Олексій Ткаченко: Націонал-популізм як дороговказ для України: практичне обгрунтування

До вашої уваги другий з серії матеріалів обґрунтування націонал-популізму як дороговказу для України. Теоретична база систематизації рис націонал-популізму як політичного руху та їх емпіричних прикладів була наведена у попередньому матеріалі. Матеріалі, з яким ви можете ознайомитись за посиланням: https://pokrov.world/oleksij-tkachenko-naczional-populizm-yak-dorogovkaz-dlya-ukrayiny-teoretychna-baza/?fbclid=IwAR0zkmSk_QC1Q6ClWkFmSFBwBFEcQU4xjNx8BFDO80G_MI0rRgz2cUZXPl0

У даному ж матеріалі Олексій Ткаченко на основі вказаної бази чому націонал-популізм і тільки він як найкраще може слугувати дороговказом для України. Дороговказом виходу з темного куту розвитку до безкрайності світлого успіху.

«Коротко підсумуємо, чим узагальнено зі світового політичного досвіду є націонал-популізм. Підсумуємо аби на цій основі зробити нові важливі підсумки для політичного життя України.

Націонал-популізм є політичним рухом, спрямованим на усунення від ключових позицій політичного владарювання представників старої політичної еліти представниками  не з контр-еліти, а з не-еліти, – щодо якого перш за все має важливість його соціальна підтримка не-елітами суспільства, а не політичні ідеологія чи риторика руху – з метою:

  1. Побудову сучасної ринкової економіки;
  2. Переходу до моделі електоральної демократії;
  3. Сформування сучасної національної держави;
  4. Встановлення держави прозорого та ефективного соціального регулювання.

В когорті країн, які обрали націонал-популізму за шлях розвитку є чимало таких, які в результаті отримали процвітання, повагу та авторитет на міжнародній арені та острах від своїх ворогів в її межах. А члени спільнот цих країн в результаті отримали значно більше багатство та можливості управляти суспільним життям. Країн, наприклад таких як сучасна Угорщина. Маленька Угорщина, що досягає найвеличніших економічних здобутків в ЄС. Маленька Угорщина, що наводить шереху на всіх своїх більших сусідів, і нас в тому числі.  Маленька Угорщина, лідер якої з повагою зустрічається великими світовими лідерами. Але чи підходить такий шлях Україні в ниішньому глухому куті?

Для того, щоб з’ясувати це співставимо основні риси націонал-популізму з викликами, які нині стоять перед Україною, і які власне і завели її і всіх нас у безперспектив’я.

Виклик перший: відсутність організованого руху, що здатний вивести Україну з глухого куту розвитку.

Риса перша: Націонал-популізм є не ідеологією і не набором політичної риторики.

Для того, щоб вести когось кудись яким шляхом безумовно потрібні провідники. Навіть, якщо люди самі прагнуть кудись рушати, потрібна купа спеціалізованого люду. Люду, що зробить людей у цьому русі спрямованими на досягнення чітких цілей, аж поки вони не будуть здобуті, організованими та мотивованими  це робити тривалий час, тощо. Якщо ми говоримо про те, щоб кудись іти в сфері політики, то для цього потрібна політична організація. Партія чи громадський рух. Проблема України полягає в тому, що за всі 29 років її історії була відсутня організація, що забезпечила б таку ходу до хоч наскільки б істотного успіху. Всі вони або розпадались на менші угруповання, спрямовані на ходу лише до вузьких благ або замикались у колі своїх проблем та обмежень і втрачали здатність когось організовувати за межами цього кола. Навіть якщо це були організації зі щирою підтримкою мільйонів українців (Народний Рух, Наша Україна, Слуга народу). Для того, щоб зрозуміти причину цього, необхідно трохи глянути на саму сутність організацій.

Перед будь-якими політичними та суспільними організаціями, включно до держави стоїть завдання як побудувати свою діяльність так, аби її наслідком став ефективний для впливових осіб цієї організації результат. Серед способів організувати свою діяльність в межах нашого питання доцільно вичленити 3: ідеологічний, риторичний та функціональний. За ідеологічного способу організації діяльності вона постійно має корелюватися з політичною ідеологією. Ідеологією, як «системою політичних, економічних і соціальних цінностей і ідей, які є підставою для постановки цілей; останні, в свою чергу, утворюють ядро політичних програм» [14]. Тоді усі аспекти діяльності певної організації мають бути жорстко регламентовані щодо ідеологічних приписів. Усі рухи мають сковуватись ціпками мантр ідеології. У такого способу організації є ряд плюсів. Такий спосіб, сковуючи рухи членів організації, дозволяє присікти їх свавілля. Таким способом закаляється безперечна відданість членів, яких прибивають до одного напрямку руху ідеологічні ціпки. А високі відданість та згуртованість членів організації роблять високим і показник ефективності її дії. Але такий плюс блідне на фоні мінусів, які породжує даний спосіб організації.

