Про віру, єдність і московитів

Ні, це не буде ані гостра полемічна дискусія, ані глибокі богословські філософствування. Я хочу просто по-людськи, по-християнськи підійти до питання Московського патріархату, і зокрема його ролі в житті українського народу. Звісно, це всього лиш мій особистий погляд, але все ж я намагатимусь бути об’єктивним.

Отже, вихідна точка для всіх християн це “Щоб усі були одним цілим”. Тобто Христос заснував одну Церкву − “один Христос, одна віра, одне хрещення”. Не католицьку, не православну, не протестантську і тим паче не Московського патріархату. Більше того, Спаситель промовив слова «Ти скеля! На тобі побудую мою Церкву» особисто до Петра.  Не до Андрія чи Якова, не до всіх зразу, і звісно не до патріарха Кирила, а до апостола Петра. Чому так? Пояснень тут може бути багато, починаючи від крутих богословсько-екзегетичних колізій, закінчуючи тим, що всі просто вийшли покурити після вечері, а тільки один Петро залишився в приміщенні. І знову ж таки, ці епохальні слова про провід Церкви були скеровані до особи, тобто конкретної людини, а не до якогось гурту в Римі, Константинополі чи Москві. Не може місто бути живим організмом Церкви, її серцем завжди були люди, ведені дією Духа Святого.

Правда, з точки зору сучасності, мусимо визнати, що в цій історії з призначенням Петра, Христос допускається “грубої помилки і нетолерантності”. А хіба ні? Чи призначила б сучасна цивілізована людина на таку значущу посаду чоловіка, який ще кілька годин тому з мечем кинувся на представників законної влади і наніс одному з них тілесні ушкодження? Людину, про яку наперед знав, що той всього за декілька годин тричі відречеться від Ісуса і назве його злочинцем. Стверджуватиме, що він просто прийшов погрітися і не знає Учителя. Апостола, єдиного зі всіх, якого назвав “сатаною”, маловіра, який вискочивши з човна вирішив “похизуватися” ходінням по воді та й просто старого і неперспективного рибалку Петра з купкою дітей. Маразм і суцільна нетолерантність. А якщо послухати пояснення деяких “істинних”, то взагалі складається враження, що Христос сам не зрозумів що зробив.

Але Христос добре знав, що робив. Він бачив особу Петра, його серце. Для нього той був у першу чергу людиною віри, людиною, яка попри власні слабкості горіла вогнем любові до Бога і свого народу. Петро не був байдужим, він завжди гостро реагував на ситуації довкола нього і  в усьому бачив Божу справу, а щонайголовніше − своє місце у ній. Саме такі особистості як Петро, сповнені благодаттю Духа, будучи у проводі Церкви, вирішили перебувати у тому місці, де їхня праця була б найбільш ефективною. Хоча водночас це місце й було для них найнебезпечнішим – Рим, “колиска цивілізації”, де зрештою Петро і був розп’ятий.

Так, Спаситель не призначав Петра єпископом Риму чи тим більше Папою Римським. Натомість, Він доручив свою справу (ойкуменії в Ойкумені) особі, якій Він безмежно довіряв, залишаючи Петрові право вільно вибирати методи і напрямки служіння. І вони служили, служили так, що один з таких “пап” опинився аж в Криму, правда не з офіційним пастирським візитом, а на засланні, з якого вже назад не повернувся, але цю землю − нашу землю, освятив своєю мученицькою смертю.Святий Климент Римський – святий як для західних християн так і для східних. Але, що цікаво − погортайте календар Московського патріархату, ви там знайдете добрий десяток “римських святих”, натомість у латинському календарі “московських” святих немає. Чому? Не треба відповідати, усе і так зрозуміло.

Значно цікавішою за історію Петра для багатьох не посвячених у церковні справи людей є історія з “каноніческімі центрамі” християнського світу. Допоки тривали переслідування Церкви, ніхто навіть не думав оспорювати важливість її центру у Римі, але як тільки наступили часи спокою та визнання, і держава усвідомила користь релігії для себе та неповторність християнства − усе змінилося. Не будемо зараз хвалити чи ганити імператора Костянтина, бо і для одного і для іншого є підстави, але відзначимо те, що саме він змінив вектор розвитку Церкви. При цьому надавши християнству неабиякі, а на той час навіть просто фантастичні преференції. Натомість Костянтин отримує від Церкви дзеркальну відповідь у вигляді небаченого досі права – бути її опорою та охоронцем, що на ділі означало реальну можливість керування Церквою. Такого Церква ще не знала.

