Якою владою? Кардинал Мюллер про вчительський уряд Папи

Яким чином пов’язані між собою Магістеріум Папи та Традиція Церкви? Коли Папа інтерпретує слова Ісуса, чи повинен він перебувати у тривалості з Традицією та попереднім Магістеріумом, включаючи вчення Пап, котрі були нещодавніми попередниками? А чи, можливо, потрібно Традицію Церкви інтерпретувати по-новому у світлі нових слів Папи? А що робити у випадку, коли між ними є суперечність?

Для того, щоб відповісти на ці запитання, варто почати із важливого Апостольського листа, якого Папа Пій ІХ надіслав єпископату Німеччини 4 березня 1875 року. У цьому листі Папа пояснив, що німецькі єпископи інтерпретували догму про папську непомильність та Петровий примат у чудовій гармонії із визначеннями Першого Ватиканського собору. Імпульсом для написання листа Папи стала брошура німецького канцлера Бісмарка, яка глибоко невірно тлумачила цю догму для того, щоб оправдати брутальне переслідування німецьких католиків у так званій Kulturkampf, тобто «культурній війні». За словами Пія ІХ, у їх відповіді на провокації Бісмарка, німецькі єпископи чітко показали, «що у визначеннях, які піддаються нападам, немає абсолютно нічого нового чи такого, що б змінювало що-небудь стосовно наших відносин з цивільним урядом, або ж могло стати оправданням за переслідування Церкви».

Звичайно, що для того, щоб оцінити ці події, слід розуміти культурні передумови, в яких діяв Бісмарк і його ліберальні «культурні воїни». Хоча вони майже повністю відкинули релігійних контекст Протестантської реформації, що відображався в їх країні, однак залишили відповідні упередження щодо Католицької Церкви. На їх думку, Вчительський Уряд Папи і церковного Собору, заявляв про владу, вищу від самого слова Божого. Церковний Магістеріум не лише став на заваді відносин між віруючими і Богом, але й встановив себе як іноземний елемент, що стоїть між громадянами і державою – державою, яка, у випадку Пруссії кінця 19 століття, приписала собі тотальну владу, відірвану навіть від природного морального закону.

Бісмарк і його прихильники були переконані, що влада Папи поширювалась на те, щоб довільно вигадувати, а потім накидати доктрини та практики на усю Церкву, включаючи німецьких католицьких громадян, які потім будуть змушені виконувати їх під загрозою екскомуніки та втрати вічного життя.  На противагу цій тотальній карикатурі повноти папської влади, німецькі єпископи наголосили на тому, що «у всіх суттєвих моментах будова Церкви базується на божественних директивах, і тому вона не піддається людському свавіллю». За їх словами, «думка, відповідно до якої Папа є «абсолютним правителем у зв’язку із догмою папської непомильності» базується на цілком помилковому розумінні догми папської непомильності». Насправді, Магістеріум Папи «обмежений змістом Святого Писання і Традиції, а також догмами, попередньо визначеними вчительською владою Церкви».

Факт полягає в тому, що Вчительський Уряд, який очолює Папа і єпископи в єдності з ним, є урядом на служінні слову Божому, Слову, що стало тілом в Ісусі Христі. Тому Христос є єдиним Вчителем (пор. Мт.23,10), котрий звіщає нам «слова вічного життя» (пор. Ів.6,68). По відношенню до Нього, Петро, апостоли та усі охрещені є братами і сестрами єдиного небесного Отця.

