Олександр Шаховський: Лікнеп з аристократичних титулів

Очевидно, що радянська влада була найбільш радикальною і безкомпромісною серед цілого ряду егалітарних режимів. Ця безкомпромісність полягала також в тому, що більшовикам вдалось зробити те, чого не змогли зробити якобінці, неоякобінці, соціалісти, нацисти та всякого роду різні прогресивісти – знищити аристократію, як суспільний стан на пострадянському просторі (залишивши лише животіючі релікти-уламки аристократії, які складно, але неминуче вживаються в оточуюче суспільство). Причому знищити не лише сам стан (для порівняння: в егалітарних режимах по типу Третьої Французької республіки аристократія ніколи не піддавалась соціоциду, а в більш сучасні часи їй навіть повертались у володіння ряд її минулих власностей), але й пам’ять про нього.

Дуже популярними в українському суспільстві є всілякі судження по типу: «в українців ніколи не було власної аристократії: адже вона була лише в поляків або в росіян!», «Україна ніколи не мала монархічної традиції» або подібні їм. Зрозуміло, що окрім розриву з історичною пам’ятю предків – більшості жителям України є притаманне глибоке незнання історичних реалій. Особливо стародавніх, середньовічних та ранньомодернових. Адже навіщо знати і розуміти своє минуле, якщо за марксистсько-ленінською системою «вартим є лише майбутнє»? В результаті: народ вважає, що всі ці королі, графи і герцоги були десь дуже далеко; плутається в їхній системі титулів і асоціює слово «аристократ» лише з образом російського дворянина у червоноармійській агітці (що як мінімум – необ’єктивно).

Не в меншу конфронтацію з монархізмом та аристократизмом вступає націоналізм. Діаметрально протилежні візії на роль держави і нації в суспільно-політичному житті теж підігрівають протистояння. Ба більше, націоналісти часто дивляться на середньовічну історію очами представника модерну, постмодерну або метамодерну не розуміючи помилковість цього підходу. В результаті, вони не можуть пояснити того чому, населення руського Львова вітало поляка Казимира III  як визволителя від тиранії боярства, руська шляхта з величезним бажанням увійшла в склад Корони оскільки хотіла дістати такі ж самі права як і польська шляхта,  а королівство Богемія, яке було васалом Священної Римської імперії чомусь не вважалось від цього німецькою землею. Так на рівному місці творяться популістичні міти, які не мають нічого спільного з реальністю. Взагалі, слово «імперія» (якщо вона для них чужа, а не своя, а чужими для цих людей є все, що не вписується в їхні міфологеми) для націоналістів виглядає немов би червона шмата для бика (що чомусь не заважає деяким з них з симпатією ставитись до уніфікації та етноцентризму, які приводять будь-яку державу до жахливої долі гітлерівської Німеччини, на відміну від імперіалізму) Більш детальний розбір поняття «імперія» руйнує ці міти. Адже Імперія може поєднуватись з аристократичною республікою (давній Рим) чи з сучасною республікою без імператора (США). Бути моноетнічною державою (Японія) чи поліетнічною (імперія Габсбургів). Бути асиметричною федерацією (Священна Римська імперія, Річ Посполита), симетричною федерацію (імперія Бонапарта) чи унітарною державою (Третій Райх). Бути таласократією (Британія) чи теллурократією (Росія), европейською чи евразійською. Існували навіть ультраліві імперії (СССР)! Імперія, як форма організації людського суспільства не є чимось поганим. Поганими є люди, які будують погані імперії. Наприклад, евразійські, червоні чи телурократичні імперії завжди є поганими.

Але все ж, відкинувши філософські абсолюти – перейдемо до абсолютів історичних. Як не заплутатись у системі стандартних аристократичних титулів, якщо Ви раптово зацікавились европейським минулим або ж Вам (всяке в житті буває) доведеться зустрітись з якоюсь дуже знатною персоною і Ви навіть не знаєте як правильно до неї звернутися? Умовно, комбінуючи географічний та структурний фактори – ми поділили стандартну систему аристократичних титулатур на романську, германо-скандинавську, британську, греко-слов’янську і тюрко-іслямську системи. Інші системи, які знаходяться поза межами Европи (такі як японська чи китайська), не мали прямого впливу на формування европейських аристократичних титулів і для опису політичного ладу яких помилково використовуються европейські терміни – варто розглянути окремо. Титулування подані нами від найвищого до найнижчого.

РОМАНСЬКИЙ СТАНДАРТ

Імператор (від лат. «imperator» – «той, хто нав’язує свою волю») – найвищий  з аристократичних титулів усієї Европи, який первісно виник в рамках романської системи титулатури. В часи Римської республіки це було високе воєнне звання (подібно до марашала чи генералісимуса) яке надавалось за особливі заслуги перед Батьківщиною (його отримували Сципіон, Помпей, Цезар). Відновлення монархії (внаслідок дуже поганого історичного спадку Римського царства) в Римі йшло поступово з допомогою поступальних і дрібних кроків (приблизно так само, як її фактичне встановлення у КНДР) і навіть правителі ранньої Імперії (номінально все ще Республіки), котрі (починаючи з Октавіана) вперше в історії стали додавати цей титул до власних імен – довго не могли встановити процедуру передачі цього титулу в спадок. Остаточно ситуація виправилась лише за часів Діоклетіана та Константина, відколи «імператор» став вищим монархічним титулом без всяких заперечень (правителі інших держав, в особливості васальних Риму – не мали права на такий титул). Титул короля є настільки нижчим за титул імператора, що король може бути його васалом (королі Богемії по відношенню до кайзерів Священної Римської імперії, наприклад) навіть у тому випадку, якщо королівство є набагато могутнішим або багатшим за імперський домен чи знаходиться від нього так далеко, що в метрополії навіть не здогадуються про стан справ у королівстві (приклад Австрії та Прусії у XVIII столітті)  На східнослов’янський манер титулуються «Ваша імператорська величність».