У всій цій справі попри інші важливі моменти є один надважливий – формування поняття “апостольського престолу” і його перенесення в інше місце. Цей план із мовчазної згоди Церкви був реалізованим самим боголюбивим імператором. Зауважте, що це була його ініціатива і його дія. Трагізм у тому, що допустивши це перенесення з пошани до імператора за його добродійства, Церква почала мислити земними, політичними категоріями, обов’язковою умовою яких є поняття “господаря”, “пана”, “добродія”, ототожнене з якимось із земних володарів.

Чи потрібен був не так давно гнаним і приреченим на смерть послідовникам Христа, що проповідували убогість і царство “не від світу цього” якийсь там земний, навіть хоча б і апостольський престол? Певно, що ні! Але спокуса “нарешті отриманого мирного життя” та “щирої вдячності” немовби змусила їх напівдобровільно прийняти таке “велике імператорське добродійство”, забувши про те що “Царство Боже здобувається силою”. Так політика увійшла в тіло церкви у вигляді вірусу, так званого, “цезаро-папізму” (термін не зовсім відповідний).

Попри те, що імператор переносить столицю імперії з Риму до новозбудованого Константинополя, і там штучно створюється новий патріархат та центр християнської церкви Сходу, Рим все ж утверджується як Апостольська столиця. Зокрема І Вселенський собор, зібраний і проваджений фактично самим імператором, визнає у переліку міст першість за Римом, потім − Константинополь, а вже далі йдуть Єрусалим, Антіохія та Олександрія. Лобіювання власних інтересів і вплив світської влади на лице.

З роками такий тандем церква-держава окреслився в символі двоголового орла, і попри чудесний розвиток візантійської обрядовості, у своїй основі монашої, твориться ганебна традиція залежності, подекуди тотальної, від сильних світу цього. Потрібно відзначити, що Рим, частково заразившись цим вірусом, збагнувши цю небезпеку, придумав іншу дорогу – Папа сам взяв у свої руки державну владу. 

Саме ось ця юрисдикційна відмінність, а не богословські, літургійні чи канонічні моменти була, є і буде головним пунктом розбрату між церквами. Константинополь бачив все крізь призму чийогось добродійства і відповідно лобіював його інтереси. Рим натомість вимагав тотальної і жорсткої вертикалі в ієрархічності та послуху. Який підхід кращий? Не знаю. Думаю, що ані один, ані другий не відповідає істинній природі Церкви, але поза тим історія також розставила свої акценти. Зараз у світі є понад мільярд вірних Католицької церкви − найбільшої релігійної організації у світі з центром у незалежній міні-державі Ватикан, яка має дипломатичні стосунки із більшістю країн світу та кілька десятків мільйонів вірних різних церков, які формально приналежні до номінально Константинопольського, а реально Стамбульського патріарха Фанаря, дуже обмеженого у своїй діяльності мусульманською владою. Ось такі наслідки в довгостроковій перспективі мав вибраний різними частинами церкви вектор розвитку.

Розумію, що багато уваги витратив ніби не по темі, але фактично, саме ці процеси мали вирішальний вплив на стан християнства на Русі – Україні та визначали тотожність такого явища як “Московський патріархат”. 

На Русі, згадана історія з Костянтином, повторюється у видозміненому варіанті з особою князя Володимира. Відповідно весь багаж відносин − церква-держава на довгі століття копіюється у руському варіанті. І хоча вже у Х-ХІ століттях доволі виразно давалися взнаки світоглядні відмінності східної і західної частин Церкви, та все ж Київська церква встигла майже ціле століття проіснувати в єдиній Христовій Церкві.

Саме цей досвід повинен бути основою і метою юрисдикційної єдності українського християнства. Про духовну єдність нема що й говорити, бо без неї взагалі зникає сам предмет діалогу. Цей період існування Київської церкви важливий ще й тим, що у ньому відсутній елемент “Масковського православія”, його просто не існувало в той час. Але хмари вже починали згущуватися. Кволе християнство, принесене слов’янськими місіонерами в північні ліси Мері та Чуді, було приреченим там на пропасть, але історія Костянтина знову повторюється, проте вже у форматі правителів Золотої орди. Темний, але хитрий народець мокшів скоро відчув “вигоду” від приналежності до ординського християнства, яке у всьому, у чому тільки можна було, намагалося копіювати візантійські “цивілізаційні” зразки. Прикладом такої “ревності” може слугувати цар Іван Грозний, який вимагав свячень від митрополита що видавав Фількіні грамоти.