Мінус перший. Ціпки ідеології часто сковують не тільки рух окремих членів, а рух в цілому. У довгій перспективі важко рухатись кудись, коли кожне коливання твого руху потрібно вимірювати ідеологічною лінійкою. Особливо це важко зробити в умовах дефіциту часу систем такого вимірювання. Дефіциту систем вимірювання, коли як зараз їх цілісність розмита, підстави ефективності такої цілісності в суспільстві пали. А сотні незалежних диванних прихильників такої ідеології готові зажалити тебе подібно осам за найменший крок у бік її шлях. І дефіциту часу, з кожною хвилиною якого постійно втрачається шматочок шансу на успіх України і шматочок її нинішніх здобутків. То хіба ефективно цей шанс і цей час витрачати на примірювання, куди втулити себе й Україну на й так вже затуленій ідеологічній мапі?

Мінус другий. Ціпки ідеології формують відданість не ній самій, а її творцям та провідникам. А цими провідниками є звичайні люди. Люди, які навіть за ретельної підготовки і витримки не убережені від помилок та схильності до першочергово задоволення своїх інтересів. Тим більше, коли в умовах абсолютної заланцюгованості рухів інших членів організації тільки вони володіють важелями руху цих ланцюгів. І тільки вони володіють монопольною владою на трактування ідеології, що і визначає напрямок руху цих ланцюгів. Тоді де гарантія, що для заради для задоволення ідеологічних ідолів чи власних інтересів вони не зроблять наступне, що суперечить інтересам спільноти. Зроблять те, що я зазначав в одному зі своїх попередніх матеріалів. А саме, що вони не: 

А) «Оголосять війну частині членів суспільства автоматично за їх незмінною рисою. Але так вони відсікуть цінні кадри і викликати ненависть в спільноті без підстави й інтересу, що не ефективно.

Б) Приймуть позицію ціннісної вибірковості подібно до Ленінської: “Я сам вирішую, хто буржуй” або Герінської: “Я сам вирішую, хто єврей”. Але так вони підірвуть віру у систему цінностей у членів спільноти, адже якщо її не дотримуються самі провісники, то нема сенсу і всім іншим. І тоді цю систему прийдеться підтримувати лише жорсткою силою, що ніяк не ефективно» [8].

В умовах хоч наскільки б демократичного суспільства, де політичний процес зазвичай відбувається шляхом тривалої та відкритої політичної боротьби, ці мінуси зазвичай відкриваються раніше. Якщо організація обирає перший першого шляху, то вона вже на етапах розростання відсікає від себе певні кадри не за доцільністю себе і суспільства, а за мантрами. Тоді вона досягає стелі, яку хоч якось дозволяють досягнути ці мантри, замикається на її рівні та починає втрачати своє зростання і вплив. Другий шлях угоди з совістю для лідерів організації, тобто вибіркового застосування мантр ідеології, дозволяє їм за вибором не відсікати певні кадри і досягти більшого зростання. Але такий підлог в умовах відкритої боротьби швидко стає явним широким колам прихильникам і вони стають не в силах терпіти таке лицемірство та відкликають підтримку (як з Нашою Україною).

У таких мінусах ідеологічного способу організації повністю тонуть його плюси. Тоді може в загалі відмовити від якихось орієнтирів руху, не тільки ідеологічних, а й в загалі? Перетворити орієнтири руху в знаряддя, яким можна привабити і використати прихильників. Знаряддя, яке не буде втілене і немає змістовного наповнення, а є інструментом задоволення інтересів руху на шкоду його опонентам? Чи може такий спосіб організації бути вигідний? Абсолютно. Але кому? Вузьким колам впливових осіб, які стоять в ядрі руху нікому більше. Адже, коли загальні принципи діяльності руху є ілюзією, тільки його керівники, її творці знають правду, яка за неї приховується. Більшості учасників такі норми не є зрозумілими  і вони не мають сили проникнути за їх лаштунки та вплинути на них.  Саме як різновид такої показової мішури на словах і окреслюють популізм деякі дослідники. На словах, за якими приховуються протилежні їм справи. Справи вузьких впливових кіл осіб, інтереси яких можуть абсолютно суперечити інтересам більшості членів спільноти. Кіл осіб, які за допомогою подібних інструментів можуть лише удавати свою спільність з більшістю. Саме так і роблять ті, хто є популістами за комунікаційним підходом у світі та Україні: Еммануель Макрон чи Олег Ляшко. Але чи вигідний такий спосіб організації не вузьким колам впливових осіб, а більшості членів спільноти. Абсолютно ні, якщо їх інтереси абсолютно і протилежні, як і є в Україні. Тоді риторика,  в тому числі й популістська, в такій організації не стає заходом залагодження проблем між вузьким колом впливових членів та іншими членами спільноти, між елітою та масами. Вона стає одним з інструментів уярмлення, обману других першими в супереч їх інтересам та інтересам спільноти в цілому. Причому інструментом неефективним навіть для самих впливових в організації в осіб, якщо такій організації якимось чином вдалося добитись влади над усією спільнотою. Бо ж коли організація з допомогою такого інструменту підкорює підтримку лише вузької групи виборців (Ляшко), за нею і стоїть одна чи декілька споріднених груп впливових осіб. Осіб, які легко узгоджують свої інтереси та чітко розуміють інструментальність риторики партії, ніколи не використовуючи її один проти одного. А що як така організація підкорить підтримку великих кіл виборців. Тоді їй прийдеться долучати до складу кількість впливових груп осіб, їх інтереси та діяльність буде значно важче узгодити. Та між ними будуть виникати конфлікти, у яких одні з цих груп будуть порушувати негласну угоду про інструментальність риторики та обертати її проти своїх же колег, розкриваючи саме їх вину у її невиконанні. У таких конфліктах організація швидко розсиплеться на мозаїку таких впливових груп. Саме це нині відбувається зі Слугою народу.