Король – «стандартний» монархічний титул романської традиції. Титулування короля – «Ваша величність», але історично деякі королі додавали перед «величністю» окремий епітет, наприклад еспанські (точніше катильські, бо у правителів Арагону таких титулів не було)  «Ваша католицька величність». Такий король «з додатком» (благословенний Святим Престолом) вважається трохи вищим за звичайного (що зумовило королів Франції самим вигадувати собі різні титули і всіляко боротися з Еспанією за вплив над Папством у XVI-XVII століттях, а потім пробувати контролювати і саме Папство) Аналоги слова «король» в романських мовах походять від латинського слова «rex», яке традиційно перекладається в українській традиції, як «цар» (що є не зовсім правильним). «Rex» це первинний титул монархів Риму починаючи з Ромула (не плутати з Ромулом Августулом, який був останнім імператором!) Останнім рексом (з семи відомих) був чоловік на ім’я Луцій Тарквіній на прізвисько «Гордий», якого римляни на чолі з Луцієм Юнієм Брутом (предком того самого Брута, який убив Цезаря) вигнали геть за жахливу поведінку. Власне, через «подвиг» Тарквінія для давньоримського політика не було більшої образи, аніж звинувачення в тиранії, яке приводило в кращому випадку до остракізму, а в гіршому – до того, що сталось з братами Гракхами, Каталіною  і Цезарем. Ближче до кінця Античності пам’ять про царський Рим трохи стерлася, криза III століття змусила римлян шукати «сильної руки» і вже варварські правителі на уламках Гесперії (які не дотягували за знатністю до імператорів, оскільки такі сиділи лише в Константинополі) стали титулювати себе «rex Francorum» чи іншими цікавими іменами. Згодом цей титул перетворився на французьке «roi», окситанське, каталонське і португальське «rei», еспанське «rey» чи італійське «re» та на десятки інших варіантів

Віце-король не титул, а посада. Яка до того ж, не передавалась в спадок. Такий інститут був придуманий каталонцями для управління їхніми володіннями на Сардинії та Сицилії. Згодом він був запозичений еспанською монархією (для позначення правителів колоній в Латинській Америці),а також Францією і Австрією. Але в двох останніх так і не здобув популярності.

Принц – в романській системі цеспеціальний титул для молодших членів монарших домів. Походить іменування імператора Октавіана Августа словом «princeps» ( «перший») Сам спадкоємець престолу зазвичай позначається якимось особливим титулом, в кожній країні своїм («дофін» у Франції, «інфант» в Еспанії, тощо). Причому, термін «дофін» першочергово означав графа провінції Дофіне, останній з яких продав титул французькому королю після смерті свого єдиного сина, після чого словом «дофін» почали титулювати старших принців).

Під впливом германців – при формуванні феодальної драбини до складу стану «принців» також записували феодалів рангом нижче представника монаршого дому але вище за герцога. Зрозуміло, що в епоху існування стабільної центральної влади (наприклад при Каролінгах, Валуа, Бурбонах чи еспанських Габсбургах) – таких принципатів не виникало, але на кордоні королівства Італія (в складі Священної Римської Імперії) та візантійської південної Італії таких принципатів було дуже багато. Аквітанію, Тулузу та Гасконь за часів правління Раймунда VI теж неофіційно титулювали принципатом, незважаючи на те, що Раймунд був уродженим графом. Зрештою, переважна більшість принципатів була знищена в епоху становлення централізованих монархій. Винятком стали розташована у глибокій периферії Андорра і Монако, яке залишилось неушкодженим внаслідок свого вигідного стратегічного становища. Ці держави дожили до нинішньої доби на відміну від усяких Бургундій з Аквітаніями.

Великий герцог. Бути старшим сержантом все таки ліпше ніж бути просто сержантом, чи не так? Так само мислив позашлюбний син португальського короля, принц Альфонс, котрий вибив у влади титул «великого герцога Браганса», а потім помер, як бунтівник (щоправда, його спадкоємці через століття стали новими королями Португалії, але то інша історія). Досвід португальців був прийнятий тосканськими Медичі (у XVI столітті) і правителями Люксембургу (XIX ст), а також герцогами Варшавськими та правителями уламків Священної Римської Імперії у Центральній і Південній Німеччині (в XIX cт). До нинішніх днів на троні сидять лише герцоги Люксембургу.

Герцог  – максимальний титул для країн, де титул «принц» не призначався для осіб не монаршої крови (наприклад, у Франції доби Старого Порядку). Цікаво, що германське слово «герцог»не прижилось у романській системі – будучи заміненим словами «duc» (французький варіянт), «duque» (еспанський),  «duca» (італійський), які походять від латинського dux («вождь»). Котре в свою чергу походить від слова «ducere» звідки вийшли такі слова, як кондуктор і самоназва Беніто Муссоліні. Титулюється (як і принц) словами «Ваша світлість»

І, знову, принц. Один з феодальних титулів Франції (котрий з’явився аж в епоху абсолютизму), проміжний між герцогом і графом (втім, на практиці траплялись принци, які були васалами графів. У випадку, якщо графи вирішували займатись бізнесом, а принци йшли їм на службу. Дуже часто така ситуація траплялась в французьких колоніях)

Для того, щоби не плутатись в титулатурі – родичів монарха називали «принцами крові», суверенних принців всяких Монако «принцепсами» (на латинську манеру), а цих – просто принцами. Коли Наполеон Бонапарт, надихнувшись досвідом монархії Бурбонів, вирішив роздавати своїм соратникам титули – то титул принца став найвищим титулом в імперії Бонапарта (наприклад, його носив Йоакім Мюрат) за відсутністю там герцогів та великих герцогів.

Князь – див. нижче

Маркіз – граф, який мав володіння на прикордонній території (марці) і змушений відбивати ворожі вторгнення до того, як про них дізнається король. Титул походить від (старофранцузького «margrave») Починаючи з абсолютської доби – повноваження маркізів поступово перебирає на себе королівська адміністрація, а титул просто стає подарунковим, оскільки стоїть вище графа але нижче герцога.

Граф – середній аристократичний титул. Спершу привласнювався королівським чиновникам та суддям в епоху Меровінгів та Каролінгів. Згодом (після посилення королівської влади) став стандартним нагородим титулом і позбавився ряду функцій. Титулування графа – «Ваша ясновельможність».

Термін походить від франкського слова «grave», який означає «кремезний» Цікаво, що дане слово зберіглося в сучасній французькій мові в оригінальному значенні, але для позначення нашого терміну «граф» французи чомусь користуються словом «comte» (від латинського «comes» – супутник), а окситанці та аквітанці (які майже не зазнали германського впливу) слова «grave» взагалі не знають або вживають тільки в контексті літературного стандарту. Ймовірно, це пов’язано з поступовим відмиранням ряду традиційних германських інститутів північної Франції в епоху ранніх Капетингів.