Московська церква, користуючись привілеями, якими її щедро обдаровувала Орда, на догоду своїм реальним правителям розриває зв’язок із Київською церквою-матір’ю та купує за ординські гроші статус митрополії. Ну, це ще можна зрозуміти – захотіли бути “самостійними”. Але вони це роблять, порушуючи правила, на які самі немовби рівнялися − “висвячення митрополита Йони” стало фактичною датою початку відколу московитів від християнського світу. Майже півтора століття їм комфортно жилося в таких умовах. Вони варилися у власному соку. Але минув час, Візантія зникла, а у викривленій уяві московитів визріває теорія “третього Риму”. Відповідно, треба нав’язати знову контакти із близьким по духу, але впавшим “другим Римом”. Логічно, що в Церкві це мало б відбутися через акт покаяння, але − ні, і тут московити виявили підступну і ницу винахідливість. Знаючи, що таке бути під ярмом і які методи найкраще використовувати, щоб догодити “господіну”, вони “запрошують” чергового патріарха Константинопольського до себе в гості.  Прийом був таким, що останній, відсидівши добрячий термін у царській темниці, виявив себе надзвичайним боягузом та заради власної шкури “каноніческі” продав московитам автокефалію. Безмежна радість “єдінєнія”, принесена симонією, яку ще апостол Петро засудив, остаточно утвердила канонічних богохульників у їхньому виборі “істінного” для них шляху зневаги та нищення всіляких правил, які їм не підходять.

Але гріх не знає, що таке дно. Апетити Московії починають ширитись на церкву-матір у Києві, яка вже давно муляла око царятам. Цілі полчища різного роду та народу переговорників і холопів найяснішого царя катаються Україною за московським грошем, грецькі та руські “превєднікі” шикуються в чергу “даби возрєть ясний лік царя”. Ці прохачі, а серед них була і братія Києво-Печерської лаври, яка на той час мала у власності кілька десятків сіл, зовсім забули про Божі правила і людську гідність. Усі ці паломницькі каруселі дуже дорого обходилися простим вірним і тим, хто ще не цілком забув що таке Церква. Одним із таких людей, які були покликані до великої місії був князь Костянтин Острозький. Цей чоловік, будучи найбагатшою людиною Речі Посполитої і нащадком київських князів також хотів щось змінити. Він виступав з ініціативою унії разом із Римом. Чітка ієрархія, дипломатія та гонор латинян вже давно вабив залишки руської шляхти, і вони покидали батьківську віру й ставали поляками. Ідея Острозького була в тому, щоб зупинити ці всі деструктивні процеси, визнавши першість Риму й отримати за те зрівняння в правах з латинниками. На жаль, до остаточного погодження між князем та єпископами не дійшло, в останній момент князь передумав. Чому? Напевно тому, що будучи Костянтином, думав і чинив як Костянтин. Він не зумів вийти із тієї візантійської парадигми “оборонця віри”, бо спокуса була надто велика – головна роль у всьому мала б належати йому. Але чомусь вже діти князя Костянтина опинилися в латинській церкві, навіть не заходячи на “місток до латинства” – Унії. Та руські єпископи у переважній своїй більшості на чолі з митрополитом Рогозою завершили розпочату справу, яка врешті отримала назву Берестейської унії. 

Тут потрібно трохи зупинитися і задуматися. Розумію, що ці два слова “Берестейська унія” у багатьох українців викликають обурення: «У всьому винні кляті уніати!», але спробуйте хоча б на хвильку зрозуміти наступну логіку подій. По-перше, у тогочасному суспільстві ніхто з правителів як держав, так і церков думку звичайного народу (а його було 90%) не брав до уваги. Це був час чи не найбільшої відірваності влади від звичайного люду. Тому, робити винними всіх уніатів, як мінімум не справедливо, бо рішення приймали не вони. По-друге, руські єпископи не були дурними. Попри відірваність від народу, вони все-таки дбали про гонор власного обряду і церкви, з якими вони, звісно, ототожнювали себе, тому бачачи біду, яка насувалася з півночі, вони намагалися хоча б щось зробити і прийняли от таке рішення. Чи була це зрада? Погляньмо артикули Берестя. До речі, більшість із тих, хто яро засуджує уніатів ніколи їх не читали. З усього духовного багажу ви тут знайдете тільки один пункт про підлеглість папі Римському.

