Володимир Лагодич “Історичні етюди. Візантія. Війни Юстиніана. Частина 1”

Редакція Покрову в якості новорічного подарунку для нашої дорогої спільноти надає наступне. Захоплююче наукове чтиво на вільний час свят. За авторством представника націоналістичного руху в Україні, історика ЛНУ імені Івана Франка – Володимира Лагодича. Чтиво про наше минуле, без знання якого неможливо нормально осмислювати майбутнє. І думати як сучасні диванні аналітики, що найгіршим роком в історії людства був 2020, кризовий, але далеко не фатальний. А не 536 рік, коли історія людства принаймні в Європі і справді ледве не пийшла до кінця через постійні війни у всьому регіоні, природні катаклізми та епідемії, від яких тоді було значно важче врятуватись. Саме тому першу збірку історичних етюдів ми присвячуємо саме тому часу. А точніше одній з його сторінок – завоюванню Африки під проводом імператора Візантії Юстиніана І.

“Північноафриканські провінції не одне століття були житницею Римської імперії. Однак в 420-430 рр. вандали та їх союзники алани на чолі з королем Гейзеріхом захопили ці землі та заснували на цих землях королівство зі столицею в Карфагені.З тих пір минула сотня років.

Могутній Гейзеріх, кошмар що для Першого Риму, що для Другого, помер ще в 477 р. З тих пір відносини Карфагену й Константинополя були радше дружніми, особливо на час правління п’ятого (з моменту створення держави) короля Гільдеріха. Останній вступив на карфагенский престол вже дуже літньою людиною (йому було близько 60 років). Цей правитель в повній мірі відображав тенденцію варварів до романізації (що в той час торкнулось і франків, і остготів). Будучи наполовину римлянином за походженням (його матір’ю була Євдокія, донька західноримського імператора Валентиніана III), король мав дружні стосунки з Юстиніаном ще до того, як той прийшов на зміну своєму дядьку Юстину, що не могло вплинути на політику нового імператора. За Гільдеріха повністю припинились гоніння на християн нікейського обряду, яких гнобили вандали-аріанці. Паралельно владика вандалів побив горщики із остготським королем Теодоріхом Великим, коли наказав взяти під варту Амалафріду, сестру Теодоріха, що була також вдовою одного з попередників Гільдеріха, Тразамунда. За таку затяту протидію політиці короля, колишня королева була згодом страчена, остготи, що її супроводжували – перебиті. Природньо, що Теодоріх збирався покарати Гільдеріха, але під час приготування експедиції в Магриб, захворів і помер в серпні 526 р.

Проімперська політика Гільдеріха напару з його нездатністю протистояти племенам маврів, які давно крутились близ вандальських кордонів, призвели до того, що проти старого короля виступила місцева знать, очолюваної його племінником Гелімером – досвідченим полководцем, який був начисто позбавленим інших достоїнств. Як писав про нього Прокопій:”У військовій справі він вважався серед своїх сучасників особливо досвідченим, але в іншому був підступним, безсердечним і підлим, завжди готовим зробити переворот і скористатися чужими багатствами”.Оскільки у Гільдеріха синів не було, то Гелімер, який і без того вважався спадкоємцем вандальського престолу, вирішив не чекати смерті дядька. У 530 р. після чергової поразки від маврів терпіння вандальского нобілітету підійшло до кінця, Гільдеріха було ув’язнено. За гратами опинились і його брати – Оамер та Евагей. Королем став Гелімер, який незабарився відновити аріанство в якості основної релігії Королівства.

Дізнавшись про ув’язнення Гільдеріха, Юстиніан відправив у Карфаген лист, в якому дорікав Гелімера за те, що той закував свого літнього родича в кайдани, не дочекавшись того моменту, коли влада над вандалами перейшла би до нього в силу природного ходу речей. Лист закінчувався переконанням, що “Всемогутній Господь і Ми” збережуть дружнє до вандалів відношення , якщо Гелімер відпустить Гільдеріха. Лист вандали проігнорували, відправивши римського посла в Константинополь з порожніми руками. Більше того, після цього, братів скинутого короля було осліплено. Невдовзі в Карфаген прийшло нове послання з Константинополя, однак витримане в іншому тоні:“Ми написали тобі перший лист, не думаючи, що ти вчиниш абсолютно протилежно нашим порадам. Як тобі хочеться взяти верховну владу так, як ти її забрав зараз, то отримай з нею і те, що дає за це Диявол. Ти ж пішли до нас Гільдеріха, сліпого Оамера і його брата, аби вони отримали розраду, яку можуть мати люди, позбавлені влади та зору. Ми не потерпимо, якщо ти цього не зробиш. Нами керує надія, що покладається ними на нашу дружбу. На наступника влади Гільдеріха ми підемо. І підемо не для того, щоб воювати, а справедливо покарати”.

Рекомендації Юстиніана в цьому листі були такими, що вандали прийшли в невимовну лють, логічно вважаючи, що ромеї через Гільдеріха зазіхають на незалежність їх Королівства. Цього разу Гелімер вирішив відповісти імператору. Лист, написаний королем вандалів, цілком міг зійти за кинуту в обличчя рукавицю:“Цар Гелімер царю Юстиніану. Не насильством захопив я владу, і нічого безбожного по відношенню до моїх родичів не вчинив. Гільдеріха, який осмілився вчинити змову проти Гейзеріха, позбавив влади вандальский народ; мене ж закликано до влади, відповідно до закону про право старшинства. Добре було би також, аби кожен управляв своєю державою, та не брав на себе чужих турбот. Так що і тобі, що має власне царство, не пристало втручатися в чужі справи. Як ти маєш намір порушити договір і йти проти нас, ми зустрінемо римлян усіма силами, які тільки у нас є, закликаючи в свідки клятви, дані Зенону, від якого ти й прийняв царство, яким тепер володієш”.