Віконт – віце-граф. Помічник графа, який виконує його волю за відсутності графа. Починаючи з XVII стає самостійним титулом, щоправда міланський рід Вісконті відомий аж з XIII століття.

Відам (від лат. «vice-dominus») – управитель господарства. Титул, який має два значення. Перше: князь Церкви (яка стоїть поза межами нашого дослідження), а друге: економ. Подібно до інших титулів – у абсолютистську епоху почав надаватись «просто так».

Барон (не плутати з циганськими баронами! Семантика і генеза цих слів є абсолютно різною). Один з найдрібніших знатних титулів, яким наділяли правителів дрібних земель на окраїнах володінь знатних персон. Щоправда, барони при цьому напряму підкорялися монарху (навіть у часи феодальної роздробленості), а не своїм герцогам та графам. До XV століття (коли з’явились централізовані монархії та монархічний патріотизм) це гарантувало недопущення перетворення міжособистісних феодальних воєн – на громадянські або міжетнічні. Принаймні в теорії (тому що на практиці траплялись прикрі винятки). З появою ринкової економіки – баронським титулом стали нагороджувати буржуазію (здебільшого нуворишів. При цьому, цей термін тоді не носив негативного відтінку). Предки деяких сучасних баронів Франції або Еспанії взагалі дістали цей титул у недавню історичну епоху. Барони (як і нижчі їм титули) титулюються словами «Ваше благородіє»

Шатільон – королівськийчиновник-управитель міста у Франції. Титул рідко передавався у спадок, але прецеденти були. Схожа посада існувала також в еспанських та італійських землях.

Патрицій – титул знатних правлячих сімей в вільних містах або в містах-республіках на зразок Венеції або Генуї. Титул спершу означав намісників Візантії (звідки він прийшов із Риму, де означав просто знатну людину) в Італії, після чого його запозичили самі італійці. Зрозуміло, що голова міста-республіки, міг вибиратися лише з представників патриціату.

Шевальє/нобіль/сеньор – загальна назва для нетитулованого дворянства на військовій службі (лицарі та їх нащадки) Франції, Еспанії, Португалії та італійських держав. Титулюються трьома зверненнями виділеними жирним на початку цього абзацу.

Петіт нобіль, піколо нобіль, ідальго – щось середнє між дворянством і простолюдом. Предки цих людей служили дворянам на військовій службі, де зуміли звершити ряд героїчних діянь (за що дістали знатний статус, але не дістали титулів), що дозволяє їм зверхньо ставитися до плебейського оточення. У Франції таких людей було багато в епоху феодальної роздробленості, а починаючи з централізацією держави – більшість з них так і не змогла бути включеною в дворянський апарат, але при цьому сильно відрізнялась від оточуючого селянства, ставши однією з основ для формування середнього стану або військового стану (після того, як старе дворянство поступово здеградувало). В Італії  такі люди взагалі були викинуті на периферію історії, показавши себе вже при Бонапарті (який теж був піколо нобілє). А ось в Еспанії їх сплавляли на Реконкісту або в Латинську Америку (Ернан Кортес теж був ідальго), а коли місця для сплавлення закінчились – почалась криза (бо на відміну від французів – еспанці не змогли їх прилаштувати в ринкову економіку, яка з’явилась тут раніше за Францію)

Вальвасор. Вам здається, що нижче за нобіля чи ідальго стоять лише селяни? Ви глибоко помиляєтеся, оскільки у Франції та Італії існує ніша вальвасора (на Іберійському півострові їх місце зайняли ідальго). Це слово означає «васал мого васала» і відноситься до людей, яких в дворянство висвятили, а дворянських прав при цьому не дали. Якщо нобілі (навіть будучи дуже бідними і майже безправними) зобов’язані носити хоча би дерев’яні аналоги зброї і їздити хоча би на напівздохлій клячі – то вальвасорам ніхто не забороняє копатись у власній землі (бо власних кріпаків немає) або працювати в наймах у якогось пасічника чи мірошника (називаючи його при цьому «холопом». Адже поняття гонору є не лише у шляхти). У Західній Європі вальвасори, як явище зникли до XVI-XVII століть (внаслідок чергової урбаністичної революції) переселившись в міста і поповнивши ряди буржуазії і пролетаріату, а ось в Центрально-Східній Європі їх релікти дожили до початку XX століття.

ГЕРМАНСЬКО-СКАНДИНАВСЬКИЙ СТАНДАРТ

Імператор (нім. Kaiser). Німецька транскрипція цього слова Kaiser – це по суті перекручене латинське Caesar, запозичене ще в ті часи, коли воно вимовлялося, як «Кайсар», а не як Цезар. У додаток до титулу імператора в Першому Райху йшов титул короля Німеччини та короля Італії (до 1648 року), а в Австрії ще й титул ерцгерцога Австрії. До речі, кайзером також називались турецький султан (який претендував на спадок Візантії), цісар Австро-Угорщини (спадкоємець Священної Римської Імперії) та імператор Німеччини (титул самозваний).

Цікаво, що до коронації Бонапарта (який, проте, теж піднімав міфологему про те, що є духовним спадкоємцем Каролінгів) – всі імператори виводили свою легітимність через ланцюжок Рим – Карл Великий – Священна Римська Імперія – Австрія на Заході або ж Рим – Константинополь – Стамбул або Москва на Сході.

Король – див. вище

Походження цього слова в германських мовах відрізняється від романського. Головним тут є корінь, похідний від прагерманського «kuningaz» яке утворене від kuni («рід») – так спочатку називали главу роду у спільноті, яка потім розділилась на германську і балто-слов’янську. Звідси походять англійське «king», німецьке «König», скандинавске «konung»

Конунг – те ж саме, що король, але в Скандинавії. До того ж, скандинавські королі ніколи не були васалами імператорів на відміну від континентальних

Курфюрст – німецький титул («князь-виборець» Латиною – «princeps elector») У Східнофранкському королівстві після згасання династії Каролингів королівський титул став виборним. Така ж сама система зберігалась і в ранній Священній Римській імперії. Спочатку кайзера вибирали всі вищі світські і духовні феодали (числом до півсотні), але це приводило до анархії. В XIV ст.  право вибору було закріплене тільки за сімома феодалами (4 світських: король Богемії, пфальцграф Райнський, герцог Саксонський і маркграф Бранденбургский. 3 духовних – архиєпископи Тріру, Кельну, Майнцу).

