Ігор Загребельний: Авторитет, авторитарність і скільки держави нам потрібно

І в правому середовищі, і в ширших колах українського суспільства можна почути дискусії про те, який державний устрій (у широкому сенсі) є оптимальним для нашої країни. Хтось говорить про “хунту” і “сильну руку”, хтось інший — про “народовладдя”. Хтось вважає, що держава повинна демонструвати мінімальне втручання у справи суспільства, хтось — що вона має взяти на себе ще більше обов’язків, аніж сьогодні.

Може здатися, що центральною категорією цих дискусій є авторитарність. Насправді ж, це надзвичайно умовна категорія, котра інтегрує в собі ряд відмінних політичних характеристик: ступінь втручання держави у різні сфери життя суспільства та його складових, надзвичайний режим правління (диктатуру) як відповідь на надзвичайну ситуацію, авторитетність політичного режиму і цінність держави. Дискусія неодмінно зайде на манівці, якщо звалити це все докупи і поставити питання: ви за чи проти? Значно продуктивніше буде розглядати ці характеристики окремо.

Попри популярні стереотипи, для правого політичного світогляду є властивим зведення повноважень держави до необхідного мінімуму (принаймні, якщо вважати основою “правизни” опору на традиціоналістичні принципи). Етатизм, розширення повноважень держави — це характерна риса лівої магістралі політичного розвитку. Скажімо, “старий порядок” у Франції мав дуже багато недоліків. Одначе його недоліки — це квіточки у порівнянні з тим, що породила Французька революція кін. XVIII ст. Абсолютистській монархії і не снилося те, що дозволяла собі республіканська влада (особливо якобінський режим). Тенденції до посилення втручання держави у життя суспільства, окремих регіонів, сім’ї та особистості є прерогативою лівих і по нинішній день. Ця тенденція дуже помітна на прикладі втручанні держави у сімейне життя. Сьогодні на Заході вже нікого не дивує, коли міністр освіти прямим текстом говорить, що його мета — відсторонити батьків від виховання дітей і повністю зосередити формування молодого покоління у руках держави. Іншою характерною рисою сучасного етатизму є прагнення встановити абсолютну монополію держави на використання сили. Звідси — така нетерпимість лівих урядів до права на зброю. Праві сили навпаки мають відстоювати належну автономність різних структурних елементів суспільства.

Що стосується диктатури, то у своєму властивому, давньоримському сенсі вона є справедливою і необхідною річчю. Така диктатура немає нічого спільного з тиранією (знову ж таки, у античному сенсі) або жорстоким антинародним правлінням. Диктатора у стародавньому Римі обирали на короткий проміжок часу. Його завданням було ефективне управління в кризових умовах (іноземне вторгнення, громадянська війна, необхідність проведення швидких реформ). Логіка, яка прослідковувалася в інституті диктатури, зберігається і по нинішній день в явищах надзвичайного і воєнного часу. Кожен розумово повноцінний прихильник класичної ліберальної республіки визнає, що під час війни концентрація влади і обмеження громадянських прав та свобод — це цілком справедливі речі. Диктатура цінна як екстраординарна форма здійснення влади, але аж ніяк не норма. Вона — засіб, а не мета. Саме такий підхід до диктатури ми знаходимо в класичних текстах українського націоналізму (скажімо, у Миколи Сціборського): встановлення диктатури — це закономірне продовження революції, але в міру вирішення важливих завдань має здійснюватися перехід від диктатури до ординарної системи здійснення влади.

Нарешті, авторитет влади і цінність держави. У політичній владі є щось трансцендентне, у ній присутня своєрідна магія. Це традиційний підхід до її сприйняття. Ще двісті-триста років тому для європейців було чимось самоочевидним, що правити мають “володарі з ласки Божої”, а не ті, що “отримують владу від народу”. Але навіть у республіці може зберігатися розуміння авторитетності держави, розуміння того, що влада має цінність, яка не походить від сукупності громадян. Будучи універсальною, ця цінність виражалася у різних політичних контекстах. Вона була присутня у давньоримському культі законів і військової дисципліни, у християнських монархіях, у прусській любові до порядку. Сучасній людині стає все важче зрозуміти цю авторитетність, бо держава перед нею переважно постає в іпостасі держави-Левіафана, громіздкого бюрократичного механізму. Натомість раніше вона мала менше повноважень, менше втручалася у життя суспільства, зате проявлялася у формах, що сяяли своїм маєстатом. Повноцінна, органічна держава — це не відчужений бюрократичний механізм, що тяжіє над суспільством, а наслідок взаємодії двох сил: вищого носія авторитету і суспільної самоорганізації. Така держава виростає з вертикальної самоорганізації: від найменших цехів і ремісничих гільдій до магістратів і станового парламенту. З іншого боку, суспільно-політична організація знаходить свій довершений вигляд лише тоді, коли над нею існує вища суверенна влада, джерело якої не випливає з суспільства (навіть в умовах республіки).

Авторитет неможливо підмінити авторитарністю. Дехто, на жаль, цього не розуміє і намагається виразити свою тугу за повноцінною, сповненою вищої цінності політичною владою, апелюючи до ідей етатизму та диктатури (в якості цілі, а не засобу). Інші навпаки, бачачи неправомірне розростання держави-Левіафана, впадають у крайнощі “народовладдя”. Натомість для повноцінного правого світогляду мають бути притаманними не крайнощі, а принципи. Лиш сформулювавши для себе чіткі принципи і реалістично оцінивши можливість їхнього застосування, зможемо поставити перед собою гідний політичний ідеал і накреслити шляхи його здійснення.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!