Ігор Загребельний: Навіщо українським націоналістам де Местр і Евола

Винесені у заголовок імена можна доповнити низкою інших: Хуана Доносо Кортеса і Луї де Бональда, Освальда Шпенглера і Артура Мюллера ван ден Брука, Рене Ґенона і Фрітьофа Шуона, Отмара Шпанна і Едгара Юнга. Когось із названих осіб можна зарахувати до числа політичних теоретиків. Інші ж узагалі працювали в галузях, надзвичайно далеких від сучасних уявлень про політику.

Отож, навіщо сучасним українським націоналістам де Местр, Евола та всі інші? Француз Жозеф де Местр вболівав за долю своєї батьківщини на межі XVIII і XIX ст.; ситуація, у якій тоді перебувала Франція суттєво відрізняється від тієї, у якій знаходимося ми. Юліус Евола більшу частину життя провів у духовних пошуках, певний період намагався впливати на політику, однак із часом прийшов до думки, що сучасна йому політика не достойна того, аби в неї ангажуватися. Рене Ґенон (якоюсь мірою вчитель Еволи) узагалі показово відмежовувався від політичного життя — навіщо він сучасним націоналістам, перед якими стоять цілком практичні політичні цілі? Чимало міркувань Юнга та Шпанна можуть здатися привабливим, але їх у чистому вигляді важко внести до партійної програми. Україна потребує економічного зростання і форсованого технологічного розвитку. Тоді навіщо націоналістам інтелектуали, що бачили свій ідеал у доіндустріальній добі?

Одначе ряд причин змушують визнати, що класики консервативної, консервативно-революційної і традиціоналістичної думки залишаються актуальними.

Сучасне політичне життя не можна звести до однієї лиш прагматичної конкуренції. Його складовою продовжує залишатися боротьба ідей. Лібералізм поквапився проголосити, що доба ідеологій минула. Але цим він тільки спробував захистити власне становище ідеології-гегемона. Ті політичні реальності, яким повинні протистояти націоналісти, мають цілком конкретні ідеологічні контури. Ба більше, за ними стоять століття світоглядної динаміки. Тому, аби протистояння було ефективним, воно має спиратися на чітку систему ідеологічних антитез.

Виправдовуючи свою політику під час війни, нинішня влада часто взиває до міфу “міжнародного співтовариства” (яке начебто нас підтримує), говорить про економічну доцільність або ж спекулює темою мирних жителів, що можуть постраждати в разі збільшення масштабів військового протистояння. Здавалось би, це суто сучасна проблема. Тим не менше, аргументи влади спираються на ідеї, закорінені у глибині століть.

Ідея рівності, культ людини-індивідуума, чиї інтереси стоять вище за інтереси органічних спільнот та основоположні принципи життя, негативне розуміння свободи свобода від чогось, а не задля чогось), відсутність трансцендентних орієнтирів особистого та суспільного буття — все це, маючи тривалу історію розвитку, конструює сучасні політичні реальності. Тому нинішній світ важко зрозуміти без “Царства кількості і знаків часу” Ґенона або “Людей і руїн” Еволи. Це не означає, що твори названих авторів є якимось безпосереднім політичним указівником. Але, якщо ми хочемо ефективно протистояти тому, що вважаємо ворожим, маємо підривати самі його ідейні основи.

Сьогодні у масштабах усієї Західної цивілізації набирає потужності спротив лібералізму. Апеляції до ґрунтовних традиціоналістичних ідей лише посилюють цей спротив. Загальновідомо, що свою лепту у перемогу Дональда Трампа внесли “нові праві . Ці самі “нові праві показали респектабельність неприйняття ідеї рівності. Раніше мало хто наважувався відкидати цього божка. Але сьогодні у США можна цілком серйозно говорити, що рівність — це шкідлива протиприродна ідея (цілком дискредитована своїми адептами). Тому не варто дивуватися, що, скажімо, для багатьох французів символом надії на подолання сучасних негараздів стають такі милі де Местру королівські лілії. Не варто дивуватися, що в офісах багатьох європейських націоналістичних сил висять портрети Еволи. Зрештою, не варто дивуватися, що багато європейських правих, намагаючись бути послідовними, черпають натхнення у “Державі” Платона.

Зрозуміло, що, спираючи свою політичну позицію на традиціоналістичні і консервативно-революційні погляди, варто проявляти здоровий реалізм. Наприклад, для належного економічного розвитку Україні варто засвоїти деякі риси ліберальної економіки, але це не означає, що потрібно відкидати прагнення будувати господарське життя на більш традиційних засадах, котрі враховують потреби органічного розвитку особистості і суспільства. Адже, врешті-решт, економіка існує для людини і держави, а не навпаки. Тим більше, деякі засади традиційної організації суспільного і економічного життя можуть бути дієвими і в наш час. Станово-професійне представництво — це не лише ідеал, відновлений О. Шпанном, Е. Юнгом та низкою інших тогочасних політичних мислителів (в т.ч. ідеологами українського націоналізму — М. Сціборським, Д. Мироном-Орликом). Як можемо судити на прикладі того ж Гонконгу, це ще шлях до побудови збалансованої економічної політики.

Традиціоналізм — це не ідеологія в сенсі системи штучно вигаданих ідей. Це доктрина слідування вищим принципам і просто здоровому глузду. Тому він не перестає бути актуальним.

 

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!