Олексій Ткаченко: Конституційний суд проти конституційного ладу (знову)

Вже більше тижня не вшухає суспільне хвилювання через визнання не конституційним електронного декларування статків державними службовцями Конституційним судом. Визнання згідно Рішення Конституційного суду від 27 жовтня 2020 року у справі «Щодо відповідності Конституції України окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України». Рішення, яке парадоксально поставило в глухий кут функціонування держави Україна та конституційність її ладу через намагання Президента України вивести її звідти сумнівним щодо такого ладу шляхом. І допоки українці дивуються, як могло вийти, що таку свиню конституційному ладу України підклав саме його перший охоронець – Конституційний суд, необхідно згадати про наступне. Про те, що нічого дивного в цьому немає, і Конституційний суд вже чхав на законність та конституційність ще з більшою цинічністю.

6 квітня 2010 року Конституційний суд прийняв ще більш суперечливе Рішення. Прийняв за результатом розгляду «на пленарному засіданні справи за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, статті 59 Регламенту Верховної Ради». А саме положень, що «у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України». І в результаті розгляду прийняв рішення, що «в аспекті конституційного подання положення частини шостої статті 83 Конституції України, статті 83, статті 86 Конституції України слід розуміти так, що окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України» а це «рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене». Тобто даним рішенням дозволялось формувати коаліцію в Раді не тільки фракціям, але окремим позафракційним депутатам, так званим «тушкам».

Однак, дане рішення виявилось такої якості, що з ним одразу не погодились в окремих думках аж троє суддів Конституційного Суду, присутні тоді на засіданні. Шишкін В. І., Домбровський І. П. та Стецюк П. Б. Вони зазначали не тільки про невідповідність даного рішення логіці Конституції України та її законодавства в цілому. А саме про невідповідність даного рішення за словами Шишкіна В. І. наступним положенням, що витікають з Конституції про «домовленість різних організаційно сформованих політичних утворень, які за результатами виборів як суб’єкти виборчого процесу потрапили до складу парламенту, діяти узгоджено з метою прийняття відповідних рішень». Про «об’єднання кількох партійно-політичних груп, які за конституційною термінологією називаються фракціями. Така коаліція в порядку, встановленому законом, має бути структурно оформленою. У зазначеній нормі Конституції України  без підозри на різночитання, чітко вказано про коаліцію саме фракцій, а не про об’єднання, в якому поряд з фракціями його учасниками додатково могли б бути окремі депутати як представники інших фракцій чи позафракційні». Про «склад коаліції, в якій більшість від конституційного складу Верховної Ради України визначається не персональною кількістю народних депутатів України, а сукупною кількістю складів депутатських фракцій». Та про невідповідність даного Рішення логіці дій окремих норм українського законодавства. А саме за словами Домбровського І. П. «зазначивши про тлумачення саме частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради Суд вийшов за межі предмету її регулювання, оскільки за офіційним її змістом нею врегульовано статус народного депутата, якого виключено зі складу депутатської фракції, а саме – визнано позафракційним. Жодного слова в цій нормі щодо формування коаліції депутатських фракцій немає. Крім того, надавши однакове тлумачення як конституційній нормі (частина шоста статті 83), так і нормі Регламенту Суд безпідставно розширив зміст розуміння саме конституційної норми, оскільки в ній не йдеться (і за ідеологією появи її в Конституції України і не могло йтися) про право окремих народних депутатів (поза межами фракції) самостійно брати участь у створенні коаліції у Верховній Раді».

А й зазначили дані судді Конституційного Суду про кричущу невідповідність дій Конституційного Суду логіці власних рішень. А саме невідповідність даного рішення логіці Рішення Конституційного Суду від 17 вересня 2008 року зі схожого питання. Рішення, яким Суд чітко затвердив, що «словосполучення “коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України”, що міститься у частинах шостій, сьомій, дев’ятій статті 83 Конституції України, слід розуміти як сформоване об’єднання за результатами виборів кількох депутатських фракцій, кількість народних депутатів України в яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України, які (депутатські фракції) на основі узгодження політичних позицій погодились на спільну парламентську діяльність». І що «до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію». Рішення, яке лишалось в силі й не скасовувалось на момент прийняття Рішення від 6 квітня 2010 року. Як зазначив Домбровський «Суд змінив тлумачення частини шостої статті 83 Конституції України, надане раніше. При цьому, ця правова норма не змінювалася». Тобто Конституційний Суд Рішення від 6 квітня 2010 року начхав на логіку Конституції та законодавства України та навіть на власну логіку. І під тиском яких обставин пішли судді Конституційного Суду на такий крок? Можливо під тиком необхідності боротись за правду в супереч будь-чому? А де там. Наявні відкриті дані про ситуацію кажуть, що за змовою з Януковичем, якому було потрібно дошкербсти трохи кадрового складу для формування підконтрольної йому коаліції в Раді та першого уряду Азарова за його підтримкою. І з гарантією отримати все, що завгодно від всевладдя Януковичу у разі забезпечення йому такої можливості.