Тож й ідеологічний, й риторичний способи організації несуть величезні ризики для цієї організації в розрізі України сучасності. Значить потрібен інший спосіб, інший шлях, і він є. Функціональний спосіб організації. Коли в основу діяльності організації ставиться ціль чи декілька. Але при цьому ціль не розуміється як абсолют, по якому потрібно обміряти кожен рух організації. Ціль ставиться лише як те, що як похідну принесе досягнення благ для організації та її певних членів. Відповідно і мікро цілі, до яких мають корелюватися рухи організації є просто похідними. Тоді вони можуть абсолютно корелюватися залежно від обставин, а не мають бути заковані у ланцюги залізної узгодженості. Такі складові досягнення єдиної цілі можуть бути різноманітними за забарвленням, аби лише вони сприяли йому. Головне, аби ціль була чітко визначена в залежності від інтересів тих членів спільноти, що мають бути задоволені в результаті її організаційної діяльності., Як казав Ернандо де Сото: «потворна дилема лівий-правий є чужою для країн третього світу» [1], якщо такою ціллю є розвиток таких (до яких втиснули й Україну). Й націонал-популізм в його стратифікаційному окресленні є ідеальним для такого функціонування організації. З ним час не гається на постійні розборки, хто і що засіло в якому кутку ідеологічного спектру. Ні, всі вилазять з цих кутків, об’єднуються і під лозунгами накшталт: «Ми не праві і не ліві, ми прийшли з низу й йдемо до гори» йдуть до досягнення спільної цілі на горі. Йдуть, при цьому попутно дискутуючи про забарвлення елементів досягнення цілі. І як зазначено в іншій моїй роботі з теми «за цим підходом популізм переплавлює мозаїку лівих, правих, глобалістських та націоналістських елементів у зброю собі на службу» [7]. І окрім підвищення ефективності та мобільності діяльності організації, це підвищує й ефективність взаємодії її членів. Одні з цих членів не заковують позиції інших на всіх рівнях в жорсткі рамки, які самі встановлюють як заманеться. Або не кидають їх в очі лише як оманливий пил, за яким приховуються реальні інтереси, що викликає лише образу і конфлікт. Ні, більшість членів спільноти, яка і прямує до цілі, вільно обговорює елементи її досягнення на нижчих рівнях і обирає їх в залежності від обставин. Досягнення, яке точно здатна забезпечити організація функціонального способу, якою і є націонал-популізм як рух. Головним тут залишається питання правильного вибору цілі, подібне досягнення якої задовольняло б інтереси організації та її членів. І зараз спробуємо розібратись, чи вигідні і чи виражають за своїм досягненням 5 цілей націонал-популізму інтереси України та українців?

Виклик другий: наявність при владі в Україні еліти, яка хоч і розбита на декілька фракції, але всі вони спільні у прагненні витискати ресурси будь-якого характеру за рахунок всіх інших українців, і спільно утримують владу, яка з фракцій при владі не знаходилась би.

Риса друга: Націонал-популізм призводить до усунення від ключових позицій політичного владарювання представників старої політичної еліти представниками  не з контр-еліти, а з не-еліти.