Спочатку курфюрст не вважався  титулом, а тільки однією з державних посад. Все змінилося в ході посилення феодальної роздробленості Німеччини, коли кількість герцогів замість п’ятки з плюсом дійшла до півсотні. (раніше єдині герцогства і князівства поділилися на уламки – наприклад, в Саксонії герцогський титул перейшов до одної лінії спадкоємців, а посада курфюрста до іншої) Зрозуміло, що така ситуація сприяла генезі нових конфліктів за посаду (баварці не розуміли, чому в маленького Тріру є право курфюршества, а в колосальної Баварії його немає) і до XIX століття цей інститут зазнав ряду змін.

Ерцгерцог – спершу означав титул правителя рівнинної Австрії (гірською правили інші гілки дому Габсбургів). Прирівнювався до титулу курфюрста, бо – ерцгерцоги Австрії з середини XVI були і курфюрстами, але при виборі на трон в Богемії, а не в усій Імперії. Власне, сам титул був створений в XIV столітті через те, що кайзер Карл IV не включив в число семи князів-вибірників герцога Австрії. Зденервовані австрійці принесли кайзеру документ, згідно з яким їх герцог Австрії з дому Габсбургів повинен був називатися не просто герцогом, а «архигерцогом» (бо був далеким нащадком правителів Австразії та Лотарингії, які колись себе так титулювали). Спочатку всі сприйняли це як самозванство (питання про правдивість такої аргументації ведеться до сих пір), але потім якось звикли. Пізніше цей титул почали носити усі найбільш монархи династії Габсбургів. А після проголошення Австрійської імперії в 1804 році – їхні спадкоємці.

Князь (нім. Fürst) – слово того ж кореня, що і англійське «first» (навіть читається майже однаково). Тобто є прямим перекладом романської фонеми «prince». Князь титулюється  «Ваше сіятельство».

З часів Середньовіччя князь (точніше фюрст)  ця збірна назва для усіх аристократів вище за графа і нижче за кайзера у Священній Римській імперії, які мають право вибирати імператора. Пізніше це право залишилося тільки за курфюрстами, а просто «князями» стали особи, які засідали в Райхстазі (котрий починаючи з XVII століття і до середини позаминулого століття  – функціонував лише на папері). В іншому значенні це титул, який виник в XII – XIII ст. і котрий йде одразу за герцогським, але є вищим за графський. Імперськими князями були колишні графи, яких імператор підвищив за особливу вірність, прирівнявши їх до старих князів (нащадків родової аристократії). Особливо багато таких новоспечених князів було в королівстві Італія (на відміну від Франції та Іберії – там досі існує такий титул) і в колонізованих німцях слов’янських землях басейну річки Ельба (де кайзери підтримували кого завгодно – лише би послабити владу ворожих їм герцогів Саксонії). Саме від аристократів такого типу походить династія Ліхтенштайнів, яка досі править однойменним князівством.

І щоби всі заплутались в черговий раз – принц! Принцами в німецьких землях називали дітей алодальних князів (тобто князів, які були нащадками родової аристократіїі володіли власними, а не подарованими кайзером землями). Тому, спадкоємець трону Ліхтенштайну називається «принцом»

Великий герцог – див. вище

Герцог (нім. Herzog. «воєвода» Від старонемецкого heri «військо» і zogen «очолювати») – спочатку герцогами називали родовитих князів, які були узаконені в рамках імперської державної системи протягом IX-XIII століть. Потім, після того, як титул князя став роздаватись направо і наліво – герцоги перетворились на других після королів носіїв знатності титулу. Після Тридцятилітньої війни, війни за Австрійську спадщину (коли Габсбурги залишились королями Німеччини тільки на папері) та ліквідації Священної Римської імперії Наполеоном – частина колишніх герцогів перейшла у великі герцоги (звучить крутіше), а частина взагалі в королі (на що раніше не мала не лише прав, а й бажань. Але тепер треба було самому зробити ідіотський крок для того, щоби випередити ідіотський крок сусіда).

Штатгальтер – кайзерівський намісник, який відправлявся для управління в провінцію де не було власних герцогів (історично склалось так, що це були Нідерланди. Причому, титул зберігся, як анахронізм навіть після виходу Сполучених Провінцій зі складу Імперії).

Ярл – до XIV століття (з його прийняттям скандинавами континентальної системи титулів) аналог графа в Скандинавії. Довше всього цей титул проіснував в Ісландії.

Ландграф – уповноважений короля для здійснення судової та виконавчої влади королівський чиновник.

Маркграф (див.маркіз)

Бурграф – управляючий містом від імені короля.

Дейвграф – королівський управитель дамб і земель відвойованих у моря

Барон – див.вище

Брют – аналог барона в Швеції та Норвегії

Фрайгер – барон, який не мав власного феоду і тому вів напівнезалежне існування на алоді. Особливо багато фрайгерів стало в епоху німецької роздробленості. Після створення Другого Райху титул фрайгера був прирівняний до баронського.

Ріттер – див. шевальє, нобіль, сеньор

Міністеріал (лат. ministerialis – той, хто служить) – результат притягнення зброєносця з числа кріпаків ріттера до числа лицарів за проявлені заслуги. Оскільки подальше кар’єрне зростання було дуже складним ділом – більша частина з них йшла в найманство, науку або в акторське ремесло (звідки походить слово менестрель).

Едлер (нім. еdler – старший) – дворянин без титулів і без землі.  Щоправда, мав право на приставку –von перед прізвищем і вважався частиною аристократії (нехай і нижчою).

Юнкер – дворянин з землею, але без титулу. Причому, чим далі на Схід – тим більше юнкерів траплялось у володіннях того чи іншого німецького володаря (вочевидь, не без польського впливу).

Кнехт (нім. Knecht ) – перехідний суспільний стан між аристократією та селянством. Набирався із селян, які зуміли досягнути кар’єрного зросту у військовому мистецтві. Через поступове закриття соціальної драбини принаймні в рамках аристократії – кнехти  почали масово подаватись у найманство, утворивши явище «ландскнехтів», окремі представники яких потім отримали дворянство, але вимерли з появою регулярних армій.

БРИТАНСЬКИЙ СТАНДАРТ

Верховний король – легендарний кельтський титул яким нагороджували ряд правителів доримської Британії, самого короля Артура та цілком історичних правителів Ірландії (до її завоювання англосаксами).  Сам титул поступово канув у небуття, але фактично залишався у дії навіть після об’єднання островів під патронатом короля Англії, який одночасно був королем Шотландії та Ірландії, а його син носив титул принца Валлійського.

