Сергій Чаплигін: Те, що треба подолати

Пам’ятаєте з чого Ніцше починає свою книгу “Так говорив Заратустра”?

Заратустра виходить на базарну площу, пропонує натовпу перестати спостерігати за танцівником на линві та починає вчити про надлюдину, яка є “тугою мотузкою, кинутою на інший берег”. Він говорить: “Що є мавпа для людини? Сором та бридке потворство. Те ж саме людина є для надлюдини – сором та бридке потворство”.

Але йому на базарній площі відповідають: “Шановний Заратустра, ми зібралися дивитися танці на линві, а не слухати вас. Не заважайте нам”. І тоді він описує байдужість останніх людей до істини : “Що є істина?”, – говорять останні люди та кліпають очима”.

І, що відповідають люди на базарній площі? Вони говорять: “Це ти правильно сказав. Дай нам цих останніх людей”. Все закінчилося тим, що Заратустра плюнув, взяв труп танцівника, який зірвався з линви, та пішов по своїх справах…

В різні часи та в різних культурах, в різних суспільствах та на різних мовах під “людиною” розумілося цілком різне – десь людина вважалася потенційно божественною істотою, а десь – актуальним біомеханізмом (таким собі симбіозом тварини та мислячої машини).

Ніцше ж, вустами Заратустри, говорить нам, що людина є динамічною стихією, процесом, який розгортається між цими двома протилежностями, де “вгорі” знаходиться область непізнанного божественного, а “внизу” – тваринний світ. Тому людина (як не остання реальність, але лише шлях до неї) має подолати саме себе. Або злетівши в напрямку своєї божественності, або впасти в свою біомеханічну сутність…

Недарма Ніцше зазначив, що його книга “для всіх і для нікого”. До того часу, поки цю книгу не прочитає Той, для кого вона призначена.

“Ось він хай і читає” – говорять останні люди та кліпають очима.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!