Коротко нагадаємо собі сутність нинішньої української еліти без ілюзій. Для цього достатньо подивитись на історичні та соціальні факти самому чи через призму зроблених без ілюзій мого чи досліджень інших авторів, наприклад тут [5] або тут [3]. Тож нинішня українська еліта є похідною від радянської номеклатури, яка подекуди напряму влилася в її межі. Номенклатура завжди була особливо організованою та закритою стратою суспільства. Стратою, інтереси якої окрім деяких виняткових моментів були жорстко протилежними інтересам всіх інших членів суспільств СРСР. Інтереси, якими були отримання всіх благ життя за рахунок тотального обману та уярмлення інших членів суспільства. Нерозумно думати, що організація з таким рівнем згуртованості раптом розчиниться навіть за падінням власної системи влади. Ні, оскільки вона не була відсічена від владних посад як у Центрально-Східній Європі, вона зберегла свої канали комунікації й координації. І головне – канали задоволення власних інтересів за рахунок інтересів всіх інших членів суспільства, в Україні – всіх інших українців. Задоволення, у якому вона була все також згуртована, на скільки б груп вона для виду не розбилась. І у такому задоволенні вона виростила собі помічників і наступників, нинішню українську еліту. І які б конфлікти не пролягали між представникам різних поколінь чи груп української еліти, вони завжди залишаються єдиними у прагненні влаштувати собі шикарне життя не створенням нового, а віджиманням старого в інших українців. Номенклатурники та ділки Донбасу скільки завгодно можуть розповідати про різні світогляди, але вони члени однієї ОПГ, де перші самі виростили других (як радянський генерал Малишев Ахмєтова) і діють з ними у спайці.  Тимошенко і Ляшко можуть показово сваритись скільки завгодно, але в критичний момент політичної боротьби, як нині на 208 окрузі, повністю підтримають один одного. Це чудово помітно зараз, перед місцевими виборами, коли місцеві осередки нібито протилежних партій на національному рівні продаються і грають під одним гравцем на локальному. На словах можна проголошувати все що завгодно мільйони раз, але декілька спільних соціальних зв’язків говорять більше, ніж мільйони слів. Окрім деяких короткострокових періодів-винятків ця еліта знаходилась при владі в незалежній Україні всю її нинішню історію. Причому навіть тоді, коли одна частина, в тому числі з демонстрацією своєї налаштованості проти іншої частини еліти, отримавши підтримку мас українців, висувалась вперед, вона навіть на шкоду такій підтримці намагалась витягнути на світло влади іншу частину. Ти прийшов до влади на прямих обіцянках покарати тюрмами бандитів з попередньої влади? Що треба зробити? Заключити з цими бандитами Універсал національної єдності у 2006, а потім обурюватись, чому ти повністю провалився на наступних виборах. Ти прийшов до влади, перехоплюючи своїми лозунгами заяви українців про очищення влади від бандитів з попередньої влади? Що треба зробити? Постійно давати окремим з цих бандитів порятунок від такого очищення, поламати заради цього реалізацію однієї з вимог масових рухів, які й привели тебе до влади – люстрацію у 2014-2015 (продемонстровано, яким чином, наприклад тут [9]). А потім клеймити зрадою тих, хто тебе не обрав знову. Подібне відбувається і зараз, тільки тепер ініціатива йде не від президента, а від представників його оточення – членів старої еліти, що вже втопили і його в цих іграх.  Будучи розрізаними на шматки, українська еліта все одна зростається разом. Дарма хвилюються ті, хто заявляє про недостатній рівень консенсусу серед сучасної української еліти. Вона навпаки характеризується надзвичайною солідарністю у прагненні отримувати ресурси будь-якого характеру за рахунок всіх інших українців і у згуртованості проти них. Вона незмінно демонструє цю солідарність у будь-яких умовах, навіть війни та революції, і змінює ці умови під свої правила гри, а не навпаки. ЇЇ ідеал – велика коаліція з ідеологічними розрізненнями лише для вигляду, почерговою змінністю при владі й спільними витисканням всього з інших членів суспільства, подібна до того, що хотіли утворити Янукович з Тимошенко у 2008-2009 (для невіруючих, що таке можливо, прошу дослідити купу прикладів подібних явищ у світовій історії, наприклад у Колумбії у 1889-1945 чи у Венесуелі у 1958-1999). І логічно, що будь-якому іншому члену українського суспільства поза межами кіл еліти за розкриттям такого стану справу він вигідний бути не може. І що йому вигідно перервати спрямоване проти нього панування еліти і замінити її на еліту, споріднену своїми інтересами з інтересами його та інтересами більшості таких як він членів суспільства і ефективній у їх досягненні. Еліту, приналежність до якої визначатиметься, як влучно зазначав ще Сціборський «не класовими й становими ознаками (і не «партійними переконаннями» — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників» [4]. Звісно, що шлях як це зробити відкривається з вибором націонал-популізму. Хіба такий шлях не вигідний українцям?

Виклик третій: економіка України лише номінально може вважатися сучасною ринковою, а реально відстала і обмежена у надаванні можливостей повноцінно участі у ринковому обміні спільноти в  цілому і українця в окремості.

Риса третя: Націонал-популізм призводить до реального сформування сучасної ринкової економіки.