Король – див. вище

Герцог – в англійців «duke» (тому що Англія після 1066 перейняла французьку титулатурну систему). Більше нічим цей титул не цікавий

Граф (в староанглійському «earl». Того ж самого кореню, що й скандинавське «ярл»). До норманського завоювання рівнялись німецьким фюрстам і слов’янським князям. Після 1066 року їх понизили до «counts», а князям стали рівні «dukes».                                       В Шотландії існував титул мормерів, які після створення англо-шотландської унії ввійшли до графського стану. А ось в Ірландії власного графства не було – усі графські роди острова є нащадками переселенців з Франції або Британії.

Віконт – див. вище

Тан (тейрн) – у часи англосаксонської гептархії був найнижчим з дворянських титулів. «Таном» називали воїна в повному озброєнні  (зазвичай пішого), якого забезпечує кілька десятків селян (причому вільних). В англонорманські часи  танів перетворили у йоменів, але в рівнинній Шотландії цей титул зберігся поки його не інтегрували у віконство. В Ірландії тейрни (яких не переварив держапарат Британії) зберіглись до початку XX в силу слабкої індустріалізації острова – після чого влились в ряди інтелігенції, буржуазії або пролетаріату.

Барон – див. вище (всі англійські барони і частина шотландських є нащадками норманської знаті)

Лорд парламенту – барони, які мають право засідання у верхній палаті шотландського Парламенту. Жодних інших привілеїв та обов’язків цей титул не дає через що його можна купити навіть в Інтернеті, а потім виставити свою кандидатуру на вибори. Через це англійські та ірландські барони (пери) ставляться до шотландських баронів з легкою зневагою.

Барон Шотландії- прямі васали короля, які виконують функції графів у Шотландії. Наслідування дітьми баронів землі було ліквідоване аж у 2004 році.

Баронет (буквально «молодший барон») Не пер (тобто не титулований аристократ), але дрібний дворянин (тобто джентрі). Причому, титул передається у спадок, як у перів, а до баронета звертаються через «сер» У Середньовіччі цей титул привласнювався земельним і спадковим лицарям. Починаючи з стюардівської епохи – видається в якості винагороди всіляким буржуа.

Найт (англ. knight) – всупереч етимології його ніша більш схожа на німецького “Ritter”, ніж на «Knecht», оскільки британцям (на відміну від німців) вдалось грамотно сплавити власне нетитуловане дворянство в підходящі соціальні ніші.

Баннерет – першочергово це васал барона, який мав право на носіння свого штандарту. Починаючи з XVII століття баннеретом називають будь-якого члена лицарського ордену в незалежності від походження

Бакалавр – лицар без васалів і герба. В сучасних умовах – лицар, якому надали місце в ордені, але забули дати титули або нагороди.

Кнайт (жіночий варіант «дама») – звичайний лицар, звання якого може бути передане в спадок лише при наявності землі.

Джентрі – на відміну від вищезгаданих станів (які в Англії, Валії та Ірландії називались «перами», а в Шотландії – просто баронами) це збірна назва представників нетитулованої аристократії. В Шотландії аналог джентрі називається словом «лерд»

Есквайр (від англ. «зброєносець») – першочергово сюди записували усіх зброєносців лицарів. У пізніші віки, якщо англійський джент отримував спадковий земельний наділ – то його іменували есквайром. Поступово (в модерну епоху) це слово (разом з епітетом джентльмени) стало ввічливим звертанням до сторонньої людини.

Йомен – категорія осіб, яка чимось нагадувала за статусом козаків у Речі Посполитій. Йомени були звільнені від феодальних повинностей, але не мали при цьому дворянських прав. До їх категорії були зараховані представники старої англосаксонської знаті рангом нижче за тана. Йомени знайшли себе у фермерстві та у воєнній справі (освоївши лук і арбалети). Причому, внаслідок останнього – лицарство поступово перестало бути основною бойовою силою в европейських війнах. Протягом XV-XVIII століть йомени сходять з історичної арени розчинаючись у джентрі або взагалі у селянстві.

А ось звернення «лорд» (жіночий варіант «леді») не є титулом. Це слово використовується в англійській системі аристократичної титулатури для всіх перів і навіть джентрі, що володіють землею або мають доходи земельної ренти. Якщо британця називають лордом чи леді, то у нього (її) є ще якийсь титул. Правда, дружина баронета завжди називається «леді» в будь-якому випадку. До того ж, в англійській мові «lord» буквально означає «господар» і в наші дні «лендлордами» називають не тільки поміщиків, але й комендантів гуртожитку! Просто «лордом» можуть назвати навіть полійцейського, а «Лордом» з великої літери – Господа Бога. В Сполучених Штатах такої традиції не існує і звертання «лорд» и «леді» до будь-якої особи, яка не має шляхетного титулу там буде розцінюватись як глибока персональна образа.                                                 На відміну від лицарських звертань «sir» або  «madame», які ставляться перед іменем людини – слово «lord» повинно стояти після прізвища особи і означає воно ступінь її приналежності до фамільних володінь. Наприклад, Вінстон Черчиль, лорд Мальборо відмовився від гергоського титулу і володінь Мальборо на користь молодшого брата – Джона. Тому, в історію старший брат увійшов під іменем сер Вінстон, а молодший під іменем лорд Мальборо (причому, Джон I Черчиль, лорд Мальборо у 1689-1722 роках відомий значно більше за свого нащадка).

ГРЕКО-СЛОВ’ЯНСЬКИЙ СТАНДАРТ

Імператор – див. вище. До речі, наприкінці XIX століття австрославісти (в тому числі Іван Франко) називав династію Габсбургів «імператорами всіх слов’ян»

Цар – зовсім не синонім короля.

Такий титул носили лише монархи Болгарії (913-1018, 1185-1396, 1908-1946), Сербсько-грецького царства (1346-1371) і Росії (1547-1721). Тобто (за винятком правителів Першого Болгарського царства) – державців, які не визнавали примату за Папами і легітимності за кайзерами. Та й взагалі були настроєні дуже антизахідно.

