Ірина Фаріон: Не латинізація, а декомунізація правопису

Чи треба сучасним латинізаторам української кириличної абетки розгортати тези наших видатних класиків, на зразок М. Шашкевича, І. Франка, А. Волошина та ін. про абсолютну безглуздість цієї ідеї? Риторичне запитання. До латинників належить категорія осіб, що, зависаючи між Сходом та Заходом, завше обирає ПРАГМАТИЧНЕ, ніби модне, та через запровадження чужого, думає, що вирішить проблеми свого. Ні мова, ні культура, ні віра не належать до прагматичних категорій, а є категоріями, ціннісними, традиційними і світоглядовими. І Франко показав це у своїй статті «Азбучна війна в Галичині 1859 р.», нещадно розкритикувавши ідею чеського філолога Й. Їречека запровадити латинізацію українського письма: наше старе письменство та кирилиця – це «тривка основа культурного та духовного розвою нашого народа». На створеній правописній комісії із 9-х осіб за ідею Їречека проголосував лише сам Їречек та сполонізований українець Черкаський….

Такою ж була реакція М. Шашкевича на пропозицію етнографа, мовознавця і свого побратима по духовній семінарії Й. Лозинського «Про запровадження польської абетки в руську писемність» (1834) та унаочнена у праці «Рускоє весілє» (1835). Шашкевич у праці «Азбука і abecadlo» (1836) потрактував таку пропозицію промовисто: «будемо незрозумілі ні собі, ні чужим, а іншим – через склад і дух мови». У «Руському весіллі» він назвав латинську графіку «лахміттям не наським» і потрактував таку спробу як «безчестя святині», яка «була нам небесною, незборимою твердю перед довершеним нидінням, була найкріпшим стовпом, непохитною скалою, на котрій Русь святая, через стільки століть люто печалена крепко стояла […], її то чудне діло, що ми досі р у с и н и». Цікаво, що сам Й. Лозинський після революційних подій у Галичині 1848 року категорично заперечив свою ідею і з палкого її прихильника та ініціятора став переконаним поборником. Коли 1859 року галицький намісник А. Голуховський виступив з ініціятивою офіційної полонізації української писемности в школах Галичини, внаслідок чого тут спалахнула нова фаза «азбучної війни», Й. Лозинський рішуче протестував проти цього як член спеціяльної комісії, а згодом в окремій друкованій розвідці «О язиці викладовім в школах в Західній Галичині» (1862).

Зауважимо, що ці «графічні війни» упродовж ХIХ століття таки мали під собою реальний ґрунт, бо ні українська літературна мова на народномовній основі, ні її власна писемність тоді ще не були сформовані. Тривала боротьба між церковнослов’янською традицією, що перетворилася у гальмо мовно-національного розвитку і щоразу потужнішим напливом розмовної народної мови у всі сфери життя. Для писемного вжитку українцям і далі служила традиційна кирилиця та гражданський скоропис зі збереженими кириличними буквами ъ, ы, ѣ (ять), носові звуки, ω, які не задовольняли фонетичної системи розмовної української мови. Із кінця ХVII і упродовж ХIХ ст. українці писали кирилицею, намагаючись передати українські звуки літерами російської гражданки. Проте величезна заслуга тодішнього покоління українців-науковців, письменників та духовних діячів полягала саме в РЕФОРМІ кириличного письма, а не у заміні його на латиницю.

Мабуть, символічно, що ця теперішня безглузда «графічна війна», закинута в інфопростір дилетантами та ін., відбувається саме у рік 200-ліття першої граматики живої української мови полтавця О. Павловського «Грамматика Малоросссійскаго наріччя» (Санкт-Петербург, 1818) та у рік 100-ліття першої наукової системи нашого кириличного правопису «Правила українського правописання» (1918) на чолі з видатним мовознавцем, політичним і релігійним діячем Іваном Огієнком. Саме О. Павловський уперше теоретично обґрунтував і послідовно продемонстрував на прикладах використання фонетичного принципу правопису, закріпивши, зокрема, звук І будь-якого походження (з ѣ (ліс), о (ніч), е (осінь)) та написання дж, дз для відповідних звуків. Він, як зауважив автор сучасних принципів правопису від 1918 року І. Огієнко, «перший пробив велику дірку в старім етимологічнім правопису на користь правопису фонетичного», а отже, на користь необхідної реформи кирилиці. Саме він замість звичного кириличного ѣ (ятя) почав писати І: вінъ замість вѣнъ. Натомість основні правила Огієнкового правопису покладено в основу першого соборного академічного Правопису 6 вересня 1928 року, що був знищений через сталінський і досі чинний правопис 1933 року.

