Серби – такі ж слов’яни як і ми, а РФ – це ворог світу сього.

Погано, коли хтось через власне небажання розбиратися в ситуації або інші причини вибудовує аналогію з відомим вже фактом і тим самим змальовує для себе картину світу. Ще гірше, коли така неправильна картина світу поширюється серед багатьох людей і стає продуктом масової свідомості.


Події в нашій Батьківщині зараз полюбляють порівнювати з подіями на Балканах в 1990-тих роках. Тут існує дві досить поширені аналогії, в яких Україна необґрунтовано порівнюється з Хорватією та з Чорногорією. Проте достатньо навести лише загальновідомі факти, аби ці порівняння зруйнувати.
На чому ж базується перше порівняння? «Багатостраждальна» Хорватія виходить з соціалістичної Югославії (а-ля СРСР), натомість Югославія створює Республіку Сербська Країна (а-ля ДНР). Та насправді не все так просто. І для порівняння з Україною ця ситуація не підходить по кільком причинам. По-перше, через реальне розселення південних слов’ян на цих територіях. Як відомо на території Далмації були племенні союзи травунян, дуклян і т.д., на основі яких і були створені однойменні князівства, які були сербськими. Тобто про історичність прав на цю територію може заявляти кожна зі сторін, але історичність – надто слабкий аргумент. На територіях нинішньої Хорватія серби і хорвати проживали поруч століттями, але відносини між ними стали погіршуватися вже в кінці ХІХ століття. І відбувалося це наступним чином. В Хорватії посилювалися ідеї незалежності від мадяр, що приводило до протиріч між тодішнім баном Куеном-Хедерварі (етнічним мадярином, який насаджував політику мадяризації) і місцевими діячами національного руху. І в цій боротьбі як основу для опори власної політики бан почав використовувати місцеве сербське населення як фактор, що стримуватиме національний радикалізм хорватів. Це породило сильні сербофобські настрої в Хорватії, основними ідеологами яких були Анте Старчевич та Йосиф Франк. Цікаво, що серби були використані Куеном-Хедерварі не тому, що вони дуже любили мадярську владу на цих землях, а через сильну антипатію до політики офіційного Відня. Для сербського ж населення хорвати були авангардом австрійського імперіалізму.
Власне, так і сталося, коли відбулися події в Сараєво в 1914 році вже згаданий Йосип Франк розпочав з новою силою антисербську кампанію і відкрито закликав фізично розправлятися з сербами, бо це «зрадники австрійської корони». Хоча варто зазначити, що паралельно до великохорватської політичної лінії паралельно існувала і югослов’янська лінія. І ця лінія не вважалася п’ятою колоною і противниками хорватського народу. Це була також націоналістична сила, яка простовважала, що більше ефективним для досягнення спільної мети буде не купка етнічно близьких держав, а їх спільний союз. «Гуртом і батька легше бити» – так мабуть думали ідеологи цього крила і косо поглядали на Австро-Угорщину.

Не доцільно говорити про якісь складні протиріччя між хорватами і сербами вже після їх об’єднання в Королівство сербів хорватів і словенів, яке пізніше було переформатовано в Югославію. Так, зі сторони хорватів об’єднання було більше вимушеним кроком, аніж справжнім бажанням, але не має підстав говорити про якусь їх фундаментальну неприязнь до сербів в цей час. Проте витком загострення цієї політики несподівана стала централізація Ніколи Пашича, який намагався створити слухняний парламент з сербськими партіями. Ясно, що ідеолог «Великої Сербії» цим обурив партії інших народів, особливо хорватського. Особливо сильним противником був лідер ХСП Степан Радіч (який, як і його старший брат, був прихильником єдності південнослов’янських народів). Його радикальна протидія в парламенті офіційному Белграду призвела до того, що його вбили прямо на засіданні парламенту. Абсолютно неприпустимо вважати, що ті жахіття, які принесли Україні 30-ті роки в СРСР подібні якимось чином до відношення офіційного Белграду до хорватів. Натомість у Другій Світовій війні під егідою німців хорвати створили свою державу і в її основу поклали ідеї сербофобії. Як висновок – від двохсот тисяч до мільйона жертв серед сербів. А також, на жаль, і вбивста хорватів сербами у величезних кількостях у відплату за це.