Як я вже відзначав це справа навіть не канонічна, а юрисдикційна, зрештою, більш ніж 4 століття існування УГКЦ показало, що ця церква залишилася українською та східною. Зверніть увагу також на тон, у якому викладені ці артикули, попри те, що це лиш побажання, але виглядає як вимога, і на диво Рим це прийняв. Третє, хоча майже вся тогочасна Україна входила до Речі Посполитої, єпископи, які не захотіли приступати до унії залишилися на своїх катедрах, більше того − їх ніхто не переслідував і не призначав туди паралельно свою єпархію, а це нагадаю були найзахідніші Перемишльська і Львівська єпархії. Таким чином, руські уніатські єпископи вирвалися із візантійської моделі «доброго господіна» і почали жити за схемами західного світу.

Тепер попрошу не забувати усі гнівні аргументи які стосуються уніатів, бо вони нам ще пригодяться, а натомість трохи заглянемо вперед у ХVII століття. До нього часто відсилаються брати-православні, як до чи не найголовнішого століття в історії. І справді, щось близько того є. Попри наполегливе переконання московітів, що у ті часи були одні суцільні війни і погроми, ми повинні бачити іншу − нашу дійсність. Так війни і погроми були, але були вони не за віру, а за волю (Хмельниччина) або за владу (сутички між єпископами за майно). Та в той же час тривали досить обнадійливі переговори між з’єдиненими та нез’єдиненими єпископами, предметом яких було не лише бажання поєднати Русь з Руссю, але й зарадити деструктивному впливу Москви, яка вже нагло і безцеремонно втручалася у справи Руської нез’єдиненої церкви. Головними рушіями цих процесів були нез’єдинені архієпископ Мелетій Смотрицький та митрополит Петро Могила. Саме поміж досвідом цих двох осіб потрібно шукати головні аргументи для сучасного поєднання українських церков. Не спішіть одразу відкидати Смотрицького. Так, уніати можуть ним похвалитися, бо він перейшов на їхню сторону. Але застановімося, чому такий освічений та непримиренний до Унії чоловік, написавши проти неї купу творів, після поїздки на Схід полишив все, перейшов на Унію і доживав тихо віку в монастирі? Можливо, на це вплинула його причетність до вбивства нез’єдиненими його уніатського візаві Йосафата Кунцевича (до речі з боку уніатів таких прецедентів не було)? У випадку архієпископа Мелетія ми знову зустрічаємось із конфліктом світоглядних моделей Візантії та Риму. Смотрицький врешті вибрав Захід.

Так, нехай Смотрицький не авторитет. Тоді звернімо увагу на іншу, більш впливову та авторитетну особу того часу – митрополита Петра Могилу. На жаль, про його старання за єдність Русі з Руссю говориться дуже мало, а це було одним з головних напрямків  роботи митрополита. Його ідею створення Київського патріархату у єдності з Римом і Константинополем через кілька століть намагався розвивати інший митрополит − греко-католик Андрей Шептицький. Об’єднавча спадщина Могили ще потребує ретельного вивчення і правильних висновків, чого дуже боїться Москва. Щоб українці часом не звернулися до неї, то московити аж через 350 років!, і аж на 6 днів! скоріше від УПЦ КП, раптом визнали його святим, представляючи його чесноти виключно у вигідному для них світлі.

А тепер про найважливіше! Прибравши до рук Україну “договором” з Хмельницьким, оригіналу якого ніхто і ніколи не бачив, а тим більше не збирався виконувати (відчуйте різницю з Римом), Москва зовсім втрачає розум і не просто поглинає, а принизливо купує у Стамбула рідну Київську церкву-матір, понижуючи у своєму складі її статус до екзархату. Такого сорому в історії християнства ще не було. Константинопольська церква, яка була матірною для Києва, продає свою доньку не кому будь, а її доньці. Всі подальші виправдання і спекуляції Фонаря на цю тему тільки ще більше відкривали єхидність візантійської дипломатії двохголового орла. Уся канонічність одних і других побудована на шкурних інтересах, терорі та тупості “прихожан”. Але знову ж таки, реальна суть усієї афери лежить не в площині духовності чи богослов’я, а банальної зміни юрисдикційної приналежності, при чому насильно.