Спочатку слово «цар» вживалось, як слов’янізована форма імені «Цезар» і титул цей вважався рівним імператорському (з цих причин – самозванного «царського» титулу Івана III та Івана IV не визнавали правителі польсько-литовської держави, а ось Габсбурги, яким росіяни задурили голову своїми ніби то антипротестантськими настроями і які навіть не розуміли семантики слова «цар» – визнали за ними цей титул). Але починаючи з Петра I царів різко понизили у званнях. І винні в цьому були перекладачі Синодальної Біблії. Правителів біблейських Ізраїлю і Іудеї – вони чомусь стали записувати як царів («цар Соломон», «цар Давид»), хоча вони зовсім не імператори, а радше королі або навіть князі.              

Басилевс. Спочатку так іменували племінних грецьких вождів. В мікенську епоху був лише другим титулом за значимістю після ванакса (царя царів, яким був Агамемнон). Потім ванакси зійшли з історичної арени, а басилевси залишились там де залишилась монархія.

При Філіпі Македонському і його синові Александру, титул став більш значущим (все таки владика третини Европи та всієї Азії рангом побільше якогось там басилевса Спарти). Настільки, що його потім стали носити діадохи, фараони і падишахи. У Східній Римській (після елінізації апарату за часів Іраклія) цим титулом стали офіційно іменувати імператора Константинополя. В дипломатичному листуванні так само йменували шахиншаха Персії, арабського халіфа, а пізніше – Карла Великого, Оттона Великого та їх нащадків. На відміну від римського «Rex» – за словом «басилевс» завдяки Арістотелю закріпився позитивний відтінок, оскільки монархія по Арістотелю – це хороша форма одноосібного правління, де править басилевс (погана – тиранія).         

Ще басилевсами називаються правителі модерного Грецького королівства, які ніколи не претендували на імператорський титул. 

Король. див.вище                                   

В слов’янській (а також в угорській традиції) є висхідним до імені Карла Великого. Звідси пішло українське «король», білоруське «кароль», польське «król», чеське «král», російське «король», а також угорське «király» При тому, в румунів, греків та албанців – незважаючи на сусідство зі слов’янами існують інші слова на позначення титулу.

До речі, в Центрально-Східній Європі королів теж вистачало і всупереч популярному стереотипу їх було більше, аніж царів. Так, королі правили в польсько-литовській державі (в тому числі й українськими землями), Угорщині, Хорватії, Чехії, Румунії, Албанії, Греції, Сербії. Королями були Данило Галицький та його онук Юрій І. Титул, аналогічний королівському є навіть в ерзянській та мокшанській мовах (Мордовія) – каназором або оцязором називали легендарного вождя Пургаза, правителів Волзької Булгарії, Золотої Орди, Казанського ханства, а потім й московських правителів.

Ще раз князь  – очевидно, від скандинавського «konung» через балтійське «kuningas». Спочатку – глава дружини, яка збирала данину і грабувала сусідів (межу між першим і другим буває важко провести межу. Поглянути хоча би на історію князя Ігоря і княгині Ольги). Потім – правитель державного утворення-князівства, володар спадкових прав на владу (нехай на Русі влада і була згодом наслідувана за лествічним принципом, який, вочевидь, прийшов від половців). Поступово самостійність князів обмежується Москвою та Литвою, а князі переходять з категорії монархів – у категорію вищої аристократії формуючи князівський стан в Московії та магнатський в Речі Посполитій.

Великий князь – спершу так називався правитель Києва, як престольного града Київської Русі. В ординські часи так називали будь-якого удільного князя, який діставав ярлик на княжіння та збір данини з інших князів для хана. Зрештою, після століть борьби – в живих залишилось тільки два великих князя. Великий князь Литовський та великий князь Володимирівський (Москва офіційно великим князівством ніколи не була), причому лише один з них був Рюриковичем за чоловічою лінією.

В Росії великими князями титулували членів імператорської родини.

Гросфюрст (великий князь) – всупереч епічності такого титулу, його не носив ніхто окрім володарів Трансильванії (етнічних угорців) у XVI-XVIII століттях.

Удільний князь. Після феодального роздроблення Русі та Польщі – з’явились удільні князівства, які внаслідок розростання того чи іншого роду ділились на нові князівства. Доходило до того, що існували князі, які володіли кількома або навіть одним селом (Пожарські в Московській державі, Курцевичі в Литві та Короні), що ставило їх по багатству і могутності нижче бояр та панів, але вище них за статусом. Такі удільні князі в Московській державі були ліквідовані як стан під час Смути, а в польсько-литовській державі вимерли з природніх причин. І там, і там – вони перетворились на князів служилих (нехай і дуже багатих та могутніх. В Речі Посполитій точно могутніших за короля).

Найсвітліші князі. Найвищий титул служилого дворянства в Російській імперії. Належав нащадкам Рюрика. Гедиміна, Чингісхана та грузинських царів за чоловічою лінією.

Господар (рум. domn) – титул правителів Молдови та Волощини, який в іноземній документації прирівнювався до князя.

Принц – ряд польських, литовських та руських магнатів діставали за заслуги або купляли у кайзера титул імперських князів, який не мав юридичної сили в Польщі та Литві.

Бан. Слов’янский титул аварського походження (від тюркського «бей»). В Аварському каганаті аварська знать стояла вище за слов’янську. У першій половині сьомого століття на заході каганату (нинішні Словенія, Хорватія, західні Угорщина та Словаччина і східна Чехія) мало місце повстання слов’ян на чолі з франкським купцем Само, внаслідок чого ці землі відійшли від каганату. В новоутвореній державі слов’яни і авари помінялися місцями: верховним правителем став слов’янський князь, а вже йому підкорявся аварський бан (правитель тих регіонів, де жили авари) Надалі, коли авари розчинилися серед слов’ян або угорців – титул став означати правителя декількох жуп. У XI – XVI віках, коли Хорватія ввійшла до складу унії з Угорщиною – банами стали називатися виборні правителі Хорватії від імені угорського короля. Коли правителями Угорщини стали Габсбурги – звичай залишився аж до розпаду їх держави у 1918 році.                    

А ось, в регіоні Банат (до якого відноситься сербська Воєводина) банів ніколи не було, так само як і герцогів в Герцоговині, а самі терміни є лише wishfull thinking місцевої еліти, які закріпились в якості архаїзмів. До речі, в Боснії банами, називали людей які стояли рангом нижче за короля, але вище за жупана (аналог князя або герцога)

Герцог. Єдиним носієм цього титулу в Центрально-Східній Європі за винятком австрійського володаря – був герцог Курляндський.

