Олексій Ткаченко: 30 років зовнішньої й 8 – внутрішньої незалежності

30 років тому Україна і українці отримали оміряну незалежність. І сьогодні ще буде чутно чимало брехливих вигуків, хоч і не стільки як раніше, що незалежність ми отримали просто так, без жертв. Без мільйонів вбитих і репресованих тих, хто боровся за відновлення цієї незалежності ще з 1920,коли більшовики насильно відібрали її в нас. Але сум в тому, що цих жертв виявилося недостатньо. Достатньо, аби особи, що стояли на чолі боротьби за незалежність зробили їй розголлс і змусили з нею вважатися. Але недостатньо, аби ці здобули таку силу, аби покарати посіпак позбавлення українців незалежності і показали українцям в більшості доцільність це підтримати. Навпаки, ці особи програли боротьбу посіпакам окупації України в середині самої України. Посіпакам, які скористались розголосом боротьби за незалежність на свою користь. Аби здобути зовнішню незалежність для України, в тому числі й від центру циз посіпак у Москві. Але внутрішньо зберегти залежність українців від них, як це було за радянської влади. Й тодішні очільники боротьби України за незалежність не змогли переважити ці пориви посіпак її окупації. Не змогли переконати більшість українців, що небезпечно для них лишати при владі членів КПРС, які 70 років спільно займались уярмленням українців собі на користь і знищенням всіх незгодних з цим. Лишати тільки через обіцянки членів КПРС на словах так більше не робити. Очільники боротьби за незалежність України від радянського ярма не спромоглися зробити так, як їх колеги в країнах Балтії та Східної Європи поза СРСР.

І в результаті мешканці вказаних країн, поклавши на це трохи більше жертви і зусилля, здобули і зовнішню незалежність, і внутрішню, усунувши від влади посіпак зовнішньої. А 30 років тому українці здобули зовнішню незалежність. Але внутрішню залежність й окупацію. Коли більшість посіпак зовнішньої окупації зберегли політичну владу. І коли першим Президентом незалежної України став один з найголовніших цих посіпак, що раніше нищив рухи боротьби за незалежність. Українці повірили, що жертви і зусилля на усунення цього себе не виправдають. Повірили словам внутрішніх посіпак окупації, що вони більше не зроблять зла українцям. А навпаки використають свій професійний управлінський досвід їм на благо. А очільники боротьби за незалежність не спромоглися переконати їх в невірності цього. За тим лише майбутнє могло показати, чого варті такі слова.

І ось це майбутнє, але трози минуле на сьогодні. 2013, 22 роки після незалежності. Поки країни, що звільнились і від внутрішньої, і від зовнішньої окупації досягли вершин, чого досягла Україна? Знищеної армії. Неспроможності реагувати на зовнішні загрози. Злитого золотовалютного запасу. Величезних боргів. Все це та багато іншого – здобутки “професійних управлінців”, колишніх посіпак окупації при владі ці роки. Неважливо під якими прапорами: червоними, блакитними чи помаранчевими. Але всіх членів КПРС чи тих, що здобули владу з її допомогою. Як перші 4 президенти України були членами КПРС. Всі “професійних управлінців”, що насправді професійни вміли тільки одне жити за рахунок грабунку українців та України, аж поки в них нічого не залишилось що брати. Зовнішньо опонентів, а внутрішньо пов’язаних цими однаковими інтересами. І однаковими діями заради них та проти українців за рідкими винятками на їх благо. Однаковими зливом армії, золотовалютного запасу і набиранням боргів за нібито ворогів Ющенка і Януковича.

Деякі закидають, що в цьому вина українців. Вина, що вони не пустили собі на шию внутрішніх окупантів повністю. А хоч якоюсь мірою опирались їм та робили спроби скинути за ці 22 роки. І це підривало впевненість внутрішніх окупантів у міцності їх володіння Україною і стимулювало вивозити награбоване закордон, а не тримати тут.і дробили їх на групи, які удавали боротьбу, аби перетягнути на свій бік опираючихся ним українців. А не з’єднало внутрішніх окупантів у розумінні українців та України як своєї невід’ємної власності. А тому в турботі про їх існування хоч в якомусь стані та залежності тільки від них, а не когось з-зовні. Як це зробили привладні у пострадянських країнах східніше. Йдіть геть з такими пропозиціями надягнути до себе довічне ярмо заради кволого існування!


