Архієпископ Аверкій: Симптоми наближення кінця

Надзвичайно яскраву картину наступу “останніх часів” дає у своєму другому посланні до Тимофія св. Апостол Павло: “В останні дні настануть тяжкі часи, бо люди будуть самолюбні, сріблолюбні, горді, зневажливі, лихослівні, батькам непокірні, невдячні, нечестиві, недружелюбні, непримиримі, наклепники, нестримані, жорстокі, не люблячі добра, зрадники, зухвалі, пихаті, більше розкошолюбні, ніж боголюбні, що мають вигляд побожності (інший переклад – образ благочестя), а сили її відреклися” (2Тим. 3:1-5).

Яке це напрочуд яскраве, фотографічно точне зображення всього того, що в нинішній час відбувається у світі!

Але особливо характерним для нашого часу є те, про що пише св. Апостол Павло далі: “Всі, що бажають жити благочестиво у Христі Ісусі, будуть гнані. Лукаві ж (інший переклад – лихі) люди і чаклуни (інший переклад – обманщики) досягатимуть успіху у злі, зваблюючи інших і себе зваблюючи” (2Тим. 3:12-13).

Саме такий стан у сучасному нам світі – і в житті особистому, і в житті суспільному, і навіть (соромно сказати, але це так) у житті церковному всіх віросповідань, всіх так званих “деномінацій”.

Люди, які щиро “бажають жити благочестиво в Христі Ісусі”, неугодні для сучасного світу, що глибоко загруз у баговинні сатанинського зла (хоч би й не всі в ньому чітко усвідомлювали це), – такі люди не бажані, оскільки вони не йдуть у ногу з духом часу, заважають злим творити їхні лихі справи.

І ось їх усіляко затирають, відпихають убік, пригноблюють і, нарешті, розпочинають на них неприховане гоніння, – особливо, якщо вони не сидять мовчки, а намагаються відкрити очі всім на те, що відбувається у світі, якщо вони викривають торжествуюче зло.

І це, так би мовити, стало вже правилом, ніби законом сучасного життя. Як тільки з’явиться на очах у всіх людина, що прагне жити за правдою Божою, догоджати лише Богові, а не людям, і Йому одному служити своїм життям, як одразу ж лунає сигнал, що звідкись “кимось” подається, – цькувати таку людину, обмовляти і всіляко безчестити її, зводити наклепи на неї, не даючи їй ніякої змоги просуватися в житті, не допускаючи її впливу на інших, проганяючи її звідусіль, аж до спроб зовсім “стерти її з лиця землі”, адже їй, звичайно, немає місця серед зла, що святкує свою тимчасову перемогу між людьми до приходу справедливого Судді, Що відплачує кожному за ділами його.

Багато таких хороших православних людей, архіпастирів, пастирів і простих віруючих, знищено в нашій нещасній Росії богоборницьким злом, що запанувало в ній. Таке ж продовжується тепер і всюди за кордоном – і в православних та неправославних країнах, і за “залізною завісою”, і в країнах так званого “вільного світу” (вільного тільки позірно), – в різних лише варіантах і формах, але з однією спільною метою – знищити всіх, хто стоїть їм (богоборникам) на шляху. А кожен, хто щиро хоче у Христі “благочестиво жити”, вже тим самим є перешкодою їм на шляху й повинен бути так чи інакше знищений і морально, і навіть фізично, наскільки це можна здійснити без особливо відчутної шкоди для самих себе.

Недаремно Господь прорік своїм учням, а в особі їх, звичайно, і всім Своїм вірним послідовникам: “У світі матимете скорботу”, втішивши їх тут же – “Але будьте відважні: Я переміг світ” (Ін. 16:33).

Чому ж це так?

А тому, що “щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий” (Пс. 102:8). Тому-то Господь і не поспішає карати лихі дії людей порочних, що відпали від істини, чекаючи їх покаяння і навернення; а для тих, хто прагне догодити Богові і спасти свою душу, терпіння спокус від “лукавих людей” може бути духовно корисним, очищаючи їх, як золото в горнилі. І Господь попускає до пори до часу “лукавим людям” торжествувати, а тим, що “бажають жити благочестиво”, терпіти страждання.