Після війни в Югославії ці рани не загоїлись, навпаки, стали ще гострішими. А все з причин не чіткої національної політики Йосипа БрозаТіто. А потім відбувся розпад Югославії і жорстокі війни. Серби, які здавна проживали на території Хорватії, створили Сербську Країну, якій тодішній президент Хорватії Франьо Туджман відмовився надавати культурну автономію. А цікаво те. що коли всі вважають, що Сербська Країна – це «ДНР» сербів в Хорватії, то забувають про абсолютно ідентичне утворення хорватів в Боснії – Герцег-Босна. І про ніякі порівняння з Україною тут мови йти не може, адже хорватів голодом не морили, хорватську мову в Югославії не забороняли. Навіть частина земель, що населена сербами, була передана в межах Югославії союзним республікам. І ще важливий аспект, бо всі ми знаємо, що ДНР – це проект РФ. Але чи були Сербська Країна чи Республіка Сербська проектами Югославії – вже не можна сказати так однозначно. Адже той же лідер Югославії Слободан Мілошевіч свого часу відмовився від будь-якої допомоги цим державним утворенням і навіть перекрив з ним кордони – це факт.


Друга алюзія відбувається саме зараз. Чорногорія як законсервований оплот комуністичної партії довгий час залишалася в єдиній державі з Сербією, аж до 2006 року. Проте зараз події розгортаються таким чином, що на їх основі дехто вибудовує алюзію, що Чорногорія – це та ж Україна. Тобто маленька держава, яка бореться з агресією імперії. І робить вона це нібито так, як Україна – виганяє церкву окупанта зі своїх земель. Твердження абсурдне хоча б тому, що як мінімум не існує такого етноса як чорногорці. Він ще досі штучно твориться. Цей процес був розпочатий ще при Тіто, коли під час перепису населення жителів тодішньої СР Чорногорія змушували себе ідентифікувати як чорногорців. І потім вже після падіння комуністичного режиму вийшов дуже цікавий факт – більшість населення вважає себе чорногорцями, але розмовляє сербською мовою і є прихожанами Сербської Православної Церкви (СПЦ). Досить дивно. Проте звісно можна заперечити, мовляв «а хіба мало українців розмовляють російською? А хіба мало у нас прихожан УПЦ МП?». Звісно не мало, але чомусь населення Чорногорії завжди вважало себе сербами. І владики Чорногорії після набуття де-факто незалежності від османів також себе вважали володарями сербів Чорногорії. Немає ніяких згадок про чорногорський етнос як такий до існування Союзної Федеративної Республіки Югославія за Тіто. Хоча певні історики намагаються вивести лінію розвитку, що чорногорці – це давній південнослов’янський народ, що відмінний від сербів і починається його історія ще з князівства Зета. Хоча при цьому відверто закривають очі на те, що на початку ХХ століття і в Чорногорії, і в Сербії панувала ідею об’єднання цих двох саме сербських держав. Не відбулося це тоді, в умовному 1907 році лише з двох причин – Новопазарський Санджак, штучно виокремлену територію за рішенням великих держав, який відділяв Сербію і Чорногорію. І відверту антипатію між їх правлячими династіями Карагеоргієвичів і Петровичів. І цікава ситуація виходить, якщо проводити паралелі, то Україна – це також штучна нація? Її також не існувало до СРСР? Таким паралелям позаздрять навіть російські шовіністи, але ж ні, таке заявлять люди, які себе називають патріотами України. Проте це не основне питання.

Більш цікаве те, коли проводять паралелі між СПЦ і РПЦ. Але на тлі цих паралелей важливо пам’ятати, що президент Чорногорії соціаліст Міло Джукановіч (свого часу був в Союзі комуністів, а його батько був видним партійним лідером) хоче одержавити церкви СПЦ. Чи можуть взагалі праві підтримувати соціаліста, який бореться проти Церкви? Виявляється, що так. А далі ще цікавіше, тому що проводити паралелі між Чорногорською Православною Церквою (ЧПЦ) і ПЦУ і підтримувати надання першим автокефалії на даний момент дивно, бо ЧПЦ – не УПЦ КП, і прихожан там дуже мало. Кому ж там давати автокефалію?


Метою даної статті безумовно не є засудити незалежність Чорногорії чи Хорватії. Кожен народ має жити в своїй державі, особливо, якщо він її виборов своєю кров’ю. Питання незалежності Чорногорії досить дискусійне, але є фактом, що Чорногорія – незалежна держава. Єдине, що я хотів сказати цією статтею – не потрібно проводити ніяких алюзій, штучно переносячи нинішню ситуацію в Україні на інші народи. У кожного з них своя історія і своя специфіка. І головне завжди пам’ятати, що серби – це такі ж слов’яни як і ми, а РФ – це ворог світу сього, який має бути знищено!

Єремія

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!