Тепер прошу пригадати весь гнів, вилитий на клятих уніатів, які змінили юрисдикцію. А хіба не заслуговують на такий же гнів усі вірні та вся (!) ієрархія української православної церкви у складі Московського царства? Що це було? І де були тоді великі оборонці православ’я − запорізькі козаки? Чи вони не розуміли, що відбувається? Якщо розуміли, то чого мовчали, а якщо не розуміли – то чому? Про наслідки такого “єднання”, а фактичної унії, яка різниться від Берестейської лише тим, що та була добровільною ініціативою, а згоди на укладення цієї взагалі ніхто нікого не питав, напевно навіть не варто говорити – суцільна руїна і темрява.

А що ж відбувалося в той же час на Заході? Західний світ усіма силами відбивався від ісламської навали турків, з якими московити втнули цей трюк. Славнозвісна Віденська битва, благословенна Папою Римським, захистила не лише Західну церкву, а й врятувала від знищення багато православних помісних церков. Вирішальну роль у цій битві відіграли поляки. Але для нас цікавий інший момент. У складі коронних частин були козацькі підрозділи, а один із відділів очолював не хто інший, як нез’єдинений єпископ Львівський − Йосиф Шумлянський особисто. У цій битві він отримав поранення. Задаймо собі питання: чому православний єпископ воював за порятунок Заходу? Напевно більшість скаже – тому, що зрадник. Нехай…

Та не забуваймо, що саме в той час готувався продаж його церкви! То як назвати тих, хто це робив? Чому той, що відкрито у бою обстоював маєстат християнства – зрадник, а ті що потайки продали рідну матір – герої? Хто – хто, а Шумлянський не потребував особливої ласки в Речі Посполитій, йому і так добре жилося. Але він бачив ту світоглядну прірву, яка не давала можливості його церкві йти вперед. І власне після поглинання Київської митрополії Москвою, у нього не залишилось іншого шляху як єдність з тою цивілізацією, за яку він пролив кров. За це часто Шумлянського  звинувачують у шкурних інтересах. Та скажіть, навіщо було цьому “егоїстові” відкривати сотні нових парафій, десятки монастирів, висвячувати тисячі молодих священиків (кожного з яких він знав поіменно), заводити метричні книги, відкривати школи та друкувати літературу (часто за свій кошт) і роздавати духовенству для просвітлення? Чому жоден інший єпископ того часу не обстоював свою катедру перед турками так, як це зробив Шумлянський? Чи не нагадує вам ця “особливість” апостола Петра? Ось вам і відповідь, чому Шумлянського туди потягнуло. Він був справжній, він горів, на відміну від тих, які зберігали “блаженноє молчаніє”, коли продавали їхню матір-церкву, мало того, ще й намагалися урвати “ласкі пообільнєй” від московського царька.

Для особливо “ортодоксальних” хочу нагадати, що вслід за Шумлянським до унії приступило майже все населення його єпархії, всі світські священики та більшість монашества. Прошу задуматися над тим, що спонукало священиків та вірних, в крові яких ще бурлила Хмельниччина, і опорою якої вони були тут, на заході, будучи нез’єдиненими, майже одностайно прийняти Римську світоглядну модель? Чи вони були дурні, чи може вся величезна єпархія зрадників? А може тому, що наступала візантійщина у її найгіршій формі? До речі, “тривання у вірі” Манявського скиту, тепер уже Московській, пояснюється лише прямими грошовими дотаціями з царського двору (для довідки: ще до середини ХVII століття у наших церквах ходовими були назви “з’єдинені” або “уніати” та “нез’єдинені”. Обов’язковим  додатком для обох  було слово “руські”, яке зберігалося для ідентифікації греко-католиків ще до середини ХХ століття, зокрема у Перемишльській єпархії. Термін “православні” майже не вживався, його почали широко використовувати пізніше під впливом московитів).

А потім? А потім прийшла руїна. Одну за одною Москва приєднувала  унійні єпархії: Смоленську, Полоцьку, Київську, Холмську. І то нічого, що все це насильно і з горами трупів як духовенства так і простих вірних (Пратулин), то ж уніати – вони не люди. Про трагедію Батурина хоч пізно, але все ж дізналися всі, а про знищення цілої церкви усім байдуже. До сих пір не має хоча б приблизної загальної оцінки такій “об’єдіняющій” діяльності Московського патріархату тих часів. Чи не дивно те, що в Московській імперії (виросла нарешті на трупах до того статусу) уніяти за півстоліття зникли зовсім, а у Польщі, а згодом Австрії розвинулися у динамічну і справді народну церкву? І справа тут не лише у москалях, але в першу чергу у світоглядній парадигмі, яку нав’язали нам “добрі сусіди” і через те примусово затягують нас у різні “міри”: примарний вселенський, кривавий рузький, бо ми ж “братья”.