Але як би “лукаві люди і обманщики” не досягали “успіху в злі, зваблюючи інших і себе зваблюючи”, час відплати для них прийде, бо “загибель їхня не дрімає” (2Пет. 2:3). І тим страшніша вона для них буде, чим упертіше вони будуть нидіти у злі, всіляко виправдовуючи самих себе у всіх злих ділах та вчинках і занедбуючи істинне нелицемірне покаяння.

І яку справді страшну картину являє собою сучасний світ стосовно цього!

Лукаві люди і обманщики все більш і більш досягають успіху в злі, прагнучи захопити повністю у свої руки всю владу над сучасним світом. У їхніх руках майже всюди влада державна, політична, вони контролюють релігійне і церковне життя, не допускаючи, щоб воно хоча б у чомусь ішло врозріз з їхніми інтересами; від них залежить життя, і смерть, і здоров’я людей, міцно тримають вони у своїх руках виховання нових молодого покоління, створюючи потрібний їм тип “нової людини”, обезбоженої і знелюдненої; в їхніх руках капітал, за допомогою якого вони розпоряджаються матеріальним благоустроєм, усіх примушуючи бути у найтіснішій від них залежності, втручаючись уже навіть і в душу, і в совість людей, контролюючи їхні думки і почуття.

Ці лихі люди і обманщики, які всюди майже тепер володарюють і всім нав’язують свою волю, найчастіше – справжні злочинці, котрим у минулі часи було б одне місце – у в’язниці чи на каторзі. Вправно, різними способами, підступами і обманами вони захоплюють владу у всіх ділянках людського життя і використовують її у своїх власних інтересах, для своєї власної користі.

Серед них найбільш поширені два психологічні типи. Одні – це люди нахабні, безсовісні, брутальні, готові все на своєму шляху знищити, вульгарні циніки, невиховані хами, що беруть все, як кажуть, “нахрапом”. Другий тип – це хитрі, лукаві “єзуїти”, лицеміри, що вміють прикинутися і справити враження своєю зовнішньою доброю вихованістю, що удавано дбають про благо для всіх; кар’єристи, котрі напористо крокують до здійснення своїх особистих корисних цілей, але вміють вправно приховувати їх від інших і видають себе за “гуманістів”, що готові для всіх стати благодійниками, давши кожному те, що він хоче; умілі демагоги, здатні в потрібних випадках навіть прийняти на себе “образ благочестя”, відкидаючи, звичайно, силу його (2Тим. 3:1-5), адже справжнє благочестя їм чуже і не цікаве, а “образ” його – для них тільки засіб досягнення їхніх вузькоегоїстичних цілей. Усі їхні дії і вчинки в наш час зазнають похвали від багатьох наївних та недалеких людей і сприймаються ними, як мудра нібито “гнучкість” і “еластичність”.

Ось, у загальних, звичайно, рисах два типи людей, котрі в наш час мають життєвий успіх і досягають високих посад та почесного місця в сучасному суспільстві. Підсумовуючи: це або нахабні брутальні “хами”, або лукаві “єзуїти”-обманщики. І для одних, і для інших немає по суті нічого святого: все у цьому світі повинно служити їм, тільки їх особистим інтересам.

І такі люди, близькі за характером та інтересами, охоче підтримують одне одного (як у прислів’ї: “Свояк свояка бачить здалека”), якщо це узгоджується з їхніми особистими уявленнями й інтересами, за принципом “кругової поруки”; але нещадно, з усією невблаганною жорстокістю повстають вони на тих, хто не “їхнього духу”, прагнучи буквально “стерти їх із лиця землі”, щоб вони не заважали їм і не були для них хоч би безмовним докором совісті, якщо совість ще не зовсім ними втрачена.

