Адепти словоблуддя, або деякі нюанси постмодернізму в філософії

(Рецензія на книгу «Брикмон Ж., Сокал А. Интеллектуальные уловки. Критика философии постмодерна»)

Мої нотатки можуть видатися дещо запізнілими. Книга, про яку пишу, була видана в 1997 р., а її переклад, який я і читав, в 2002 р. Втім, вона вартує уваги, оскільки тенденції, які критикують її автори, живі і не збираються спадати, ба навіть стосуються України. Мова йде не стільки про сам постмодернізм, як про ті релятивістські настрої, які він породжує. В першу чергу мається на увазі байдужість до правди, мовляв, усе на світі є відносним, тому усі люди праві, усі рівні і т.п. У той же час існує своєрідний зв’язок між постмодерною філософією і «лівою» ідеологією, про що зауважують самі автори (с.163), від чого остання тільки програє (с.170).

Головною проблемою, яка витікає з філософії постмодернізму, як вважає Ж. Брікмон і А. Сокал є когнітивний, або епістемологічний релятивізм. Автори не виступають проти філософської течії постмодерну в загальному, але критикують породжену нею думку, що наукові теорії є всього лишень «нарраціями», текстом, міфом, а самі науки є таким же соціальним конструктом, як і все інше (с.16). Адже, такий хід мислення знецінюює будь-які об’єктивні дані, а емпіричні факти втрачають свою вагу. Це відкриває широкі можливості для суб’єктивізму і дає право відстоювати всіляку думку, навіть якщо у ній немає ніякого змісту і для неї немає ніяких підстав.

Основними об’єктами критики в книзі є французькі філософи і психоаналітики – Ж. Лакан, Л. Ірігарей, Ж. Бодрійар та інші. У своїх філософських системах вони використовують один цікавий метод: запозичують теорії і терміни від природничих наук і використовують їх для пояснення психоаналітичних і соціологічних феноменів. Здається, в цьому немає нічого поганого, але є один нюанс: ці філософи застосовують природничі дані без потреби, або неправильно їх розуміють, або й невірно інтерпретують їх у свою користь, що дає право засумніватись у правомірності деяких висновків їхньої філософії (с.19).

Автори називають ще два види проблем, характерних для постмодерністського дискурсу. По-перше, це вживання наукових слів без всілякої для цього потреби, хіба з метою вразити читача своєю ерудованістю. По-друге, це жонглювання словами і фразами, які не несуть у собі ніякого змісту, але видаються глибокими через власну незрозумілість (с.19). Ні А. Сокал, ні Ж. Брікмон не є критиками гуманітарних наук в цілому (с.20). Вони й не заперечують, що деякі тексти бувають надто складними для розуміння, адже певні поняття і феномени неможливо пояснити простою мовою. Але автори однозначно виступають проти маніпуляцій словами з метою приховати банальність або беззмістовність думки, та ще й під виглядом великої наукової істини. Вибір французьких філософів є не випадковим. Можна посперечатися чи доцільно їх відносити до постмодернізму, але очевидним є факт, що їхні праці зіграли важливу роль для становлення цього напряму в філософії (с.25).

Найбільш цікавими для мене виявились розділи про Ж. Лакана і Л. Іригарей. І якщо про першого можна сказати, що він неправильно використовував топології і математичні терміни (с.34,35, наприклад), а його тексти подекуди скидаються на «світський містицизм» (с.41) (досить оригінальний термін, як на мене – А.П.), то з феміністкою Л. Іригарей значно цікавіше. Можна пробачити їй деякі незрозумілі закиди, наприклад, твердження, що Ніцше (1844-1900 рр.) сприймав своє его як атомне ядро, якому загрожує вибух (с.95), хоча атомне ядро було відкрите лишень в 1911 р., а його розчеплення в 1919 р., не кажучи вже, що подальші дослідження ядерної реакції відбувались значно пізніше (с.96). Звісно, помилки бувають у всіх, але і справді дуже дивним є твердження пані Іригарей, що формула Ейнштейна E = mc2 має статеві ознаки, оскільки виставляє швидкість світла в привілейоване становище по відношенню до інших життєво необхідних швидкостей (с.97-98). Важко сказати, який висновок можна з цього зробити. Вимагати рівності з іншими швидкостями ? Далі не менш цікаве. Якщо Л. Іригарей права, то фізика виявляється досить «маскулінною наукою», оскільки у ній більш досліджена механіка твердих тіл, ніж механіка рідких, а все тому, що перша пов’язана з «маскулінністю», а друга з «фемінністю» (с.98). Виходить, що чоловіки дискримінують жінок навіть у фізиці. Ось такий сексизм (?) в науці. Хіба можна тепер дивуватись якимось закидах в дискримінації після таких заяв ?