Про трагічний стан християнства на сході України нема що й зовсім говорити. Позбавлена власної історії, ідентичності, мови та багатьох обрядів церква ниділа у ярмі показової помпезності, фальші та псевдопобожності московських попів.  Тільки завдяки надзвичайній витривалості у чистоті віри звичайного люду, та подекуди банальній убогості духа, вдалося зберегти Христову благовість упродовж тих часів.

Та московська двоголова курка у своїх іграх з дияволом догралася до того, що розродилася кривавим червоним яйцем. Якщо ви маєте кращу відповідь на те питання, звідки взявся російський комунізм, то скажіть! Цей монстр із серпом та молотом, який виліз із цього яйця натворив стільки біди, скільки ще ніхто на цій землі не зумів натворити. У своєму безглузді комуна дійшла до того, що найбільшим своїм ворогом оголосила Бога, переконуючи в той же час, що його не існує. А кого ви думаєте вона обрала своїм союзником? Ні, не сатаністів, а Московський патріархат. Після ряду репресій навіть таке примарне поняття як “Російська церква”, що трималося ще на одиничних особистостях (Серафим Саровський) − перестало існувати. Монстр комунізму щупальцями сталінського режиму із трупа російської церкви створює собі вірного зомбі-слугу “Русскую православную церкофь”. Ця “друга голова” була потрібна зокрема і для того, щоб проковтнути залишок справжньої Руської церкви, який ще існував в УГКЦ та задушити в зародку відновлення УАПЦ. Черговий та найбільш ганебний із псевдособорів – Львівський, мав поставити жирну крапку в історії древньої Київської церкви, таку як колись поставили на існуванні Новгородської республіки. 

Та не тут то було! Уніати витримали. Витримали і тюрми, і Сибіри, і гідно долучилися до тої великої жертви, яку в минулому столітті приніс наш народ на престол Божої слави. УГКЦ наприкінці ХХ століття залишалася єдиною гнаною, але дійсно Божою церквою в Україні. Кажуть що всі священики однакові. Певно, що так. І той, що то втративши родину, роками по тюрмах карався задля Христа, і той, що жирував з “совєтскімі” прокурорами на державних дачах з повіями – то всі рівні! Але то так, між іншим, бо ж усі рівні.

Виключно, завдяки Божому провидінню та Його благодаті з темряви століть у нове тисячоліття український народ вступив із власною державою та церквою. Правда, ця державність і церковність далеко не така, про яку мріяли десятки поколінь наших предків, але все ж на сьогодні вона є. Чого ж нам бракує, і що далі робити для того, щоб повернутися до “однієї віри і одного хрещення”?

Є два аспекти. Перший − маємо зробити висновки із тих помилок, яких допустилися у 90-х рр. Московити розуміли, що українська церква й досі жива, і рано чи пізно вона буде відновлюватися. Саме тому, коли цей процес розпочався, то КГБ доклало максимум зусиль, щоб поділити українців за допомогою найвразливішої ознаки − релігійно-конфесійної. Використавши суперечності та неузгодженості поміж провідниками Української церкви, Москві вдалося не лише зберегти свою зомбі-структуру РПЦ в Україні, а ще й пошматувати відновлену УАПЦ. Треба визнати, що план Кремля спрацював, і вже майже 25 років de facto нічого не змінилося. Якщо відкинути зовнішні чинники, то причина цього знову є тою самою – особисті амбіції та брак бажання єдності. А знаєте в чому корінь цього зла? У тому, що дехто надміру добре живе, тобто вкотре повторюється історія Костянтина, але вже у “демократичній” формі. Формально виглядає так, що є дві голови − держава і церква, але насправді тулуб – організм − люди є одними й тими ж. Велика омана про відділення церкви від держави особливо проявляється у новому тисячолітті. Епоха надзвичайного розвитку,  інформаційного прогресу показала, врешті, якими білими нитками шита ця теза. Достатньо подивитися на закон про діяльність релігійних організацій: їм заборонено провадити господарську діяльність, тобто держава прирікає церкви на постійне жебрання. Коли рот є закритим отим законом, то відповідно весь організм і та друга голова має живитися лише тим, що вживає перша. Як казав один древній лікар: «Ми є тим, чим харчуємося». Саме на основі цієї візантійської концепції Москва будує свою теорію “Русского міра” на противагу західній цивілізаційній моделі.

