Ігор Загребельний: «Європейські хроніки» – це книжка-одиночний протест

У наш час присутнє відчуття, що світ навколо стрімко змінюється. Ще пів року тому ніхто не міг передбачити ні всесвітнього карантину, ні масових «антирасистських» демонстрацій, які охопили більшість країн Заходу. Інтелектуали часто передбачають і навіть конструюють майбутнє. «Покров» узяв ексклюзивне інтерв’ю в Ігоря Загребельного з нагоди виходу у світ його нової книги «Європейські хроніки»

Ігор Загребельний – філософ, дослідник інтелектуальної історії, політичний оглядач. Кандидат філософських наук. Минулого року вийшла його книга «Міжмор’я: майже втрачений шанс», у якій автор аналізує політичні процеси у країнах Центрально-Східної Європи. Книга отримала позитивні відгуки в тому числі й за кордоном. У новій роботі Загребельний піднімає питання майбутнього усієї Європи.

«Європейські хроніки» – дуже лаконічна назва. Що саме за нею криється? Яка основна проблематика книги?

Розширення державного контролю за життям суспільства, а з іншого боку – можливість руйнування нинішніх політичних систем. Відносини між корінним населенням та мігрантами, можливість масштабного міжетнічного протистояння, початки якого ми бачимо просто зараз. Перспективи ісламізації Європи та доля релігії загалом. Відносини людини і техніки. Сім’я і сексуальність. І все це тісно переплетено. А ще – питання, за що можна буде боротися, якщо ситуація в майбутньому виявиться ще гіршою, ніж зараз.

Судячи з обкладинки книги, Ви справді не сповнені оптимізму щодо майбутнього Європи. Але крах європейської цивілізації пророкують ще з кінця ХІХ століття, одначе вона досі відіграє вважливу роль у світі.

«Хроніки» не є чимось виключно песимістичним. Аби пояснити логіку книжки, коротко розповім про її структуру. Вона дзеркально подібна до «Археофутуризму» Гійома Фая. У Фая спершу йдуть теоретичні тексти, а потім художній нарис, який якраз і пропонує безпосередній образ майбутнього. У мене навпаки спершу йдуть сім своєрідних оповідань, а потім об’ємна теоретична післямова. Ці сім оповідань відображають різні сценарії європейського майбутнього – як негативні, так і позитивні. Це свого роду утопії та антиутопії. Вони побудовані на основі аналізу сучасних тенденцій, але враховують ту обставину, що на шляху реалізації цих тенденцій існують точки біфуркації, і такі точки породжують можливість реалізації діаметрально протилежних сценаріїв, в тому числі за критерієм «хороші-погані».

Тепер щодо того, що пророцтва про крах Європи мають тривалу історію. Тут важливо наперед уточнити, що саме розуміється під словом «крах». Якщо говорити про крах Європи в сенсі її маргіналізації на міжнародній арені, то Європа справді продовжує відігравати важливу роль – не таку, як до Другої світової, та все ж важливу. Але під крахом можна розуміти і внутрішнє виродження. Ба більше, внутрішнє виродження може поєднуватися із зовнішньою могутністю. Саме на таку ситуацію майже століття тому вказував один із констататорів занепаду Європи Рене Ґенон. Для Ґенона прикрим було якраз те, що Європа, відійшовши від традиційних принципів, зберігає гегемонію і поширює свої руйнівні ідеї серед інших народів. Звісно, констатація занепаду чи навпаки неймовірного розвитку залежить від вихідної світоглядної позиції. Для мене є очевидним, що крах Європи відбувся. І в ці дні, під час так званих «антирасистських» протестів, це особливо помітно. Хоч особисто для мене питання краху Європи не зводиться до заміщення європейського населення неєвропейським. Проблема глибша.

Нарешті, якщо називати кризою якусь колосальну нестабільність, то про таку кризу говорять не лише люди консервативного світогляду. Якраз рік тому французько-єврейський філософ Жак Атталі опублікував статтю, де заявив, що на західні країни чекає хвиля революцій. Атталі – аж ніяк не консерватор. Він навпаки радикальний ліберал, якщо говорити спрощено. І ось така людина заперечує стабільність розвитку і говорить про масштабні потрясіння, які нас чекають.