Злочин і велику відповідальність перед Богом цих лихих людей і обманщиків у багато разів посилює те, що вони не лише самі творять зло, але й інших підштовхують на це, використовуючи для цього свою владу над ними. Вони не лише самі “зваблюють”, спокушають, забуваючи чи не бажаючи знати, що їх стосуються слова Христові: “Хто спокусить одного з малих цих, віруючих у Мене, тому краще було б, якби повісили йому камінь млиновий на шию і потопили його в морській глибині” і “горе тій людині, через яку спокуса приходить” (Мф. 18:6-7).

Ці люди і самі звикають постійно брехати й інших цього вчать, поширюючи всюди брехню. Сіяння неправди стає поступово їхньою потребою, їхньою стихією, без якої вони жити не можуть, бо тоді вони повинні самі докорінно змінитися, залишити те, що стало їхньою другою природою.

Це їх стосуються і слова великого пророка Божого Ісайї: “Горе тим, котрі зло називають добром, а добро – злом, темряву вважають світлом, а світло – темрявою, гірке вважають солодким, а солодке – гірким” (Іс. 5:20).

І під їхнім впливом багато хто справді починає вірити брехні, а це також свідчить про наближення кінця, тому що саме про цей час св. Апостол Павло і пише до Солунян: “І пошле їм Бог дію омани, так що вони віритимуть неправді” (2Сол. 2:11).

Хто може сказати, що не настав уже цей час, коли так широко тепер поширюється неправда всіляка, і всі майже готові їй вірити, особливо якщо це вигідно для улаштування свого земного добробуту?

Усе це помітив ще у кінці минулого (XIX) століття такий зненавиджений за правду безбожними антихристами і соціалістами, які прагнули будувати на брехні “нове” людське суспільство, видатний державний муж К.П. Побєдоносцев, котрий у своїй дійсно чудовій книзі “Московський Збірник” писав:

“Ніколи ще, здається, батько брехні не винаходив такого плетива неправд всяких, як у наші смутні часи, коли стільки чуємо звідусіль брехливої мови про правду. У міру того, як ускладнюються форми суспільного буття, виникають нові брехливі відносини і цілі інституції, наскрізь просякнуті брехнею. На кожному кроці зустрічаєш прекрасну будівлю, на фронтоні якої написано: “тут істина”. Заходиш, і нічого не бачиш, окрім брехні. Виходиш, і коли намагаєшся розповісти про брехню, якою обурюється душа, – люди повстають і наказують вірити та проповідувати, що це істина, без усякого сумніву”.

У самісіньке око! Якщо так було вже в кінці минулого століття, то у скільки разів із тієї пори виросло і зміцніло торжество брехні в наші дні!..

І дійсно, що ми бачимо у наш час?

Усе наскрізь отруєне неправдою. Неправда у стосунках людей між собою, брехня в суспільному житті, в політиці і в житті державному та міжнародному. Але особливо, звичайно, нестерпна і зовсім неприпустима брехня там, де люди природньо шукають і бажають бачити одну лише правду – в Церкві. Церква, де проголошується будь-яка неправда, вже – не Церква!

Ось, до чого ми вже дожили! Але горе тим, хто цього не бачить і не бажає бачити, охоче погоджується зі всякою брехнею і до добра та зла ганебно байдужий, тому що нас чекає ще більше поширення зла і концентрація його в одній людині – противникові Христовому, – як виразно вчить про це Слово Боже і Святі Отці Церкви, і тоді – кінець!

Невже залишимось ми байдужими і до того, яким буде цей кінець для нас?

“Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть поправ, і тим, що в гробах, життя дарував!” – співає Свята Церква на всіх богослужіннях впродовж сорока днів пасхального періоду.

Христос Воскрес із мертвих – це означає, як учить Слово Боже, що воскреснемо з Ним і ми.

Але що далі буде з нами?

Про це Він Сам говорив раніше, що буде для нас після воскресіння тільки два шляхи:

“Настає час, коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого, і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння суду (осудження)” (Ін. 5:28-29).

Який із цих двох шляхів буде нашим шляхом?

Що нас чекає: вічне блаженне життя чи осудження на вічні муки?

Чи думаємо ми про це?

Адже ж це від нас самих залежить!

Архієпископ Аверкій Таушев

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!