І так відповіли на подібні пропозиції українці! Коли у 2013 влада посіпак колишньої зовнішньої та творців внутрішньої окупації довела Україну до краю, українці хоч і запізно, але поклали зусилля, аби її усунути! Безліч з цих посіпак були викинуті зі своїх, здавалося, пожиттєвих посад при владі, а дехто в загалі втік з України. Президентом України нарешті було обрано не члена КПРС. І для неповернення їх на ці посади була проведена хоч запізніла, але люстрація. Саме тоді українці підірвали режим внутрішньої окупації, який довів Україну вже до нової загрози окупації зовнішньої. І саме тоді українці поклали початок не тільки зовнішньої, але й внутрішньої незалежності!
Однак, і ця незалежність не далась українцям до кінця і ще приходилась докладати зусилля для досягнення її повністю. Першим Президентом її епохи став хоча і не один з колишніх посіпак зовнішньої окупації, однак пов’язаний з ним член наступного, вирощеного ними покоління “професійних управлінців”. Однією рукою він, побоюючись гніву українців, як проти його попередників та під їх постійним тиском, здійснив ряд заходів. Заходів дійсно не на безпосередню користь собі, а на користь Україні та українцям. Інша рука його, однак, була зв’язана інтересами з руками посіпак та інших “управлінців”, діяла їм на користь та проти українців.Як щодо проведеної ним та його поплічникам поза правових стандартів з питання люстрація, через що її скасував Європейський суд з прав людини, а українці платять компенсації люстрованим посіпакам своєї окупації (деталі – тут, с. 198-201). Раніше українці повірили б у благо влади навіть з такими змішаними для них наслідками. Однак, нині, українці, активізовані боротьбою за справжнє власне благо не захотіли продовжувати і такої. У 2019 вони скинули її та купу “профейсійних управлінців” та колишніх посіпак окупації з владних посад знову. І обрали Президента, який сам не був не те що одним з посіпак окупації зовнішньої, але й навіть одним з представників внутрішньої. Навіть не дивлячись на те, що це загрожувало ризиками перед тиском нового зовнішнього окупанта. За 2,5 роки при владі і новий Президент та його поплічники не пішли на пішли на ці ризики і відвернулись від їх здійснення під тиском українців та деяких зовнішніх союзників України. Але все більше поринали у зв’язки з адептами внутрішньої окупації. А значить українцям знову є за що боротись. І вони вже боряться!

Я перелічив ці невдачі держави Україна за 30 років не для того, щоб звинувачувати в них українців. Тим більше, що я і сам десь недостатньо зробив, аби їм запобігти. А для того, щоб прорефлексувати всю нашу діяльність за 30 років. Відштовхнутись від помилок і тих, хто до них підштовхує, й іти тільки до перемог. Тим більше, що ми вже показали, що ми можемо це робити все краще і краще з 2014 року. Йти до повної зовнішньої та внутрішньої незалежності визначати своє життя і досягати успіхів подібно нашим західним сусідам. А не до життя в ярмі й бруді, подібно нашим сусідам східним, й не до зникнення. Попри всі недоліки на шляху досягнення внутрішньої і зовнішньої незалежності, українці можуть її досягнути, бо вона їм вигідна! А тому я з ними, бо це вигідно й мені теж! А не з зовнішніми окупантами, їх внутрішніми посіпаками та вирощеними ними самопроголошеними “профейсійними управлінцями”. Така незалежність їм не вигідна, а тому досягати її вони не будуть. Їм вигідні уярмлені, залежні, привласнені ними українці, які ніколи з них не стягнуть відповідальність за це. І посприяти незалежності українців вони можуть лише напівкроками під їх тиском, які одразу спробують згорнути.


У День незалежності бажаю українцям якомога скоріше досягнути повної незалежності своєї держави, зовнішньої і внутрішньої! Держави, де вони незалежно ні від кого визначають власне майбутнє, її майбутнє та хто є профейсійним управлінцем на шляху її досягнення! І сам зроблю все, що в моїх силах для цього!

Олексій Ткаченко