Хоча Світова організація торгівлі у 2006 році і визнала Україну країною з ринковою економікою, мені самому як українцю назвати нашу Батьківщину такою важко. Адже що є країною з сучасною ринковою економікою? Це не країна, яка вплетена у світовий ринок на будь-яких позиціях, в тому числі залежних та ущербних. І це не анархо-капіталістська мрія у вакуумі, де ця країна є частиною глобального риночку, що вирішує будь-які проблеми без усіляких директивних регуляторів і це не призводить до фатальних аномалій. Це країна, члени суспільства та інститути якої на позиціях рівноцінних суб’єктів беруть участь у процесах ринкового обміну як в середині країни, так і ззовні. І на жаль, назвати Україну такою неможливо. Україну, як країну, яка не може забезпечити участь населенню у ринковому обміні на нормальних позиціях (у бізнес, інвестиційних, трудових відносинах, убезпечено від корупції, тощо), що демонструє вкрай низький рівень економічної свободи (54,9, виріс з 46,8 з 2013 року, але цього недостатньо, Україна все ще на 134 місці в передостанній категорії країн з питання). Країні, що не приваблює зарубіжних економічних гравців для взаємовигідної співпраці (за останнє десятиліття рівень іноземних інвестицій крайній раз був істотним у 2010 та 2011 році, ну і в 2015, але тоді це було викликане їх масовим поверненням після панічного виведення у 2014 році, у 2012, 2016, 2018 та 2019 приріст спостерігався, але мізерний, а у 2013, 2014 та 2017 його падіння було неймовірним). Країну, яка від того вимушена співпрацювати із зовнішніми гравцями на вигідних лише для них умовах (зовнішній борг України невпинно зростав у 2010-2018, окрім незначного падіння у 2013 і виріс майже у 8 раз, що фатально для страшно не вигідно для країни із слабкою економікою, чому, наприклад, тут [6]). Країни, основна стаття експорту якої – аграрна продукція (39,3% у 2019 році, наприклад), як ніби не у сучасності, а у XVI столітті. В результаті в’ялі для країни, що розвивається темпи розвитку, наприклад темпи зростання ВНП у 2018-2019 роках ледве доповзли до 3,3-3,2%. Куди там до цієї економічної мрії під керівництвом лібералів з 2014 року вбогим націонал-популістам. При них же члени суспільств не отримували усіх основних можливостей участі в ринковому обміні, неймовірно не зростала вага саме сучасних галузей в економіці й країна не займала рівноцінне з іншими місце у світовому обміні. Порівняємо хоча б Україну з кимось у схожій кон’юнктурі – з Угорщиною. За час націонал-популістів при владі там рівень економічних свобод в країні залишався незмінним (66-67 за Індексом і 58-64 місця в рейтингу у третій категорії країн). При цьому постійно зростав обсяг іноземних інвестицій, з 2012 спадав зовнішній борг (окрім невеликого підвищення у 2014), а сучасні галузі і не думали занепадати (на 2019 рік лише 6,73 % приходиться не на сучасні галузі промисловості та послуг). Загальний результат гарно підкреслює рекордний серед країн ЄС темп зростання ВНП у 2019 році – 4,9%. Хіба це не шлях економічного порятунку для України на фоні бездарності управління сучасних лібералів, що вганяють економіку України до несучасних відсталості та залежності. Хіба це не вигідно українцям?

Виклик четвертий: відсутність в Україні влади, що реально діє на користь більшості українців.

Риса четверта: націонал-популізм призводить до переходу до моделі електоральної демократії, яка реально і забезпечує сформування влади, що діє на користь більшості членів суспільства.

Чому нинішня українська еліта вже неодноразово найсуворішим образом оберталась проти мас інших українців та обдурювала їх, і все одно її основні гравці безкарно залишаються на плаву? Адже всі найпідступніші змови, підстави і схеми, за допомогою яких її представники це робили, відомі та розкриті для мас. Особливо за допомогою нинішньої незчисленності механізмів розкриття прихованої інформації. Тому що недостатньо лише розкрити удар тобі в спину, потрібно за нього ще дати сдачу. Тому що встановлена норма передбачає її дотримання, а її порушення – покарання. А наша еліта почуває себе абсолютно безкарно, навіть якщо її злочини відомі всім українцям. У нас головою фракції в парламенті є людина, про яку наявно безліч фактів – ймовірних свідчень участі у двох політичних вбивствах. Відвертий зрадник, який вкрав в України суверенітет і поїхав до країни-агресора з заявами, що освячена волею українців суверенна влада не влада, а справжня влада – він, Медведчук. Але який інструмент може притягнути до відповідальності його та всіх інших, що порушують інтереси українців. Аж ніяк не якась проміжна особа чи група осіб, наділених виключною владою карати таких порушників. Які у своїй виключності не застраховані від вибірковості з власних мотивів, яких порушників карати, а яких ні. Подібно Путіну, який одних членів Семібанкірщини покарав, а інших ні з власної вигоди, хоча ґвалтували росіян у 1990-тих вони спільно. Ні це може бути лише безпосередня воля більшості суспільства, яка визначає вигідні їм норми суспільної поведінки, а потім або заохочує за дотримання цих норм, або карає за їх порушення. В тому числі й носіїв влади, які є не проміжникам між цією волею та її виконанням, а лише її виконавцями ( вони можуть заохочуватись до виконання лише похідними стимулами, що не впливають на таку основну його сутність).  Тобто ця воля більшості контролює  втілення норм, вигідних для її представників. А є лише один політичних устрій, який повноцінно гарантує такий контроль. Демократія, як «суспільство, в якому звичайні громадяни проявляють відносно високий ступінь контролю над лідерами» [11]. В Україні ж і так демократія, скаже дехто, а віз наших проблем і нині там. Віз там, бо не на тому рівні в Україні демократія саме у напрямках, що визначають міру такого контролю. Наприклад, за Індексом демократії на 2019 рік Україна має показник вище шести з 8 у всіх його категоріях, окрім однієї – функціонування уряду, показник якої 2,71 валить загальний. Валить до 5,9 та 78 місця в категорії гібридні режими, а не демократії. Хоча в Україні спостерігається високої рівень політичної активності громадян та захищеності його окремих інтересів (категорії електоральний процес та плюралізм, політична участь, політична культура та громадянські права), але жахливо низький рівень ефективності роботи уряду та його демократичної контрольованості. За індексом сприйняття корупції Україна з показником 30 зі 100 знаходиться на 126 місці зі 179 країн. А це демонструє сприйняття корупції та безкарності корупціонерів як абсолютно нормального явища серед українців, які вже відчаїлись сподіватись на їх покару. В останніх резонансних справах [12], [13] щодо України Європейський суд із захисту прав людини вставав на сторону відвертих порушників інтересів більшості українців (звинувачувана в сепаратизмі мер Слов’янську Штепа чи ті, хто підлягав люстрації за Законом «Про очищення влади») саме через порушення їх права на нормальне правосуддя [12, п. 194], при цьому розуміючи злочинну сутність перших, [12, п. 254]. А все через неефективність українського правосуддя як органу контролю в цілому, де справи замість півроку розглядаються чотири.