Без упередженого ставлення до факту, що усі віруючі є братами і сестрами, Ісус обрав кількох учнів серед багатьох, щоб вони були Його апостолами, даючи їм владу навчати і управляти. Він доручив їм «послання примирення», тому зараз вони діють від імені Христа для спасіння світу (пор. 2Кор.5,19). Воскреслий Господь, якому дана уся влада на небі і на землі, посилає своїх апостолів у світ, щоб вони зробили учнями усі народи і хрестили їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Уповноважуючи своїх апостолів, Ісус також уповноважив їх наступників, тобто єпископів, разом із наступником Петра, Папою, як їх главою. Завданням, яке Христос їм дає, є «навчити їх дотримуватись усього, що я вам наказав» (Мт. 28,20). Таким чином Він дає зрозуміти, що зміст апостольського навчання – критерій істини того, що вони говорять – є Його власне вчення. Достовірність християнської віри в кінцевому підсумку полягає у факті, що людське слово апостолів і єпископів є божественним словом спасіння, яке людина-посередник не створює, а свідчить (пор. 1 Сол.2,13).

Від часів Іринея Ліонського, в другому столітті, була чітко встановлена термінологія, відповідно до якої зміст об’явлення знаходиться в Святому Писанні та Апостольській Традиції. Це об’явлення авторитетно проголошує церковний Магістеріум, що складається з Папи і єпископів у єдності з ним. На противагу принципу «sola scriptura», лише Біблія, як його вважала Реформація, Тридентійський Собор наголошує, що Свята Мати Церква може «судити справжнє значення і інтерпретацію Святого Писання – і… ніхто не сміє інтерпретувати Писання в спосіб, що суперечить одностайному консенсусу Отців».

Другий Ватиканський собор йде цим фундаментальним шляхом інтерпретації католицької віри і робить висновок: «Це Вчительство не перевищує слово Боже, а служить йому. Воно навчає тільки те, що йому було передано. В силу божественного наказу і з допомогою Святого Духа воно віддано слухає його, з посвятою обороняє його і вірно викладає. Усе, що воно пропонує для вірування, як божественно об’явлене, черпається із цього єдиного внеску віри» (Dei Verbum, п. 10).

Між усіма християнами є згода про те, що Святе Письмо – це слово Боже. Однак, оскільки це слово передане людською мовою, воно не має свідчення (quoad se— у собі), яке протестанти хочуть йому приписати. Однак, існує потреба для людської інтерпретації з боку вчителів віри, авторитет яких іде від Святого Духа. Для тих, хто слухає слово Боже, ці вчителі представляють авторитет самого Бога, використовуючи людські слова та рішення (quoad nos— для нас). Завдання авторитетного навчання і управління не може бути покладене лише на окремого віруючого, котрий у своїй совісті приходить до прийняття певної істини. Зрештою, об’явлення було довірене Церкві загалом. Таким чином, вчительство є важливою частиною місії Церкви. Лише з допомогою живого вчительства Папи і єпископів слово Боже може передаватись у своїй цілісності вірним і всім людям усіх часів та місць.

У «Символі віри» ми визнаємо нашу віру, використовуючи людські слова. Ці слова піддаються певним змінам, коли йдеться про спосіб вираження. Це можливо і навіть необхідно, оскільки, як говорив св. Тома: «акт віруючого не завершується у пропозиції, але у дії» (STh II-II 1,2, ad 2). Через те, що вчення апостолів – і таким чином вчення Церкви – є словом Божим, висловленим людськими словами, слово Боже набирає форми і розвивається в усвідомленні Церквою її віри, аналогічно до того, який шлях проходить віруючий в духовному і історичному розвитку під проводом Святого Духа. Без сумніву, місія Святого Духа не полягає у створенні нових доктрин, але в тому, щоб уприсутнювати в Церкві повноту об’явлення Ісуса Христа (пор. Ів. 16,13).

Оскільки Папа, як глава колегії єпископів, є основою єдності Церкви у істині, він має місію як зберігати істину про об’явлення, так і встановлювати нові концептуальні формулювання Символу віри там, де необхідно. Однак, у виконанні цієї місії він не може нічого додавати до об’явлення, даного нам в Св. Писанні та Традиції, а також не може змінювати зміст попередніх догматичних визначень. Проте, для того, щоб зберігати єдність Церкви у вірі, за певних обставин він має право і обов’язок давати нове формулювання Символу віри (nova editio symboli). Тома Аквінський пояснює: «Істина віри чітко виражається у вченні Христа і його апостолів. Однак, оскільки, відповідно до 2 Пт.3,16, деякі люди настільки без освіти й не зміцнені у вірі, що перекручують апостольське вчення та інші доктрини на свою власну погибель, було необхідним впродовж часу виражати віру більш чітко, щоб уникати помилок, що виникали» (Sth II-II, 1, 10 ad 1, наголос додано).