Слід сказати, що книга досить непроста, бо написана «мовою природничих наук», але її суть достатньо зрозуміла. Самі автори, до речі, належать до лівого табору, тому й запевняють, що їхній твір не «правим памфлетом» проти «лівих» (с.26). Текст і справді не є радикальним, а досить обережним у формулюваннях і об’єктивним. Мета авторів – захистити науку від радикального релятивізму і скептицизму, які популярні зараз серед молоді, оскільки такі тенденції для науки як сфери логіки і об’єктивних даних не є корисними.

У мене неодноразово складалось враження, що інколи «ліві» апелюють до пустопорожньої, вигаданої ними ж термінології, якою захищаються від усякої раціональної критики. Втім, цей гріх стосується будь-якої ідеології. Але просування думки, що навіть наука є соціальним конструктом – це непоганий трамплін до радикального скептицизму, а звідти недалеко і до нігілізму. Якщо метою багатьох «лівих» є критика загальноприйнятих порядків і перебудова старих культурних норм, то релятивізм є дуже слабким методом, який знецінює самого ж себе, адже за його допомогою, по суті, можна доказати все і одночасно не доказати нічого.

В чому користь і актуальність рецензованої мною книги ? По-перше, вона є чудовим прикладом того, як варто братись за критику. Ж. Брікмон є професором теоретичної фізики в католицькому університеті Лувена, а А. Сокал – професор математики в Університетському коледжі Лондона і професор фізики в Нью-Йоркському університеті. Вони критикують філософію постмодернізму виключно з позицій фізики і математики. Чітко, культурно, об’єктивно.  У своїй вони уникають сферу гуманітарних наук, оскільки не є компетентними в ній (між іншим, показуючи цим приклад, постмодерністам). По-друге, книга демонструє приклад як пустослів’я, приховане за ширмою розумних слів, може виглядати наукою; як банальна або беззмістовна думка ховається за науковими термінами (проблема, яка стосується і українських статей, між іншим – А.П.); наскільки делікатно слід обходитись з теоріями і абстракціями.

Щоб краще ознайомитись з проблемою філософії постмодернізму я рекомендую прочитати про одну аферу, яка отримала назву «містифікація Сокала» (прочитати її можна в інтернеті, а можна і у вступі до книги – А.П.). Вона, власне, і стала поштовхом для написання праці, про яку я розповідаю. Між іншим, цю книгу також рецензував і відомий учений Р. Докінз. З його рецензії я дізнався про цікавий сайт http://www.elsewhere.org/pomo. Смішно уявити, але це генератор постмодерністських статей. Можна просто зайти сюди і отримати повноцінну генеровану статтю з науковою термінологією і посиланнями.

Усе це не означає, що філософія постмодернізму є цілковитою нісенітницею і в ній немає жодної наукової користі. Просто треба визнати одне: попри значну роль «суб’єктивного» в житті людини, слід шукати і об’єктивну правду, не зрівнюючи усе підряд релятивізмом, і вміти «відділяти пшеницю від куколю».

  1. Брикмон Ж., Сокал А. Интеллектуальные уловки. Критика философии постмодерна. – М.: «Дом интеллектуальной книги», 2002. – 248 с.

Андрій Петраш

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!