Рефлексія на сучасність

Сучасний світ – це театр короткочасних спалахів. Засоби масової дезінформації перетворюють громадянина на склеротика, що женеться за більш новими та яскравішими барвами, не вдаючись до суті. Вповні реалізована занепадницька доктрина пізнього Риму – «хліба та видовищ», якщо не вдаватись до питань якості того хліба, і чим потрібно за них платити.

Найгірше – інтелектуальна лінь, небажання прокладати логічні ланцюжки, втрата почуття плину Історії. Ми розуміємо це в Україні, де подібні процеси накладаються на славетну (хоча швидше сумновідому) кордоцентричність нації. Себто сентиментальність і забуття уроків власного минулого. Можливо, в менших проявах, та більш руїнницькі вбачаємо подібні симптоми і в глобальному вестернізованому мисленні – бо ж стосуються не питання, «хто скільки вкрав у народу», а деконструкції цінностей.

Безумство розпалилось в серці християнської цивілізації. Його зерна визрівали ще коли славолюбні варварські королі франків почали ділити ойкумену, що залишилась під опікою Римського Імперіуму по сарацинському нашестю 7 ст. Там визрів Великий Розкол, потім руйнування серця Імперіуму, чим скористались турки-османи. А потім язичницьке відродження, так зване просвітництво (хоча краще сказати затемнення, обмеження духу в раціональних матеріалістичних шорах, від чого бридилось вже наступне покоління романтистів). І майже завжди попереду – Франція (німці останніми десятиліттями й досі вчаться, як правильно на Маркузе молитись). З іншого боку вічний союзник Парижу – Росія, що лиш вдає з себе альтернативу, підтримуючи тюрму народів у формі сировинного придатку світового капіталу.

Чи замислиться середньостатистичний українець про зв’язок ЛГБТ шабашу та набутих капіталістичних благ європейського суспільства? Та гірше, що і багато європейців не вбачають хронології, коли багатства створювались століттями, в колоніальній, зокрема, гонці. Для них все, що було до 1968 – табула раса, час фашизму та нищення євреїв. Майже як в радянській мітологемі про “тьомноэ прошлоє і свєтлоє будущєє”.

В Радянському Союзі боролись з Церквою, нищили народи на “стройках камунізма”. Звідти ми отримали і демографічну кризу, що почалась завдяки викачуванню селянських мас з Центральної України до розбухлих Києва і Харкова (без нормального житла, на заміну «бразильським фавелам» ще менші «хрущовки»). Після Голодомору, війни, чорнобилю… Європа теж постраждала від Великої війни 20 ст. 1914-1945. але її хитріше нищать – проїданням ресурсів, після нас хоч потоп, хоч абсолютна зміна етнокультурного і расово-антропологічного вигляду.
На 21 століття залишилось не так багато цілей для знищення людської природи: остаточно нав’язати дегенеративну культуру, доруйнувати еліту кожного народу, що керується власними традиціями, а не вузькими методиками, проте ВОРОГОМ номер 1, звісно, завжди буде – ВІРА. І не просто істинна – а будь-яке визнання трансцендентності.

Еволюція, концепт “людини як тварини, механізму”. Маємо питання – а що потім? Змиритись просто? Це не в дусі фаустівської лінії. Треба обожнюватись – це шлях релігії. Ми потребуємо позбутися тваринного, або замінника Істини – грубого тотемізму сучасного суспільства, яке обіцяє надати щастя та безсмертя через знищення людської природи (як говорить один з популяризаторів західних, “проект Гильгамеш”). «Трансгуманізм» – еволюційна перевага сталі над плоттю.

Ми можемо ці процеси стримувати, бо ж кінець передбачений, але коли – питання відкрите. Для цього треба зворушити людські натовпи, яких мов жабу у окропі поступово-лагідно варять. В Україні нахраписта політика епігонів 1968 року, з їх зухвалістю проти наших цінностей, російським дискурсом з всіма вадами московсько-ліберального снобізму – таки грає нам на руку. Тому – хай більше говорять, демонструють своє справжнє лице. Провокація – а потім і Революція. І Перемога. Якщо судилося.

Юра Олійник

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!