Для цього, магістеріум опирається на надприродне усвідомлення віри (sensus  fidei), яке Святий Дух дає усьому Народу Божому під проводом єпископів (пор. Lumen Gentium п. 12). Однак він також опирається на теологів. Без підготовчої теологічної праці св. Атанасія і отців з Каппадокії, не було б Нікейського Символу віри, його оборони і уточнення на наступних соборах. Подібно, декрети Тридентського Собору не були б можливими без підготовчої праці найвідоміших теологів того часу. Правда, що для Другого Ватиканського собору вірне і повне історичне передання об’явлення мало основу в харизмі непомильності, що властива Папі і екуменічним соборам. Водночас, ІІ Ватиканський собор не забуває додати: «Римський Архиєрей і єпископи, кожен відповідно до своїх обов’язків і вагомості справи й використовуючи відповідні засоби; однак жодного нового загальнообов’язкового об’явлення, яке би входило до Божого депозиту віри, вони не приймають» (Lumen Gentium п. 25).

Звичайно, як католик, людина не може ігнорувати розвинену доктрину Церкви для того, щоб брати участь винятково у начебто чистій доктрині Писання. Притча про блудного сина, для прикладу, по своїй суті не дає катехитичних інструкцій щодо таїнства покаяння (покаяння, сповідь, примирення) і форми (відпущення священиком). Якщо дивитись лише на Писання, тоді можна прийти до висновку, що оскільки син насправді не висповідав своїх гріхів, то і ми не повинні цього робити. Однак, протиставляючи таким чином Писання Церкві, означало б цілком ігнорувати слова Христа, Котрий доручив апостолам – з Петром на чолі – вірно зберігати увесь депозит віри.

Христос поставив Папу «на чолі інших апостолів, і в ньому Він встановив тривале і видиме джерело та основу єдності як віри, так і сопричастя» (Lumen Gentium п. 18). Тепер, повнота апостольської влади не означає необмежену повноту влади у світському значенні. Швидше, ця влада чітко обмежена своєю причиною: Вона стоїть на служінні збереження єдності Церкви в її вірі у Сина Божого, Котрий прийшов в «повноту часів» (Гал. 4,4-6). Влада Папи найтісніше пов’язана з об’явленням; справді, вона походить від об’явлення. Лише через силу Бога Петро є здатним зберігати усю Церкву у вірності Христові, навіть коли сатана трясе і просіює її, і таким чином пшениця відділяється від куколю. Як каже Ісус, «Але я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла» (Лк. 22,32). У своєму верховному вчительстві Папа об’єднує усю Церкву і усіх її єпископів в одному визнанні: «Ти – Христос, Син Бога живого» (Мт. 16,16). І власне у цьому визнанні він є скелею, на якій Господь Ісус продовжує будувати свою Церкву до кінця світу. І тому зрозуміло, що слова Папи є на служінні усій Традиції Церкви, а не якомусь іншому шляху.