Чи понесли відповідальність хоч за це відкрите законодавче свавілля судді Конституційного Суду, що його підтримали? А саме судді:

  • Стрижак Андрій Андрійович як Голова Суду,
  • Баулін Юрій Васильович,
  • Вдовіченко Сергій Леонідович,
  • Головін Анатолій Сергійович,
  • Кампо Володимир Михайлович,
  • Колос Михайло Іванович,
  • Лилака Дмитро Дмитрович,
  • Маркуш Марія Андріївна,
  • Нікітін Юрій Іванович,
  • Овчаренко В’ячеслав Андрійович,
  • Ткачук Павло Миколайович.

Парадоксально, але частина з них навіть так. Головін, Колос, Маркуш та Овчаренко були звільнені з посад від 24 лютого 2020 року за Постановою Верховної Ради України «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» згідно до пункту 5 частини 5 статті 126 Конституції України у редакції від 22 лютого 2014 року. А саме за порушення присяги судді через голосування за це Рішення на замовлення Януковича, які чітко цим нормативно-правовим актом визначені як свавільні та антиконституційні (наприклад, Рішення від 30 вересня 2010 року у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року) (такий шлях нині закрито через судову реформу 2016 року та правки відповідних статей у Конституції як її закріплення). Цією ж Постановою виконуючому обов’язки Президента було рекомендовано звільнити і Бауліна, й Вдовіченко. При цьому виконуючим обов’язки став Турчинов, який підписував зазначену Постанову в якості Голови Верховної Ради. Однак, видно вже за відривом у лічені дні від Революції Гідності короткий порив Турчинова до покарання винних у нищенні конституційного ладу змінився розрахунком залишити їх для прикриття власних подібних справ. Ні Бауліна, ні Вдовіченко звільнено не було, вони залишались суддями Конституційного Суду до закінчення терміну повноважень 3 червня 2017 року. Ба більше з 18 березня 2014 року по 20 березня 2017 року нищівник Конституції за Януковича Баулін встиг побути її головним охоронцем на посаді Голови Конституційного Суду. Для України, на жаль, нічого нового. Що ж до покарання інших суддів, то за нищення конституційного ладу країни їх в цій країні не змогли чи покарати навіть звільненням. Всі вони пішли у відставку з посад через досягнення пенсійного віку ще до Революції Гідності: Стрижак 22 лютого 2013 року, Лилака – 15 червня 2010 року,Ткачук –22 вересня 2011 року, Кампо – у вересні 2013 року.

Отож, у 2010-2014 роках конституційний лад та законодавство України, начхавши на їх логіку та навіть логіку власних правил, гвалтувало організоване злочинне угруповання в 10 осіб в парі зі злочинцем Януковичем. Угруповання в мантіях тих, кому було призначено навпаки бути головними охоронцями цього ладу. І що зробила держава Україна у відповідь на таке насильство над собою. Покарала 4 з цих осіб аж цілим звільненням з посад, а інших й карати не думала! І після цього ми зараз обурюємось, що як так судді Конституційного Суду знову ґвалтують конституційний лад в Україні. Нічого дивного, що вони роблять і будуть це робити далі з прагматичних інтересів. Адже попередні прецеденти чітко демонструють їм наступне. Гвалтуй конституційний лад України, отримуй за це максимум профіту, а максимум покари, що ти за це отримаєш – звільнення з посади, а то може й в загалі обійдешся без нього, та ще й станеш Головою Конституційного Суду (як Баулін). Культ безвідповідальності за злочини проти права і закону царує в усіх структурах влади в Україні, і в тому числі в Конституційному Суді. Й не дивно, що з таким демократія Україна приречена переживати конституційні кризи. А якби правоохоронні органи України дійсно притягали до відповідальності злочинців проти прав і закону, то скоріше за все давно були вже зняті з посад судді Конституційного Суду згідно пункту 4 статті 149-1 «набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього за вчинення  ним злочину» через їх незрозуміло звідки наявні шикарні статки. І тоді б нинішньої кризи навіть не виникло.

Олексій Ткаченко