У Галичині нововведення О. Павловського з реформи графіки і принципів написання розвинув М. Шашкевич у знаменитій «Русалці Дністровій» (1837), що передусім через фонетичний правопис і реформу кирилиці була заборонена. Наголошу: нереформована кирилиця єднала нас із системою графіки Московії, чого аж ніяк не скажемо про її реформований і відповідний до української фонетичної системи вигляд, радикально починаючи із ХIХ століття. Зокрема, М. Шашкевич вилучив спільні з московським письмом знаки: ъ, ы, запровадив написання і замість о, е (ночь, осень), нескладовий ў (тепер в) замість л, що в московській (ходиў–ходил), йотацію чи пом’якшення я, ю, є, ї залежно від позиції, шч як щ, запровадив йо, ьо, є. Через практичне використання процес реформування кирилиці відповідно до фонетичної системи української мови завершив письменник П. Куліш.

Проте на початку ХХ століття привид латиниці виникає вже з абсолютно лівого політичного табору. В СРСР, починаючи від 1923 року до 1939 року, латинізовано понад 50 писемних мов (із 72 мов СРСР), більшість із яких мала арабську систему письма (азербайджанська, башкирська, бурятська, вепська, евенська, казахська, мансійська, татарська, хакаська та ін.). 7 серпня 1929 р. постановою ЦВК і РНК СРСР «Про новий латинізований алфавіт народів арабської писемности Союзу РСР» перехід на латиницю набув офіційного статусу, проте вже із 1936 року почався зворотний процес кирилизації абетки.

Основним ідеологом латинізації абетки був російський лінгвіст Микола Марр (1864–1934), що виступав з ідеєю необхідного і неминучого об’єднання всіх мов світу в єдину мову шляхом УНІФІКАЦІЇ письма і запровадження для всіх мов латинського алфавіту. Серед політичних діячів та урядовців ідею латинізації абетки поділяв засновник радянської системи навчання та один із засновників пролетарської літератури, нарком освіти СРСР (1917–1929 рр.) А. Луначарський. Про це його стаття «Латинізація російської писемности». Не дивно, що тема латинізації української мови виникла також в лівому середовищі. Автором програмового тексту про латинізацію «Odvertyj lyst do vsix, хто cikavyt’sja cijejiu spravoju» (ж. «Червоний шлях», 1923р.) став комуніст із 1919 року, редактор партійних і радянських газет «Більшовик», «Комуніст», очільник селянської групи письменників «Плуг», член Комісії з упорядкування правопису при Наркомосі України 1925–1928 року Сергій Пилипенко. Його ідею серед 56 членів Правописної конференції у травні–червні 1927 року підтримали ще дві особи: М. Йогансен і І. Ткачук.

Отже, цей спресований історичний виклад реформи кирилиці і спроб латинізації свідчить, що письмо – справа не лише культурна, але й політична. Теперішні спроби латинізації – дзеркало дуже хиткого ідеологічного стану України і людей з ослабленим і залежним національно-державним пріоритетом. Їхній спосіб мислення: пристосуватися до плинної тенденції, а не вростати у власну традицію і культуру. Латинізація – це зовсім не так звана европеїзація чи «геть від Москви», як це спрощено і примітивно намагаються подати. У теперішніх умов – це всього лиш вияв космополітичної кон’юнктури. Прагматична слушність латинізації може бути вмотивована тільки єдиною причиною: недосконалістю кирилиці. Проте, на превеликий жаль латинізаторів, кирилиця вже давно ідеально реформована і сповна відображає фонетичну природу нашої мови. Тому наше основне завдання сьогодні – це не латинізація правопису, а його декомунізація через повернення до базових норм Правопису 1928 року, напрацьованого в час українізації.
Перший і останній Президент Карпатської України, великий соборник Августин Волошин закликав: «Борімося проти полонізмів, проти москалізмів або мадяризмів, але не борімося проти самої рідної мови, яка нічим не винна в тому, що не могла вільно розвиватися на своїй землі». Отак, додам, не винна і кирилиця, що комусь заманулася під лукавою пудрою европеїзації заступити її на латиницю…Замість жити у постійному шпагаті між Сходом та Заходом, варто таки побачити свій шлях під ногами.

Ірина Фаріон, ВО “Свобода” 

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!