Граф – титул використовувався у Речі Посполитій та Російській імперії, але не в якості свого оригінального значення, а для церемоніальних потреб в якості нагороди від монарха або від Сейму.

 Жупан (копан) – молодший аристократичний титул у південних слов’ян, що означав «старійшину родової общини». Спочатку жупанами були виборні солтиси, але з посиленням монархічної влади титул став дворянським. В середньовічній Хорватії жупанами називались всі аристократи взагалі. В Першому Болгарському царстві, Сербії та Великій Моравії жупанами називалися вожді слов’янських племен, які підкорялися князеві. Область правління жупана називалася словом жупа. В середньовічній Угорщині титул жупана, сприйнятий у слов’ян, звучав як «ішпан» і привласнювався королем для управління комітатами (провінціями).

Боярин – власник невеликого алоду (вотчини) і прямий васал князя в ті часи, коли князь дорівнював монархові. Після трансформації князівського інституту – боярство увійшло або до складу панства (в Речі Посполитій) або до складу дворянства (Московська держава)

Пан – представник нетитулованої аристократії в Польщі, Чехії та Литві. В Речі Посполитій панство вважалось середньою ланкою шляхти, а в Богемії та Моравії – нижчою.

Дворянин – представник служилої знаті на Русі і в Московській державі. Після реформ Петра I уся російська аристократія стала вважатись дворянством. Ділились на дворян столбових (нащадків Рюрика, Чингісхана або Гедеміна, які проте, титулів не мали), дворян природніх (менш знатних) та дворян особистих (діти яких вже були простолюдинами). Причому, до останньої категорії можна було потрапити або на державній службі, або в армії або за допомогою фінансових операцій (купивши собі дворянство)

Земяни. Військовозобов’язане населення Польщі та Литви, яке не дотягувало за багатством до панів. Сюди відносились всілякі руські авантюристи-войовники та служилі татари.

Застінкова шляхта. Прошарок нетитулованої шляхти, яка володіла землею, але не володіла селянами. Представники цього стану селились у спеціальних поселеннях та заробляли на життя службою у війську.

Чиншова шляхта. Представники аристократії, які заробляла на життя орендуючи землю та обробляючи її. До безземельників також відносились: шляхта брукова (авантюристи, які зводили кінці з кінцями в містах) та шляхта гербова (у цих людей взагалі не було жодного майна крім родинного гербу).  Незважаючи на страшну бідність – ці люди вважали себе рівними магнатерії та мали право ветувати будь-які рішення Сейму або сеймиків.

Скартабель (в Литві – панцерне боярство) Найнижчий шляхетський стан у Короні. Люди, які мали персональне дворянство, але при цьому були позбавлені можливості брати участь в управлінні державою. З часом скартабеліат став настільки численним – що з’явилось декілька способів його подальшої інтеграції (за кілька поколінь) у склад власне шляхти. Щоправда, після поділів Речі Посполитої та краху польських повстань – скартабеліат і чиншову шляхту перестали вводити у дворянство після чого їхні представники розсіялись по різним суспільним станам породивши ряд політичних діячів і правого, і лівого характеру.

Бойовий холоп – російський аналог кнехта, який відрізнявся від останнього лише особистою несвободою. Правда, свої повинності бойовий холоп мав виконувати не на землі, а на війні. Між іншим, до середини XVII століття в бойові холопи записувались навіть молодші діти бояр, які не могли знайти місця в життю.

ТЮРКО-ІСЛЯМСЬКИЙ СТАНДАРТ

Халіф – арабською «намісник» і не кого-небудь, а самого пророка Мухаммеда. Правда, суніти вірять, що халіф є спадкоємцем світської влади, встановленої Мухаммедом, а шиїти в те, що необмежену духовну і світську владу можуть наслідувати лише нащадки Фатіми, доньки Магомета та її чоловіка Алі (причому всі нащадки Алі по чоловічій лінії вимерли у IX ст. в зв’язку з чим шиїти чекають їх нового пришестя наприкінці віків, а зараз живуть без халіфату). Хариджити (третя течія ісляму) вибирали халіфів шляхом голосування усіх членів Умми (такий егалітаризм швидко настроїв проти них всіх сусідів і зараз хараджити живуть без халіфа), суніти дотримувались права колегіального голосування, але при цьому не заперечували ані спадкового характеру титулатури, ані права сили, а у шиїтів право халіфату було виключно спадковим. В силу історичних обставин, після краху Арабського халіфату і турецького завоювання Єгипту (де жили останні Аббасиди) – титул халіфа став належати династії  Османів, котра володіла значними територіями не лише в Азії, але й в Европі. Паралельно з Аббасидським халіфатом на Близькому Сході – в мусульманській Еспанії існував середньовічний Кордовський халіфат, де правили Омейяди (попередники Аббасидів на престолі Арабського халіфату, які втекли з держави після приходу суперників до влади). Згодом Кордовський халіфат розсипався на частини, які були завойовані християнами. На нинішній день, в світі немає жодного халіфа владу якого визнавала хоча б невелика частина іслямської Умми.

Падишах (букв. «володар світу») – в Европі цей титул носили лише представники династії Османів.

Шах – титул персидських правителів ще з часів Ахеменидів і може транслітеруватись, як «король» на наші реалії. У варіяції «шахіншах» («цар царів») і «падишах»  тягне вже на «імператора» (візантійці та австрійці були з цим солідарні, називаючи володарів Азії – «імператорами Азії») Після прийняття ісляму іранцями – титул «шахиншах» став епітетом Аллага, а титул «падишах» залишився за земними правителями. Династія Сефевидів відновила титул «шахиншах», проте турки відмовились визнавати цей титул за людиною і почали з персами війну. Кочові народи Великого степу, особливо ногайці – часто додавали епітет «шах» до своєго імені (звучить круто і майже незрозуміло для співвітчизників) не будучи якось пов’язаними з Османами чи Сефевідами.

Хакан (каган). Ще один титул рівний імператорському на Заході (через що Іван IV Грозний, завоювавши всі татарські ханства крім Кримського – назвав себе «царем» за правом сили). Першочергово, в Аварському та Хазарському кагантах – кагани вибирались з представників місцевих династій (а хазарські кагани при цьому ще й сповідували неталмудичну форму юдаїзму). Пізніше вони стали обиратися з числа членів «золотого роду» (Чингізгідів) на Курултаї. Теоретично на Курултаї міг бути присутній будь-який нукер, але можливості доїхати з Криму – у Монголію були не дуже значними, а потім імперія Чингісхана взагалі розпалась на частини в яких поступово встановилась спадкова монархія. Правда, в Улусі Джучі (Золотій Орді) та у Кримському ханстві – хаканів теж вибирали, але не всі ординці, а лише старійшини найзнатніших родоплемінних груп.