При цьому саме націонал-популізм може вирішити проблему нестачі в Україні демократії як контролю більшості українців над втіленням вигідних їм норм у життя та відповідальними за це втілення носіями влади. Оскільки навіть не в демократичній формі запровадження націонал-популізму підвищувало політичну участь громадян та їх контроль над владою, а в демократичній, яка лише закономірно потрібна Україні, тим більше. Тож саме націонал-популізм в останній формі здатен вирішити проблему з демократією в Україні, не розпилюючись на другорядні чи в загалі не властиві їй в цілому чи в Україні зараз, її риси. Наприклад, на позитивну дискримінацію. По-перше, сумнівна демократичність позитивної дискримінації в загалі. Взаємовідносини більшості й меншості в демократії полягають у владі більшості за визнанням прав меншості. Тобто у владі норм більшості за визнанням у представника будь-якої меншості такого ж комплексу прав, як у представника більшості й будь-якої іншої меншості. У статусі кво меншостей, які можуть спокійно творити своє життя за допомогою цих норм без втручання у справи одна одної. А аж ніяк не владу меншості над більшістю, не безконтрольне нав’язування особливих вимог меншості більшості. По-друге, абсолютно сумнівна доцільність впровадження позитивної дискримінації в Україні. Так, коли у нас і так проблеми з реалізацією прав і вираженням волі більшості українців через одну свавільну меншість (еліта), дуже доцільно різати ці права ще й на рахунок інших меншостей. Це не викличе ще більшого пригнічення та зубожіння представників більшості українського суспільства й не підвищить конфліктність відносин в ньому. І саме націонал-популізм фокусує посилення головних аспектів демократії без сторонніх домішків. Саме націонал-популізм ще більш посилює політичну участь більшості й конвертує її в дієві механізми контрольваності влади з її боку.  Саме націонал-популізм встановлює режим, який при цьому не поринає в хаос боротьби меншостей, а є стабільним демократичним правлінням більшості при статусі кво меншостей (наприклад, режим з системою домінуючої партії).  Саме націонал-популізм уможливлює несення відповідальності перед більшістю представників еліти, які до її зубожіння і пригнічення і призвели.  Хіба це не вигідно українцям?

Виклик п’ятий: відсутність становлення України як національної держави.

Риса друга: Націонал-популізм призводить до сформування сучасної національної держави.

