Владислав Ковальчук: Детонатор ненависті

Історія, славетна чи трагічна, є певним уроком, який нація має засвоїти, щоб зберегти державний порядок, або уникнути повторення помилок своїх попередників. Народи Європи у всі часи вели між собою затяжні війни. Втім, вміння знайти золоту середину якраз і відрізняє людину Європи від варвара, саме це вміння і є запорукою миру і стабільності у стосунках між народами.

Говорити про українсько-польські відносини можна з різних точок зору, вони не унікальні, вони не зіпсовані на завжди, вони типові для будь-яких держав, що межують між собою. Як і багато інших націй, поляки і українці часто були картою, яку між собою розігрували інші держави, ненависть і взаємне знекровлювання дозволяло суттєво ослаблювати рух за державність по обидві сторони кордону, що давало можливість втілювати свої ідеологічні концепції та геополітичні плани третім країнам, де як Україні, так і Польщі місця не було.

До вибуху Революції Гідності багато польських націоналістів не знали чим є Україна і українські націоналісти, а тим паче яке їх відношення до Польщі та поляків. Перші групи журналістів з націоналістичних часописів, що прибули в революційний Київ приховували своє етнічне походження під страхом стати жертвою «українських шовіністів». Лише поява польських прапорів над барикадами Києва переламала стереотип, де «українець = ненависник поляків». Навіть сьогодні, після відвідин України, багато поляків усвідомлюють, що вони були жертвами цілеспрямованої пропаганди, яка виставляє Україну виключно ворогом.

Дійсно, «Волинська різня» грає велику роль в польському сприйнятті історії і є відносно свіжою раною в українсько-польських відносинах, однак кожна мисляча людина погодиться, що українсько-польський конфлікт пам’яті аж ніяк не належить до розряду тих конфліктів, де немає шансів знайти компроміс і виробити спільне бачення контроверсійних сторінок історії.
З початком війни в Україні і зростанням кількості українських іммігрантів у Польщі, проблемні сторінки спільної історії не лише витягуються на публіку, але й сильно підігріваються як ЗМІ так і різними організаціями. Попри різноманітні акції примирення, буря навколо теми «Волинської різні» не заспокоюється і від 2014-го року продовжує активно зростати.
Гостроти темі додав також вихід в прокат фільму Волинь , що посилило антагонізми і серед цивільного населення, котре не має жодного відношення до політичних партій чи націоналістичних організацій. В поєднанні з масовою українською імміграцією, прокат цього фільму, зростання популярності теми у ЗМІ загнали відносини в суттєву кризу.

Не обходиться і без підігрівання цих настроїв третіми силами, котрим вигідний українсько-польський конфлікт.

Минулого року мали місце конфлікти в Перемишлі, де група студентів сфотографувалась з червоно-чорним прапором, що завершилось справою в прокуратурі, згодом в Перемишлі відбувся ще один конфлікт, коли члени ультрас напали на українську акцію і греко-католицьку ходу, звичайно ж кидаючи антибандерівську класичну риторику. Варто відзначити, що напад мав свій мотив, адже один з учасників крикнув «Ще Польща не загинула, але згинути мусить», що по суті було прямою наругою над польським гімном.

В 2015 році між польськими націоналістами з редакції часопису «SZTURM» і українськими націоналістами з «Національного Корпусу» розпочинається активна співпраця, яка проявляється зокрема в спільній акції на захист пам’ятників левів на польському військовому цвинтарі у Львові, в травні польські націоналісти беруть участь у акції «Вимоги Нації», після якої відбуваються перші переговори. В липні польська сторона була представлена на першій Балто-Чорноморській конференції в Києві, після чергових переговорів приймається спільне рішення про компроміс в справі трагічних сторінок українсько-польської історії. Результатом переговорів було вшанування пам’яті цивільних, вбитих українським і польським рухом опору, як символ того, що обидві нації роблять висновки з тих трагічних подій і дивляться далі у майбутнє.

Як не дивно, але ані найбільші польські націоналістичні партії, ані найбільші націоналістичні організації, що претендують на монополію в питаннях захисту польської меншини за кордоном, не підтримали ініційоване польським націоналістичним часописом «SZTURM» і Азовським Рухом звернення до влади Львова із закликом не перешкоджати поверненню скульптур левів, усунутих радянською владою, на попереднє місце.

