Наступна республіка: Народ проти влади

Почуття гідності нерозривно пов’язане з почуттям власності. Те, чим ми володіємо, те, чим ми розпоряджаємось, те, що нам довірене – уособлює нашу людську гідність.

Нічим не володіючи, ні за що не відповідаючи – ми втрачаємо образ людини.

В Україні не прийнято любити владу. Висловлювати симпатію до правлячих політичних кіл – ознака поганого тону. І ми відчуваємо в цьому певну етичну перевагу, чесноту, складову нашого національного гонору.

І це справедливо. Вільна доросла людина сама відповідає за своє життя, своє майно, своє благополуччя. Так само вільно делегує право управління в окремих суспільних справах своїм політичним представникам. І ставиться вільна доросла людина до цих представників відповідно – тверезо, критично, вибагливо і, звісно ж, без будь-якого благоговіння.

В українців є природний запобіжник від бездумної вульгарної сакралізації влади. І це прекрасно. Але є у цієї медалі і зворотна сторона.

Дегуманізація. Цим прийомом воєнна пропаганда в усі часи знищувала людський образ супротивника в очах бійців. Цим проводила лінію розмежування не лише фізично – між двома траншеями, але і ментально, нівелюючи будь-які підстави для єдності.

Якщо проаналізувати оцінку політичної влади пересічними українцями, складається враження, що воєнна пропаганда попрацювала і тут.

І мова йде навіть не стільки про нелюбов (а часом – навіть про якусь тваринну ненависть), а про відчуття окремішності, відділеності, трансцендентності: народ окремо, влада окремо.

При чому і сам цей поділ, саме «розташування кордону» набирає абсолютно химерних форм. Не лише «всі вони там в Раді злодії», і навіть не тільки «кожен чиновник – хабарник». Свої ганебні ярлики, які мають маркувати злісного ворога народу отримують навіть лікарі, працівники ЖЕКів, що вже казати про «жадібних попів».

І, звісно, цьому можна знайти логічне пояснення – досвід бездержавності та боротьби проти окупаційної влади дає про себе знати. Але той факт, що за чверть століття, будуючи національну державу, ми, як нація, не спромоглися перелаштувати свою свідомість на свідомість власника, господаря, відповідального громадянина – це величезна поразка. Ганебне свідчення незрілості та інфантильності.

І якщо настрої мас зазвичай – цілком доречно – вважаються явищем пасивним, то реально нікчемним є той факт, що в нашому суспільстві не знайшлось тих провідних інтелектуальних кіл, які б вказали народові на нову систему цінностей в нових національно-державних умовах.

Натомість ті, хто логічно мав би зайняти цю нішу – націоналісти – часто є найгучнішим рупором інфантильних гасел про «режим внутрішньої окупації».

До чого призводить така інфантильність та її толерування? До того, що українці віддаляються від усвідомлення проблеми. Усвідомлення того факту, що вся сучасна політична «еліта» – плоть від плоті українська нація, що місцеві чиновники, депутатський корпус, урядовці і особисто президент поділяють весь набір чеснот та недоліків українського народу. Що реальність треба прийняти, діяти, виходячи з неї – шукаючи оптимальні (а не казково-ідеальні) шляхи реалізації механізмів демократії в наших національних умовах. Підтримувати та розбудовувати суспільні та політичні інституції, будувати дієві форми організації суспільства в повсякденному житті.

Замість цього українці утверджуються у своїй думці про те, що влада в країні – явище незалежне від «простих людей», нав’язане ззовні, а всі проблеми – та шлях їх вирішення – зав’язаний на ліквідації окремих осіб.

Радикальний вияв цього масового всенародного кретинізму ми бачили зовсім нещодавно – коли під загальне схвалення ворогів та недоумків, група «поїхавших» (щирих чи завербованих – це навіть неважливо) цілком серйозно готувала теракт в центрі столиці. Тероризм часто є радикальною формою людської нікчемності.

Невже незалежність та державність навіть сьогодні (після революції, після років війни!) всім нам видається настільки несподіваною, нелогічною, нереальною, що ми радше ладні очолювати повстання, ніж державу? Воювати з державним апаратом, не помічаючи, що воюємо самі з собою?

Ви можете ненавидіти відображення, яке бачите перед собою. Але бити за це дзеркала – спосіб малоефективний. Можливо, проблема не в них?

Така ненависть у зручний спосіб убезпечує нас від відповідальності. Облиште вже гратися у ці ігри – бо зазвичай ми у них лише програємо. У республіці не король, а громадянин говорить «Держава – це я». Знайдіть у собі сили взяти відповідальність за своє життя та нашу спільну державу. Не згайте останній шанс України подорослішати.

Наступна республіка

Обговорити  матеріал з авторами та читачами можна у Республіканському чаті

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!