Чи не є розмови про швидкий крах і занепад Європи елементом гібридної війни з боку Російської Федерації?

На мою думку не варто зловживати поняттям гібридної війни. Це поняття підходить для опису російської агресії проти України.  Але проти Європи як такої Росія не воює, а міф про Україну як східний бастіон Європи зараз виглядає дуже наївно.

Інша справа, що Росія дійсно використовує риторику «загниваючого Заходу». Це робиться і для внутрішнього вжитку, і на експорт. Для консолідації суспільства потрібен образ противника, і в Росії залюбки конструюють образи «пєндосів» чи «Гейропи». Одначе це лицемірна риторика, бо російське населення саме по собі духовно, морально і релігійно вироджене. З іншого боку, в Росії справді намагаються загравати з західними дисидентами, тобто тими, хто незадоволений сучасною кризою. Але це робиться із прагматичних міркувань, а не в рамках якогось принципового світоглядного протистояння. Застосування політики м’якої сили і формування середовища агентів впливу – це світовий тренд, і було б дивно, якби Росія не використовувала таких прийомів, спекулюючи на об’єктивних проблемах Заходу.

Те, що російську рупори використовують певну риторику, не означає, що все у цій риториці хибне. У нас, на жаль, став популярним псевдоаналітичний прийом, який жартома можна назвати «reductio ad Putinum». Зводиш щось до Путіна або Москви, і все: ця річ дискредитована. Цього варто остерігатися.

Серед європейських правих помітне збільшення євроскептичних поглядів. Чи існує вірогідність, що найближчим часом ми можемо стати свідками розвалу Європейського Союзу?

Насправді більшість справді впливових сил, які маніпулятивно називають євроскептиками, не має чіткої налаштованості на розвал ЄС. Але це не означає, що ситуація не зміниться за якихось років п’ять-десять.

Якщо настане крах Європейського Союзу, чи означатиме це, що є великий ризик повернення України в орбіту Російської Федерації?

Якоюсь мірою так. Але тут також важливо, якою саме на той момент буде політика США. Я говорив би не так про Євросоюз, як про радикальну нестабільність євроатлантичного простору загалом. За умов такої нестабільності Росія справді може перейти до більш агресивної політики, причому не обмежиться Україною.

Водночас не варто випускати з поля зору можливість того, що Східну Європу віддадуть на поталу Москві за умов зближення між Москвою та ЄС. Щось подібне спостерігалося за часів Єльцина. Якщо в Росії на зміну путінському режиму прийде неоєльцинський, тобто більш ліберальний, Захід дозволятиме Кремлеві більше, ніж дозволяє зараз. Я зачіпаю у книжці можливість реалізації такого сценарію.

«Європейські хроніки» і книга про Міжмор’я: вони пов’язані між собою?

Так сталося, що я почав працювати над «Хроніками» якраз тоді, коли очікував «Міжмор’я» із друкарні. Хоч ідея і навіть певні замальовки з’явилися ще чотири роки тому. Якоюсь мірою ці дві книжки справді пов’язані. Наприклад, у «Міжмор’ї» я коротко зачіпаю тему радикалізації ідеологічних викликів, а в «Хроніках» цій темі відведено вже більше уваги. Також було б дивно, якби міркуючи про майбутнє Європи, я оминув тему її центрально-східного регіону.

Тим не менше, книжки відрізняються своїм фокусом. Книжка про Міжмор’я – це передусім аналітика сучасного стану речей, а «Європейські хроніки» – це спроба футурології. Хоч можна дискутувати про те, що саме є предметом футурології: майбутнє чи все ж сучасність. А загалом усе, чим я займаюся, внутрішньо пов’язане. Байдуже, про що йдеться – про історію ідей чи про сучасні політичні і духовні реалії або майбутнє. Передусім є стержень: певні цінності та теоретичні моделі. І вже навколо цього стержня обертаються мої інтелектуальні зацікавлення.

Декілька років тому серед західного істеблішменту йшла мова про Європу двох швидкостей. Якими Ви бачите майбутні стосунки в ЄС між країнами Західної та Центральної Європи в контексті «двох швидкостей»?