Національна держава за конструктивним окресленням є державою «верховенством влади в середині та незалежністю у зовнішніх зносинах» [10]. Державою, статусом якої ні на йоту не хоче поступати ні одна ефективно діюча сучасна держава в загалі, в тому числі стовп космополітичних настроїв проти такого статусу – США. Статусом, від якого неповністю  відмовились лише країни ЄС і то з фатальними наслідками, які вже змушують їх до цього статусу повертатися. Державою, владою якої є верховною в середині країни, а якщо ця влада контрольована волею більшістю членів її суспільства, тобто демократична, то значить верховною у середині країни верховною є лише воля більшості. І чи може бути цій більшості чи членам цієї більшості вигідно, коли це верховенство влади у них забирають сторонні сили з-поза держави. Якщо не вони і не влада, яку вони контролюють, вирішують за якими нормами їм  жити і буде функціонувати їх країна. Така позиція може бути вигідна лише тим, хто не має достатньої сили легально змінити норми життя у країні (що означає лише політичне безсилля цих осіб, якщо це демократія). Або тим, хто готовий начхати на інтереси більшості членів суспільства навіть настільки, що готові здати їх правом право розпоряджатись власним життям стороннім силам заради своїх інтересів. Такими можуть бути меншості, що хочуть нав’язати свою волю більшостям суспільства, в тому числі й еліта в залежних від інших країнах. І так і є в Україні. Чи не найбільші проблеми більшості українців від того, що представники різних меншостей, в тому числі й еліти готові закликати чужі війська та агентів на власну землю, а членів чужої влади командувати у власних міністерствах, аби нав’язати волю цій більшості, що вони самостійно та легально зробити не здатні. І в результаті бути приймами на власній землі й не мати ніяких прав, як українці на окупованих територіях, чи бути побитими власною поліцією на власній території за висловлення поглядів, не прийнятних для зовнішніх сил, як борці з маршами ЛГБТ. А що досягається шляхом націонал-популізму? Повна виключна влада над власним життям на будь-якому шматку власної землі й можливість активно демонструвати цю владу у зовнішніх зносинах, аби поважали і боялись усі сусіди та в усьому світі. Недопущення втручання будь-яких пришлих організацій у політичне життя держави на рівні з корінними організаціями самої держави, що мають на це повне право (окрім питань, де існує мізер міжнародних органів з неазангажованими авторитетом і досвідом, ООН чи ЄСПЛ). Хіба це не вигідно українцям?

Виклик шостий: відсутність соціальних гарантій та привілеїв для українців хоча б для базово достатнього рівня життя в Україні.

Риса шоста: Націонал-популізм призводить до Встановлення держави прозорого та ефективного соціального регулювання

Від чого одні тисячі українців вимушені втікати за кордон, позбавляючи себе та країну вигід проживання та діяльності на Батьківщині? А інші тисячі українців не можуть переїхати з окупованих територій, залишаючись заручниками у окупантів? Хоча їх воля до економічного добробуту та контролю над власним життям та життям власної країни може бути сильною, але ніяка сильна воля не здатна пересилити значно сильніші соціальні обставини. На пайці голоду та зубожіння людини значно менш імовірніше виростуть крила волі. Яке вирішення у даної проблеми? Якщо вже волею предків або обставин у таких людей здобута держава в минулому, то логічно дати їх волі соціальну підпорку. Дати підпорку волі, аби вона с більшою гарантією зміцнювалась і зміцнювала фундамент для держави. Підпорку у вигляді соціальних виплат та привілеїв. І не треба тут байок про моральність питання. Для державного управління головне, аби такі виплати надавались, не руйнуючи його ефективність протягом тривалого часу. Й це окупить ризики від ненадання таких соціальних пільг та привілеїв. Ризики, які наповну проявляються в нашій країні. Країні, де в супереч Конституції не реалізується купа соціальних прав. І смішно, і грішно нині читати статтю 3 Конституції: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»[2]. Або, наприклад, давно розтоптана  стаття 49: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена»[2]. Країні, яка прямує в перши світ Європи, але за основними показниками соціальних прав знаходиться на одному рівні із мало перспективними для їх мешканців країнами третього світу. Наприклад за Індексом людського розвитку Україна посідає 88 місце зі 189 та знаходиться у рейтингу поруч з Домініканською Республікою, Санта-Люсією та Тунісом. Світова ж історія демонструє ряд прикладів ефективності надання соціальних прав та привілеїв в довгостроковому періоді. Ефективності, яка досягає свого максимуму у державі прозорого та ефективного соціального регулювання, Державі, яка конструктивно може підлаштована під умови конкретної країни, наприклад, під умови країни третього світу у моделі націонал-популізму. І саме тому і досягає ефективності. Бо окреслює конкретні соціальні блага, що можуть бути реалістично реалістичним шляхом досягнуті у конкретній країні. А не накшталт деяких інших проектів (радянізм, до прикладу) досягнення соціальних благ, які зорієнтовані на обіцянки про повітряні замки, які або в загалі не досягненні, або яких можна досягнути лише випустивши останній ковток повітря. Ті ж Варгас, Неру та Орбан ставили цілком реалістичні цілі в галузі соціальних прав, що досягались цілком реалістичних економічними та соціальними заходами. Не тотальним одержавленням та знищенням підприємців. А створенням та управлінням державною власністю у галузях, де це ефективно та законним тиском на тих крупних власників, які у співпраці з елітою зраджували національні інтереси та інтереси більшості, і при цьому співпрацею з тими , хто цього не робив (як за Варгаса утиски кавової та молочної олігархій та співпраця з цукровою). Але на фоні попереднього зубожіння це вже було величезним та ефективним соціальним досягненням для членів спільноти таких країн. Хіба це не вигідно українцям?

