Ігор Загребельний: Чому я католик?

Мені декілька разів ставили питання, яке збивало з пантелику: чому я католик, а не “православний”? З пантелику збивало, власне кажучи, не саме питання, а те, що воно озвучувалося у національно-політичному контексті, а єдина можлива відповідь, на моє глибоке переконання, є принципово наднаціональною і надполітичною.

На питання “Чому ти католик?” я можу відповісти єдиним чином: тому що католицька віра істинна. Ця відповідь неоригінальна, але, як мені здається, єдино можлива. Існує хіба що конкретизація основної відповіді: я католик тому що Господь обдарував мене благодаттю істинної віри.

Я католик тому що переконаний: лише в Католицькій Церкві перебуває повнота православної (істинної) віри і засобів, дарованих Богом для людського спасіння. Натомість східні Церкви, що не перебувають у повноцінній єдності зі Вселенською, позбавлені цієї повноти.

Так, вони зберігають основи православної віри і відкидають лише кілька пунктів, у які вірять католики. Так, вони наділені справді церковним характером: мають дійсне священство, ієрархією та Таїнства. Але, вибираючи між повнотою і такою собі “надщербленою повнотою”, розумно зупинитися саме на першій.

Подібним чином я аргументував би свою конфесійну приналежність, якби був вірянином однієї зі східних нез’єдинених Церков. Я говорив би, що саме ці Церкви зберігають повноту істинної віри, натомість католики відійшли від неї: перебільшили папський примат, “видумали” нові догми тощо. Але аж ніяк не обґрунтовував би свій вибір фразами на кшталт “Україна – православна країна”. Не просто тому що ця фраза хибна з історичної точки зору. Маю надію, що я, навіть не будучи католиком, рахувався б із історичними обставинами і брав до уваги те, що з часів Великої Схизми українська земля була ареною боротьби між унійними та антиунійними прагненнями, що Україна, якщо вживати популярну термінологію, це “православно-католицька”, а не виключно “православна” країна.

Мені неприємно уявляти, що я міг би вірити у байки про “православну Україну”, які культивувалися у московській дореволюційній, нашій народницькій та пізнішій радянській історіографії. Особливо неприємно уявляти, що я міг би вірити у наївні інтерпретації козацької доби. Одначе я не вдавався б до аргументації “Україна – православна країна” не через тверезе ставлення до історичних реалій, а тому що мені вистачало б одного аргументу: лише ми, “православні”, маємо повноту істинної віри, а католики помиляються.

Я католик не тому, що історію українського народу пронизує боротьба за єдність Христової Церкви. Не тому що тисячі українців за відданість католицькій вірі терпіли переслідування, арешти, заслання, тяжкі обставини підпільного служіння, а то й зазнавали мученицької смерті. Не тому що український католицизм прикрашений коштовними каменями Йосафата Кунцевича, пратулинських мучеників чи сонму тих, хто засвідчив свою відданість Апостольському Престолу в умовах більшовицьких переслідувань.

Єдиний Господь, творець усього сущого, став людиною і віддав Своє життя за нас, у тому числі конкретно за мене. І я не знаю як, будучи Йому вдячним, можна не шукати повноти Його Об’явлення. А ця повнота, як вірю, перебуває в Католицькій Церкві. Саме тому я є католиком. І був би католиком навіть тоді, якби сторінки української історії писали виключно некатолики.

Ще Аристотель на початку першої книги “Метафізики” зазначав, що всі люди по своїй природі прагнуть знати. Бог заклав у людину жагу істинного пізнання. Навряд чи знайдеться той, хто готовий щиро сказати, що хоче володіти хибними, а не істинними переконаннями. А істина не є національно опосередкованою. Вона об’єктивна. Ніхто, будучи при здоровому глузді, не скаже, що вірить у певний закон фізики тому що є українцем, німцем, французом, чехом або японцем.

Релігійні істини значно важливіші за істини, що стосуються фізичної дійсності, бо вони говорять нам про Того, кого ми маємо якнайбільше прагнути, а також пояснюють, як ми повинні реалізовувати це прагнення. Тому стан речей, коли в основу релігійної приналежності кладеться критерій національності, а не істинності, це злочин проти релігії як такої. Безглуздо декларувати релігійну приналежність, демонструючи при цьому антирелігійний спосіб мислення. А Господь прагне від нас аж ніяк не безглуздості.

Ігор Загребельний, філософ

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!