Другий аспект – і найважливіший. Що робити нам українцям зараз? 

1. Триматися подалі від двохголового світу, носієм якого зараз є Москва. Чи означає це, що ми мусимо приєднатися до західного світу? Однозначно, ні!

2. Сьогодні, маючи нарешті власну державність та свободу, ми українці як ніколи близькі до того, щоб створити, а точніше відновити багатогранну модель Київської церкви в єдності з Константинополем та Римом. Світ змінився, а ми ще ні. Сучасний Константинополь дуже зацікавлений у тому, щоб наша українська церква відбулася. Відродження єдиної Київської церкви стане великою мірою відновленням Візантійської традиції в кращих її рисах. Щодо Риму, то приналежність двох десятків східних церков до Католицької церкви знімає усі питання обрядовості. Так, залишається тільки одне питання, на яке поки що немає відповіді і воно, на жаль є архіважливим – юрисдикційна приналежність.

3. Юрисдикція. Так, Єдиний і Справжній голова Церкви – це Христос! Та всі мусять погодитися з тим, що Він сам чітко сказав, що в Церкві земній має бути одне стадо і один пастир. Навіть, приймаючи не зовсім зрозумілу концепцію церков-сестер, треба визнати, що в цих сестер мусять бути одні батьки. Тобто, хочемо ми того чи не хочемо, але Церквою, як видимим живим організмом, має керувати одна голова. Реальних кандидатів для такої місії в сучасному світі небагато: Рим, Константинополь, Москва. Це три найвпливовіші центри християнства.

Щодо Москви, то тут все ясно. Ми заплатили надто велику ціну, щоб врешті-решт зрозуміти антихристиянську позицію цієї організації. І саме наша місія полягає в тому, щоб донести цілому світові фальш та диявольську облуду “Масковскава патріархата”.

Константинополь, а реально Стамбул. До кого повертатися? Вивітрена помпезність та слава зовсім не є підставою для вселенськості. Але залишати нам церкву-матір, не годиться. Думаю, проблема тут у тому, що стареньку церкву-матір, яка хоч дала життя, але й свого часу добряче насолила усім своїм донькам, і на схилі віку залишилася сама, просто нема кому прийняти до свого дому. Усі стали автокефальні, всі мають свої господи, ось вона й сидить у свої старенькій, орендованій у турка хатині й чекає. Можливо, й чекає на те, щоб Київська донька-церква нарешті піднялась з колін, і ставши сильною, прихистила у себе матір. Більше того, саме вона стала б тим містком, на якому б відбулася примирлива зустріч з старшою гоноровою сестрою – Римською церквою.

Рим. Він має найбільше аргументів на користь головного: одна голова, чітка ієрархічність, найбільша релігійна спільнота світу, найвпливовіший християнин світу, вміння домовлятися і щонайголовніше – Петро. Багатьох православних християн дратує питання примату Папи. Але, по-перше, він вживав його в історії лише двічі, а по-друге, це було б дивним, якби голова організації не вірив у те, що сам робить, а його рішення з мокрою печаткою міг би проігнорувати кожен другий. До Риму є багато інших питань, які в сучасних реаліях є набагато важливішими від примату, зокрема: обов’язковий целібат, брак реальної уваги до родини та елементи ліберального світогляду.

Саме, розуміючи сучасний загрозливий стан людства, і Церкви у ньому, християнам конечно потрібно шукати єдності. І Київська церква України могла б відіграти тут одну з ключових ролей повернення до неї. Але для цього потрібно вийти з примарного світу канонічностей, обтяжливих обрядовостей, безпідставної ексклюзивності й тупого егоїзму. А що, якщо колесо історії докручується до кінця? Чи знайде Син Чоловічий віру на Землі, коли прийде вдруге? Ось це питання мають задавати собі всі християни, пам’ятаючи, що по любові між нами знатимуть, чиї вони учні.

Любімося, бо вічність чекає. Великий Бог Християнський!

Друг “Русич”, Капелан НВР “Правий сектор”

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!