Те, що було сказано вище, стосується вчення Церкви, але й також управління її засобами благодаті у таїнствах. У своєму Декреті про Таїнство Євхаристії Тридентійський Собор заявляє, що Церква має владу визначати чи змінювати зовнішні обряди таїнств. Водночас Собор заперечує, що Церква має право чи здатність втручатись в суть таїнств, наголошуючи, що «їх зміст зберігається». Якщо Тридентійський собор визначає, що є три акти пенітента, що формують частину Таїнства Покаяння (покаяння з постановою більше не грішити, сповідь і примирення), тоді Папи і єпископи наступних віків є зв’язані цією декларацією. Вони не можуть надавати таїнственне відпущення гріхів чи надавати право священикам робити це, якщо пенітент насправді не показує ознак покаяння чи взагалі відмовляється постановити більше не грішити. Жодна людина не може відмінити внутрішнього протиріччя між ефектом Таїнства – тобто нова спільність життя з Христом у вірі, надії і любові – та неадекватним ставленням пенітента. Цього не може зробити навіть Папа чи собори, бо вони не мають такої влади, і вони навіть не могли отримати такої влади, бо Бог ніколи не просить людину зробити щось, що було б суперечливим як людині, так і самому Богові.

Необхідно пам’ятати, що доктринальні заяви мають різні ступені авторитету. Вони вимагають різних рівнів згоди, що виражається у так званих «теологічних записках». Прийняття вчення з «божественною і католицькою вірою» вимагається лише для догматичних визначень. Також зрозуміло, що Папа чи єпископи ніколи не повинні просити когось діяти чи навчати проти природнього морального права. Послух вірних по відношенню до їх церковних наставників таким чином не є абсолютним послухом, і наставник не може вимагати абсолютного послуху, оскільки і наставник, і ті, хто довірені його опіці, є братами і сестрами одного Отця, і вони є учнями того ж Учителя. Таким чином, навчати є набагато важче, ніж вчитись, бо навчання пов’язане з більшою відповідальністю перед Богом. Ствердження «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (Ді. 5,29) є дійсним і то особливо в Церкві. На противагу принципу абсолютної покори, що переважала у військовій прусській державі, німецькі єпископи наполягали перед Бісмарком: «Це точно не Католицька Церква, хто захопив аморальні і деспотичні принципи таким чином, що наказ наставника безумовно звільняє особу від усієї особистої відповідальності».

Коли приватні думки чи духовні та моральні обмеження входять у практику церковної влади, тоді прикликається твереза і об’єктивна критика, а також персональна корекція, особливо від братів по єпископському служінні. Тому Аквінського не запідозриш у релятивізації Петрового примату та чесноти послуху. Все більш прояснюючим є те, в який спосіб він тлумачить випадок в Антіохії, кульмінацією якого стала публічна корекція Петра (Гал. 2,11). На думку Томи Аквінського, ця подія вчить нас, що за певних умов апостол може мати право і навіть обов’язок у братський спосіб виправляти іншого апостола, і що навіть нижчий за рангом має право і обов’язок критикувати вищого (пор. Коментар до Послання до галатів, Гл.ІІ, лекція 3). Це не означає, що хтось може применшити вчительство до приватної думки, щоб відмовитись від об’єднуючої сили автентичного і визначеного вчення Церкви (пор. Lumen Gentium 37). Це лише означає, що слід добре розуміти точне значення влади в Церкві загалом і ролі Петрового служіння зокрема. Це особливо важливо тоді, коли конфлікт виникає не між вченням Папи і чиїмось власним баченням, а між вченням Папи і вченням попередніх Пап, що відповідає безперервній традиції Церкви.

Як Папа Бенедикт XVI пояснював під час Меси з нагоди обрання його на Престол Єпископа Риму 7 травня 2005 року, «Влада, яку Христос поклав на Петра і його Наступників, є в абсолютному значенні мандатом для служіння. Влада навчати в Церкві включає посвяту служінню вірі у покорі». Він продовжив: «Папа не є абсолютним монархом, думки і прагнення якого є законом. Навпаки: служіння Папи є гарантією послуху Христові і Його Слову. Він не повинен проголошувати свої власні ідеї, але постійно пов’язувати себе і Церкву послуху Божому Слову, перед викликами усіляких намагань пристосувати його чи розмити його значення, і усілякої форми опортунізму».

Кардинал Герхард Людвіг Мюллер є колишнім префектом Конгрегації доктрини віри.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!