Здавалось би такі кроки зі сторони східного сусіда мали би наштовхувати на певні роздуми, проте це явно не стосується людей, що вважають себе лідерами націоналістичного руху Польщі. Вони далі продовжують лякати поляків казками про «лютуючу полонофобію» і «ненависть українських націоналістів до поляків». Їхні офіційні Інтернет-сторінки ще жодного разу не опублікували інформацію про спільні українсько-польські акції.
Варто окремо додати про марші пам’яті УПА в Україні: якось дивно, що на «антипольських», згідно з твердженнями деяких осіб, маршах УПА чомусь ніколи не звучало антипольських кричалок, чого не скажеш про польські праві марші, тим не менш це не викликає в українських націоналістів нападів істерики.
Останні кілька років очільники найбільших в Польщі націоналістичних середовищ будували свій політичний капітал саме на накручуванні градусу суспільної напруги на ґрунті українсько-польського конфлікту пам’яті, розповідали про «антипольські марші УПА в Києві, а також про те, що на території Польщі починають організовуватись підпільні націоналістичні організації, що збираються відбити Перемишль.
Як кажуть у народі, на злодію шапка горить і ті, хто звинувачує українських націоналістів в шовінізмі, самі ведуть шовіністичну пропаганду проти України і не виключають територіального ревізіонізму в майбутньому. Як висловився один з лідерів партії «Ruch Narodowy» Вітольд Туманович, Львів це польське місто, яке знаходиться поза межами Польщі, але існуючі кордони не вічні.

Останні кілька місяців мали місце провокації як в Україні, так і Польщі. Крик «Смерть Українцям» в Перемишлі, серія атак на польські пам’ятники, побиття українців в Польщі і польського професора у Львові, і ще ряд провокацій, скерованих на ескалацію конфлікту між українцями та поляками.

До цього не можна не додати акцію проти української імміграції в Польщу, яка відбувалась у Варшаві і ще кількох містах. Не говорячи про відверте фальшування статистичних даних, що залишається виключно на сумлінні організаторів акції, варто відзначити, що вони на плакаті акції перекреслили український прапор, що свідчить не стільки про антимігрантський, скільки антиукраїнський характер акції, до якої звичайно ж приплели Степана Бандеру і «Волинську різню».

Поляки мають право протестувати проти імміграції, проти якої виступають і українські націоналісти, адже масовий відтік робочої сили шкодить Україні не менше, ніж притік дешевої робочої сили, яка працює по нижчих, ніж поляки ставках. Але ця позиція українських націоналістів не цікавить організаторів акцій.

Всі атаки на пам’ятники були засуджені українськими націоналістами, а в справі меморіалу в Биківні народний депутат України Андрій Білецький навіть написав відповідне клопотання до Міністерства Культури і поліції, вимагаючи рішучіших дій і посилення охорони меморіалу та інших місць пам’яті.
Такі заходи і постійні заяви в справі атак на пам’ятники на жаль не переконали лідерів польського націоналістичного мейнстріму. Вочевидь уявний «український шовінізм» не стільки проблема, з якою треба боротись, скільки красива легенда, яка є легшою піар-стратегією, аніж постійна боротьба з соціальними виразками, гендерною ідеологією чи ліваками, які спокійно ходять вулицями столиці.

Окремо варто додати за проект Media Narodowe, який має на меті творити конкуренцію приватним і провладним каналам та редакціям, доносячи людям правдиву і не викривлену інформацію. Перше правило чесної журналістики не подавати неперевіреної і непідтвердженої інформації це той екзамен, який автори даного проекту вже провалили, звинувативши в нападі на польське консульство Україну, підписуючи це коментарем: «І це подяка за 4 мільярди злотих допомоги?».

Варто відзначити, що слідство ведуть як СБУ так і польська прокуратура, які ще не знайшли потенційних виконавців злочину, але вочевидь Media Narodowe мають свої джерела інформації.
Остання хвиля російських провокацій свідчить, що ми маємо справу з серйозною загрозою і діалог, а також організована протидія, тут просто необхідні, проте бажання йти шляхом найменшого опору домінує над здоровим глуздом і національним інтересом. На жаль, політичний імідж вищезгаданих кіл в великій мірі базується на творенні фальшивих міфів про полонофобію сучасних українських націоналістів, тому вимагає від них далі брехати, промиваючи мізки пасіонарній польській молоді, скеровуючи її енергію не проти реальної загрози, а проти штучно створеного ворога.

Та їхня брехня розбивається об реальні і невблаганні факти, що свідчать про зовсім протилежне і щоразу більше людей починає це усвідомлювати.

Підсумовуючи цей доволі короткий аналіз, мимоволі напрошується висновок, що постійна брехня про Україну і українських націоналістів, яку розповсюджують люди, що вважають себе месіями польського націоналізму, потрібні їм для створення політичного іміджу радикалів, який вони намагаються творити.
Після атаки на польське консульство ситуація як ніколи небезпечна, адже зараз під фундамент українсько-польських відносин закладена бомба.

Ми можемо зробити висновки з трагічних сторінок спільної історії і нарешті розпочати діалог, досягнувши певного компромісу, або ж продовжимо далі жити минулим, так і не зробивши висновків і дочекавшись нових жертв.

Сьогоднішній антиукраїнський дискурс в польському націоналістичному середовищі це детонатор ненависті, який одного дня може призвести до вибуху етнічного конфлікту.
Питання лише в тому, що для його очільників дорожче: правда і честь чи короткотривалий політичний опортунізм, а найголовніше, що виберуть вони: порозуміння чи натискання на кнопку детонатора ненависті?

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!