Хан (від давньотюркського «kaan» – кров). На наші реалії цей титул є рівним королівському. Спочатку ханами називали племінних вождів або державних утворень, які на каганат не тягнули (Велика Булгарія), а вже пізніше цей титул став використовуватись для лідерів орд (з певного моменту його монополізували Чингізгіди). Після розпаду Золотої Орди – титул хана встановився за правителями колишніх ординських улусів, окрім Кримського ханства та Великої Орди  (монархи яких проголосили себе хаканами): у Казані, в Гаджи-Тархані, Казахстані, Сибіру і т.д. В турків-османів титул «хана» ішов в комплекті з іншими в титулатурі падишаха, як архаїзм кочової доби. 

Султан (арабською означає «носій влади») «Султаном» в мусульманській традиції називався світський правитель, який не претендував на духовну владу (на відміну від халіфа). Після переселення турків-сельджуків до Арабського халіфату – саме їхнім султанам стала належати світська влада, перебрана у халіфів, які стали чимось подібним до японських імператорів при шьогунах. Пізніше, османський султан одночасно став ще й халіфом, а також падишахом, ханом і навіть кайзером аль-Румі, що дозволило Османській імперії претендувати на нові і нові території.                                                                                                                   

В ординській традиції, яка не знала прямої влади халіфа (ряд обов’язків якого виконував хакан чи хан) – слово «султан» використовувалось в оригінальнім значенню. У Кримському, Казахському та Казанському ханствах «султанами» називали родичів правителя, які у випадку його смерті претендуватимуть на престол (титул «калга-султан» використовувався для спадкоємця-брата, а титул «нурредін-султан» для спадкоємця-сина)

Оглани – представники тієї чоловічої частини ханського сімейства, яка не може претендувати на престол в силу наявності старших родичів.

Емір (Амір. Арабською «повелитель») Спочатку був не звичайним титулом, а посадою, яку могли займати навіть простолюди. Та й навіть нині залишається посадою в побуті арабів-мусульман: так, лідер групи паломників в Мекку називається «амір аль-хадж», а флотоводець – «амир-аль-бахр» (звідси слово: адмірал). Потім арабські халіфи стали надавати посади і землі «аміра чогось там» своїм наближеним, ті почали передавати їх в спадок і понеслось. Також «емірами» називались данники мусульманських халіфів, шахів, ханів або султанів в незалежності від їх віросповідання (ординські джерела називають московських князів – емірами). Щоправда, в Европі цей титул мав популярність тільки в мусульманській Еспанії. Ані в румелійській частині Османської імперії, ані в Золотій Орді та в її уламках – він особливо не прижився, а потім взагалі зник до початку Нового часу, в умовах кризи паніслямізму, як релікт арабізму.

Беклербей (букв. «бей над беями», старослов’янське «темник») – третій (після хана та хан-султана) за знатністю титул в ординській гієрархії. Зазвичай давався згідно із кон’юнктурою найбільшої могутності того чи іншого знатного роду. Титул не передавався у спадок.

Бей – тюркский титул, який перекладається, як «пан». Беями називались родові старійшини, а їхні володіння звалися «бейліками» При чому, розміри бейліків вражали їх сучасників. Так володіння бея Великої Ногайської Орди були більшими за володіння австрійських Габсбургів, а бейлік Османа за розмірами не поступався герцогству Саксонія. Причому, з ординської точки зору – беї не мали права на ханський титул, бо не належали до Чингізгідів (коли влада Чингізгідів в Анатолії впала – Османи вирішили забути про це правило і звернулись до своїх старих звичаїв)

Паша – титул воєначальника або губернатора в Османській імперії. З часом деякі сім’ї сконцетрували в своїх руках таку владу, що цей титул став передаватись там у спадок (особливо дана ситуація характерна для Балкан кінця XVIII- початку XIX століття), де в Албанії, Греції та Сербії десятиліттями правили династії паш, які ворогували і з центральним урядом, і з місцевими ребельянами.

Мірза (перекручене персидське «емір-заде» – син еміра). В тюрко-персидській традиції мірзами називались діти державних чиновників. В ординській системі мірза це член родини бея чоловічого роду (жінок називали «хатун» або «ханим»)

Сеїди та шеріфи – нащадки пророка Мухаммеда у різних колінах. Особливої світської влади ніколи не мали, але при цьому створювали замкнуту общину по типу левитів у юдеїв, яка займалась виключно богословськими справами. У казахів сеїди та шеріфи були включені в родоплемінну систему шляхом їх запису до окремого роду поза межами трьох жузів під назвою «ходжа»

Нукер (в південному Криму на кавказький манер називався «джигітом») – дружинник бея, який має право участі в політичному житті орди і належить до нетитулованого дворянства. Нукерів завжди було багато в загальному зрізі суспільства – але далеко не так багато, як  це прийнято вважати. Наприклад, літописець Ремал Ходжа вказує, що Сахіб Ґерай у 1551 при тотальній мобілізації всіх сил в поході на жанейців – зміг зібрати лише 40 тисяч людей. А за даними джерел, які проливають світло на ординську правову систему – до бойових дій залучався кожен сьомий татарин (при тому, що в державі жили і не татари). Тобто, за елементарними математичними підрахунками – 16% населення Кримського ханства так чи інакше належало до шляхетського стану (подібною ситуація була лише в Речі Посполитій, Еспанії та Японії)

Казак (тюрк. Qazaq – вигнанець)так називали представників ординської аристократії, які не змогли собі знайти місця на батьківщині або були вигнані звідти. Казак-оглани тікали до Литви, Польщі або Московської держави, осідаючи там і поступово інтегруючись в місцеві соціальні інститути, але зберігаючи власну самобутність (липки, польські та литовські караїми, касимовські татари). Інколи казак-оглани засновували свої держави під новим патронатом  (Яголдаєвщина, Мансурове князівство та й Кримське ханство, яке певний час було протекторатом Литви) або навіть долучались до активного формування нових етносів: казахів (казах. Qazaqtar), донських і запорізьких козаків (семантика таж сама).

Олександр Шаховський

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!