Юстиніан, попри зухвалість Гелімера, був страшенно задоволений, оскільки він нарешті отримав привід вторгнутись до Африки, про що давно мріяв в рамках своєї великої ідеї про повне відновлення Римської імперії (renovatio imperii). Тепер імператору залишилось донести свої думки до своїх придворних й почати підготовку до вторгнення. Коли Юстиніан оголосив, що збирається організувати експедицію в Карфаген, то виявилось, що шанувальників цього фортелю, загалом, немає. Ось, наприклад, що каже Іонн Кападокійський, на той момент один з найближчих сподвижників імператора: “Ти маєш намір воювати з Карфагеном, до якого, якщо йти сухим шляхом по материку, сто сорок днів шляху, а якщо плисти по морю, треба відправитися на самий край його, перетинаючи увесь водний простір. Тому якщо щось трапиться з військом, гінцеві зі звісткою потрібно цілий рік, аби дістатись сюди. Припустимо, що ти переможеш ворогів, але закріпити за собою володіння Лівією ти не зможеш, поки Сицилія й Італія знаходяться під владою інших… Одним словом, від перемоги тобі не буде ніякої користі, а всяка зміна долі в гіршу сторону принесе лихо теперішньому щасливому становищу”. Іоан висловив загальні побоювання константинопольського двору. Припустимо, Африка і справді буде завойована. Але, як і каже сановник, її утримання неможливе без підпорядкування Італії та прилеглих островів. Перед очима Іоана чітко вимальовувалася перспектива важкої, затяжної війни в межах левової частки західного Середземномор’я, що згодом, звичайно ж, і сталося. Крім того, в Константинополі ще дуже добре пам’ятали експедицію 468 р. Тоді імператор Лев І Макелла теж спорядив експедицію в Карфаген. За твердженням Прокопія, в поході брало участь до 100 тис. солдатів та моряків, а витрати склали близько 300 кентинаріїв (близько 30 тис. фунтів золота). Закінчилось все грандіозним пшиком, коли через некомпетентність (а, можливо, і зраду) шурина Лева, Василіска, імперський флот був ефектно спалений вандалами. Після провалу експедиції Лева, ромейська економіка десятиліттями приходила в себе. Тому Іоана Каппадокійського зрозуміти цілком можна. З його точки зору новий похід в Карфаген став би марною тратою часу і, особливо, грошей з відчутною ймовірністю відправити годувати середземноморських риб своїми моряками, як це сталося в 468 р.

Іоан, висловлюючи прямий та щирий протест, був настільки проникливим, що Юстиніан, здавалось, поступився. Але тут в столицю з’явився якийсь священик, який повідав імператору про своє сновидіння, якому Бог наказав з’явитись до Константинополя, своїми устами дорікнути базилевсу, що той, вже було зважившись захистити африканських християн від утисків з боку сектантів-аріан, так легко здався. Після візиту цього священика, пише Прокопій, Юстиніан відкинув всі сумніви і розпорядився готувати армію і флот для походу в Африку. Цей експедиційний корпус волею імператора відразу знайшов командира, яким став молодий воєначальник на ім’я Велізарій, який дуже добре проявив себе в Персії, а також під час придушення повстання “Ніка”. Крім пророчих сновидінь сталась ще одна подія, яка дала привід Юстиніану думати, що вторгнення в Африку – ідея вдала. Справа в тому, що в Триполітанії (суч. Північно-західна Лівія) якийсь Пуденцій, житель Тріполі, відправив Юстиніану вістку, в якій стверджував, що легко підкорить провінцію в ім’я імператора, якщо той надішле військо на допомогу. Юстиніана двічі просити було не треба. Надіслане військо, передане Пуденцію, легко відібрало Тріполітанію від Вандальского королівства. Гелімер, звичайно ж, хотів покарати бунтівників, але його відволікло повстанняна Сардинії.

Вандальская война — Википедия

А поки описані події набирали обертів, в Константинополі щосили готувались до походу, і до літа 533 р. все було завершено. Нинішня експедиція не була настільки монструозною, як флотилія Лева: всього лиш близько 592 кораблів, 32 тис. моряків і 15 тис. солдатів (5 тис. кіннотників і 10 тис. піхотинців). Напередодні літнього сонцестояння флот і військо вже чекали сигналу до початку походу. Флагманський корабель ромейської ескадри пришвартувався біля пристані палацу Буколеон, на півдні візантійської столиці. Патріарх Константинопольський Єпіфаній відслужив урочистий молебень експедиції. На борту флагмана знаходились як сам Велізарій, так і його дружина Антоніна, а також письменник, якому судилось стати найважливішим свідком майбутньої війни, Прокопій Кесарійський. По завершенні молебню флот відправився слідом за кораблем головнокомандувача. Попереду імперські сили чекала повна незвіданість”.

Володимир Лагодич