Висновок

Тож націонал-популізм є політичним рухом, який може ефективно привести до досягнення цілей-відповідей на наболілі виклики головних проблем України та більшості українців.. Всіх шістьох разом, а не лише одних ціною жертви інших. За націонал-популізму українцям не прийдеться зливати національний суверенітет, аби хоч якось покарати злочинну щодо нього еліту, до чого закликав їх Зеленський. І не прийдеться ковтати вимоги заслугованого покарання до цієї еліти, аби хоч якось зберегти суверенітет, як вів Порошенко. За націонал-популізму українці досягнуть всіх цілей одразу, покарають і внутрішніх, і зовнішніх ворогів, чого досягали вже інші спільноти на шляху націонал-популізму. Націонал-популізму Рухом, який реально може здобути для українців процвітаючу і повноцінну національну державу з розвиненою економікою, контрольованою владою і притягненням до законної та визнаної за міжнародними правовими нормами відповідальності тих, хто заважав таку державу здобути. Рухом, не із забутого минулого і не з ідеологічних абстракцій, а з реалій успіху країн у сучасності, навіть сусідньої з нами. Хіба таке встановлення націонал-популізму з усіма благами від нього не вигідно кожному з левової більшості українців? І хіба не варто заради нього відкинути стереотипи про політику і розвиток України. Стереотипи, в які вас заганяють спеціально, потім користуючись вашою скованість ними. Ліві чи праві методи в економіці, демократичний хаос чи авторитарна стабільність у внутрішній політиці, Росія чи Європа у зовнішній. Немовби би не існує альтернатив грамотного суміщення першим, як монетаризм при розширенні соціальних прав не за допомогою роздуття інфляційного пузиря грошових виплат, другим, як стабільне правління демократичної більшості, третім. Ні третій, інший шлях завжди є. І той, хто прагне до успіху, не затискає себе у стінах двох альтернатив. Він ламає ці стіни з допомогою іншої і йде до успіху. І саме так потрібно зробити кожному українцю, що хоче досягти всіх складових власного успіху в гармонії з успіхом своєї країни та більшості членів її суспільства. Стати на шлях націонал-популізму, до чого і закликаю я. Так цей шлях передбачає величезну організаційну роботу та політичну боротьбу (яка одна мізерна порівняна з успіхами, до яких ним можна прийти), і тому я сам зараз не можу взяти велику відповідальність бути провідником на ньому. Я можу бути лише дороговказом, який розставить орієнтири на ньому. І абсолютно підтримає тому, хто вирішить вести українців цією дорогою до успіху. Дорогою націонал-популізму.

Список використаних джерел

  1. Де Сото Е. Загадка Капіталу. Київ: Наш формат, 2017. 332 с.
  2. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр?find=1&text (дата звернення 10.09.2020)
  3. Проценко В. Економіка інтересів: як Україна потрапила до пастки безкінечних реформ. VoxUkraine. URL:  https://voxukraine.org/uk/lyustratsiya-yak-chinnik-uspihu-postradyanskih-krayin/?fbclid=IwAR1DjGnKWUkM3Q7ATIxVLcv84U66sLRxk4ekLTL_auuy7yyfFbWQB1cSxho (дата звернення 10.09.2020)
  4. Сціборський М. Націократія. Київ: Домінант, 2016. 244 с.
  5. Ткаченко О. А.  Люстрація як чинник успіху пострадянських країн. VoxUkraine. URL:  https://voxukraine.org/uk/lyustratsiya-yak-chinnik-uspihu-postradyanskih-krayin/?fbclid=IwAR1DjGnKWUkM3Q7ATIxVLcv84U66sLRxk4ekLTL_auuy7yyfFbWQB1cSxho (дата звернення 10.09.2020)
  6. Ткаченко О. А.  Національний валютний суверенітет і чим загрожує його втрата? Покров. URL:  https://pokrov.world/oleksij-tkachenko-naczionalnyj-valyut/  (дата звернення 10.09.2020)
  7. Ткаченко О. А. Вимірюючи популізм: теоретичний інструментарій для дослідження феномену. Молодий вчений. 2020. № 2(78). с 264-269. URL:  http://molodyvcheny.in.ua/files/journal/2020/2/58.pdf   (дата звернення 10.09.2020)
  8. Ткаченко О. А. Скрижалі мудрості політолога URL:  https://telegra.ph/Ckrizhalі-mudrostі-polіtologa-07-07?fbclid=IwAR3dlUytYDmDKYcNgUb_4kNnf6PCWfyjxRTHzi_KIRM6hqMwQszREEiL5j4  (дата звернення 10.09.2020)
  9. Ткаченко Щоб люстрація спрацювала. Тези щорічної наукової конференції “Дні науки філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка 2020” (Львів, 2020). С 198-201.
  10. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. Київ: Либідь, 2002. 574 с.
  11. Dahl R. A. A preface to democratic Theory / Robert Dahl – Chicago, 1956
  12. Judjment of European Court of Human Rights in Case of Polyah and others v. Ukraine. URL:  https://hudoc.echr.coe.int/eng#{“itemid”:[“001-196607”]}  (accessed 10.09.2020)
  13. Judjment of European Court of Human Rights Case of Shtepa v. Ukraine. URL:  https://laweuro.com/?p=9678   (accessed 10.09.2020)
  14. MacIver R. «Introduction» in Gross European Ideology. New York: Philosophical Library, 1948. p. 437.