А саме визначена сутність націонал-популістської держави як «модель держави «прозорого та ефективного соціального регулювання», де владу отримують представники націонал-популістського руху і спрямовують її на усунення від ключових позицій політичного владарювання  в цій державі представників старої політичної еліти з метою розбудови цієї держави як:

  1. Держави з сучасною ринковою економікою;
  2. Держави з електоральною демократією;
  3. Сучасної національної держави».

Проаналізованими перш за все на прикладі форми організації держави у соціально-економічній сфері за політичних режимів Варгаса в Бразилії в 1930-1945, Неру в Індії у 1947-1964 та Орбана в Угорщині з 2010 по сьогодні є такими різними. І є встановленими, що всі вони є схожими за рядом критеріїв. Перш за все за основними рисами  націонал-популістської моделі держави «прозорого та ефективного соціального забезпечення». А саме за наявності:

  1. Оновлення, що передбачає усунення від ключових позицій політичного владарювання представників старої політичної еліти представниками не з контр-еліти, а з не-еліти. За приходом до влади Варгаса та Орбана звідти дійсно були усунені такі представники (олігархії штатів Сан-Паулу та Мінас-Жейрас у Бразилії,  Угорська соціалістична партія та Альянс вільних демократів в Угорщині). Усунуті не без допомоги старих еліт (Варгас спирався на допомогу цуркових латифундистів для аграрних перетворень, Орбан вже був при владі у 1998-2002, однак в еліту не ввійшов і виступив єдиним фронтом з партією не-еліти «Йоббіком», переформатувавши «Фідес» відповідно до її організації), хоча і допомоги не переважної, як зазначалось за підкресленням цієї особливості реалізації популістського проекту. А за приходом до влади Неру був в загалі повністю демонтований весь порядок владарювання у країні – порядок колоніального британського панування.
  2. Переходу до моделі електоральної демократії. За Неру демократія в Індії постала однозначно і діє на цій основі по сьогодні, а всі індуси отримали виборчі та інші політичні права. За Варгаса хоч демократія діяла лише частково у 1930-1934 роках, а потім не діяла в загалі, на перший період всі бразильці отримали виборчі та інші політичні права і була зруйнована система політичних обмежень для участі широких мас у політиці попереднього режиму. За Орбана хоч за поглядом багатьох політичних аналітиків відбувся регрес демократизації у ряді сфер, тим не менш і далі парламентські та місцеві вибори проходять там без значних порушень. А деякі дослідники, що визначають, що за логікою правління популістів демократія і буде реалізована саме так. Тобто з повагою до як раз електорального суверенітету більшості і збереження потенціалу основних демократичних інститутів, але з усуненням ліберальних елементів з її складу. Так зазначає той же Мудде: «популісти схильні стверджувати, що ніхто не має права обійти народну волю. Вони віддають перевагу тому, що найчастіше називають мінімальною або процесуальною демократією, визначеною як народний суверенітет та правило більшості. У той же час у них виникають серйозні проблеми з ліберальною демократією, особливо з правами меншин, верховенством закону та поділом влади (включаючи незалежність судової влади та ЗМІ)» [2, с. 1672].
  3. Побудови сучасної ринкової економіки. За приходом до влади Варгас та Неру зруйнували сталі поміщицькі та латифундистькі порядки на селі, забезпечивши вільний рух робочої сили звідти в міста і розвиток агровиробництв усілякого масштабу. За  їх правлінь змінилась і структура виробництва цих країн. Якщо до Варгаса та Неру в Бразилії та Індії вироблялась і звідти переважно експортувалась сировина, то після них значно зросла частка товарів вторинної обробки сировини та індустріальних товарів у структурі виробництва та експорту. Все це дає основу точно зазначити, що за правлінь Варгаса і Неру Бразилія та Індія стали країнами з сучасними економіками ринкового обміну та виробництва. До приходу до влади Орбана ж в Угорщині вже були сформовані основні засади ринкової економіки, але за його правління її функціонування значно покращилось. Зросли іноземні інвестиції в країну, тільки за 2010-2013 на 18%. Зменшився рівень безробіття та збільшився обсяг річного зростання ВВП, як згадувалось до одного з найнижчих та найвищих у Європі відповідно.
  4. Сформування сучасної національної держави. Тобто держави, яка володіє «верховенством влади в середині та незалежністю у зовнішніх зносинах» [7, с. 249]. І за Варгаса, Неру та Орбана сучасна національна держава або сформувалась з нуля (як за Неру) або була укріплена та посилена (як за Варгаса та Орбана) в обох цих аспектах. Так до дій в першому аспекті відносяться дії Неру з ліквідації підконтрольних іншим державам залишків колоніальних володінь на території Індії та дії Орбана з обмеження нелегальної міграції в Угорщину та протиборства з міжнародними політичними організаціями. А до дій у другому аспекті – партнерство Бразилії з країнами Осі, а потім вступ у війну проти них за Варгаса, установча роль Індії у «Русі неприєднання», а потім партнерство то з СРСР, то зі США, загравання Орбана то з противниками США, наприклад РФ та КНР ( під час промови у Балванійосі у пошуках країнах, на які потрібно орієнтуватися Угорщині, він проголосив, що хоче «зрозуміти, як системи, які не є західними, не ліберальними, не ліберальними демократіями і, можливо, навіть недемократичними, все ж можуть зробити свої країни успішними. Сьогодні зірками міжнародних аналітиків тут є Сінгапур, Китай, Індія, Росія та Туреччина») [1], то тепла зустріч з президентом США Дональдом Трампом2. 

Список використаних джерел

  1. Full text of Viktor Orbán’s speech at Băile Tuşnad (Tusnádfürdő) of 26 July 2014. URL: https://budapestbeacon.com/full-text-of-viktor-orbans-speech-at-baile-tusnad-tusnadfurdo-of-26-july-2014/
  2. Mudde C. Kalwasser C. R. Studying Populism in Comparative Perspective: Reflections on the Contemporary and Future Research Agenda. Comparative Political Studies. Vol. 51(13). 2018. pp. 1667–1693
  3. Ачкасов В.А. Национал-популизм в посткоммунистических странах Центральной и Восточной Европы: причины роста электоральной поддержки. Весник МГИМО. Политология. Современный правый радикализм. 2011. с. 145-150.
  4. Джудіс Б. Дж. Великий вибух популізму. Харків: Клуб сімейного дозвілля. 2017. 190 С.
  5. Кардозо Ф. Э., Фалетто Э. Зависимость и развитие Латинской Америки. Опыт социологической интерпретации. Москва: Издательство РАН, 2002. 130 c.
  6. Крастев И. Странная смерть либеральной Центральной Европы. Прогнозис. 2007. № 3. с. 33-52.
  7. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. Київ: Либідь, 2002. 574 с.