Що ж, можливо ця модель – це один із методів уберегти ЄС від передчасного розпаду, перетворивши його на систему з кількох блоків. У Центральній Європі до такої ідеї поставилися критично, бо там хочуть одночасно і зберігати суверенітет, і отримувати ряд благ від тісної інтеграції. Але я припускаю, що Центральна та Західна Європа дійдуть якогось хиткого консенсусу. Важливо, аби був саме консенсус, а не диктат провідних членів ЄС. Це, звісно, якщо виключати сценарій швидкого розпаду ЄС.

Яка роль України у Європі майбутнього?

Передусім – у якому саме майбутньому? Адже, як я сказав, можуть реалізуватися діаметрально протилежні сценарії. Наразі для України продовжує виглядати привабливо співпраця з сусідами по регіону, тобто участь у проекті Міжмор’я. А для успіху самого цього проекту, як на мене, корисна поміркована дестабізація євроатлантичного простору. Саме поміркована, а не радикальна. Така дестабілізація відкриває певне вікно можливостей і для України. Бо у Європі, у якій свою волю диктують Париж і Берлін, для України місця немає.

Але прикрість ситуації полягає в тому, що в Україні просто не існує політичних еліт, які могли б скористатися таким шансом. У нас панують еліти, які орієнтуються на позавчорашній день і живуть у вигаданому світі. Причому мова йде не тільки про політиків, але й, наприклад, про ЗМІ. У нас якесь штучне інформаційне поле.

Наведу приклад. Минулого року в Україні дивувалися, чому Франція почала проводити проросійську політику. Навіть з’явилася версія, що Путін натиснув на Макрона протестами «жовтих жилетів». Уже сама по собі ця версія свідчить про те, що українці живуть у якомусь вигаданому світі. Насправді, про те, що французька політика стане ще більш лояльною до Москви, можна було говорити ще в 2017 році, коли обрали Макрона. Адже не секрет, що Макрон є протеже згаданого Жака Атталі, а Атталі відомий як палкий прихильник включення Росії в загальноєвропейський простір, причому він не переставав про це заявляти в розпал російської агресії проти України. У нас же живуть у фейковому світі, де між Росією та Заходом триває Холодна війна, а вияви невдоволення на кшталт протестів «жовтих жилетів» є справою рук російської агентури.

Можна сказати, що «Європейські хроніки» – це мій одиночний протест проти безглуздя, яке панує в українській політиці та інформаційному полі. Звісно, я не вважаю, що одиночні протести є ефективними. Але це принаймні забезпечення внутрішньої потреби.

В цілому, якщо говорити про майбутнє України, потрібно тверезо оцінювати ситуацію, у якій ми перебуваємо: від згаданої якості еліт та економічного відставання до такої прикрої обставини як недоформованість українців як нації. Усе це не означає, що потрібно опускати руки. Навпаки, потрібно робити те, що видається доречним, аби поліпшити ситуацію. Проте месіанська бравада, яка інколи звучить у націоналістичних колах, є недоречною. Краще займатися реальними справами, будучи готовими скористатися шансом, якщо він виникне, ніж жити фантазіями.

Чи можливе відродження Європи, зокрема через перегляд світоглядної моделі? Наприклад чи можливе так зване «Нове Середньовіччя», коли центром суспільного життя знову стане Бог, а не людина.

Якщо говорити про якусь виважену аналітику, то поки що на горизонті чогось подібного немає. Але історичний процес не рухається виключно в межах виважених аналітичних прогнозів. Гадаю, прихід «Нового Середньовіччя» не можна цілком виключати. Причому мова йде не лише про теоцентризм, але й про руйнування держави у її сучасному вигляді, про демонтаж модерної моделі нації за умов збереження самої етнічності, про прихід на місце атомізованого суспільства мережива органічних спільнот.

Єдине, у чому я тут достатньо впевнений, це те, що якщо на Європу справді очікує «Нове Середньовіччя», то воно народиться не з якихось кабінетних теорій, а із колосальних катастроф. У «Хроніках» я на прикладі Франції моделюю ситуацію, коли масштабне міжетнічне протистояння породить модель, скажімо так, традиційного мультикультуралізму. У Франції відродиться монархія. Панівною групою будуть християни-французи. Але мусульмани матимуть можливість жити у власних громадах за законами шаріату.

Те, що здається нам пітьмою, може виявитися останніми годинами перед сходом сонця. Тому нинішня криза у далекосяжній перспективі може мати дуже позитивні наслідки.