Юліус Евола: Принцип (з книги “Повстання проти сучасного світу”)

Світ Традиції

Споконвічно ті, які були здатні до духовного Просвітління, пізнавали приховані та важкопізнавані малі і більші щаблі цього Шляху.

Цих подвижників було важко впізнати. Лише в загальних рисах окреслю їхній образ: вони були обережними, начебто переходили взимку потік, вони були обачними, тому що остерігалися сторонніх людей, вони були завжди зібраними, тому що усвідомлювали тимчасовість свого перебування на Землі, вони були пильними, начебто йшли по крихкому льоду, вони були прості і не вишукані, вони були неосяжними, наче долина, вони були недоступними для зайвих поглядів.

Це були ті, які, дотримуючись спокою, вміли брудне перетворювати на чисте.

Це були ті, які сприяли еволюції Життя.

Вони шанували Дао і були задоволені незначним у світі матерії. Не бажаючи надміру, вони обмежувалися тим, що мали, і не шукали більшого.

(Лао-Цзи, Дао Де Цзін, 15)

  1. – Принцип

Щоб краще зрозуміти дух Традиції та його антипод – сучасну цивілізацію – важливо розглянути фундаментальну доктрину двох природ.

Згідно з цією доктриною є два принципи існування речей: фізичний та метафізичний, які відповідають їх смертній та безсмертній природі. Так, найвищим принципом є «буття», а найнижчим – «становлення». Взагалі, можна сказати, що існує видимий вимір світу, який можна осягнути за допомогою фізичних органів відчуттів, але існує й невидимий та фізично недосяжний вимір, який є істинною першоосновою для першого виміру і за своєю сутністю значно перевершує його.

У світі Традиції, як на Сході так і на Заході, у тій чи іншій його формі, метафізичне знання завжди було непорушною віссю, навколо якої оберталось усе суспільне та особисте життя.

Треба наголосити, що це було саме знання, а не «теорія». Оскільки нашим сучасникам осягнути це буде доволі важко, слід почати з усвідомлення того, що людина Традиції була впевнена в існуванні виміру, ширшого за той, що сучасники звикли називати «реальністю». Зараз реальність розуміють як те, що не виходить за межі світу фізичних тіл і не існує поза простором та часом. Звісно, є й ті, хто вірить в існування чогось, що перебуває поза світом явищ. Коли такі люди визнають існування іншого світу, частіше за все вони доходять свого висновку за допомогою наукової гіпотези, умоглядної ідеї або релігійної догми; вони не можуть позбутися певних обмежень свого розуму. У своїх повсякденних практиках сучасна людина, не зважаючи на глибину «матеріалістичних» або «духовних» переконань, розуміє реальність тільки у взаємозв’язку з фізичним світом, незважаючи на впливи вищого порядку.

Це і є той самий, справжній матеріалізм, в якому справедливо можна дорікнути нашому сучасникові. Усі інші види матеріалізму, сформульовані в наукових або філософських термінах, – тільки похідні від нього феномени. Найгіршим проявом матеріалізму є не світогляд чи «теорія», а повсякденний досвід, позбавлений зв’язку з надфізичною реальністю. Таким чином, більшість інтелектуальних бунтів проти матеріалістичного «світогляду» – це просто реакція на наслідки більш віддалених у часі та глибших за сенсом явищ. Ці явища досить далекі від того, щоб називатися «теоріями».

Досвід людини світу Традиції сягав глибин, що були поза межами цих кордонів. Дещо подібне можна спостерігати і серед так званих примітивних народів, у культурі яких і досі чутно слабке відлуння духовних сил стародавніх часів. У традиційних суспільствах «невидиме» було чи не реальнішим за те, що ми можемо осягнути за допомогою своїх п’яти відчуттів. Кожний елемент особистого та соціального життя людей, що належать до такого типу суспільства, зазнає значного впливу метафізичного досвіду.

З одного боку, те, що зараз називають «реальністю», у традиційному розумінні, було лише одним із проявів іншої, всеохоплюючої дійсності. З іншого боку, невидима дійсність автоматично не ототожнювалась з «надприродним». Якщо говорити мовою Традиції, то значення слова «природа» не охоплювало світу речей та видимих форм, тобто всього того, що стало об’єктом сучасного секуляризованого наукового природознавства, а, навпаки, воно апелювало саме до невидимої реальності. Люди давніх часів відчували присутність сутінкового нижнього світу, населеного темними та лукавими силами, які являли собою демонічну душу природи, сутність усіх її форм та енергій, які були протиставлені світлим та осяйним верхнім регіонам. Крім того, термін «природа» традиційно охоплював усе, що стосується людського з його невідворотними народженням та смертю, непостійністю, залежністю, мінливістю, тобто всім тим, що властиве і нижньому регіонові. «Те, що є» за своїм визначенням не стосується людського та плинного буття, оскільки «Людська раса одна, а раса богів – інша». Цей вислів зберігає свою справедливість навіть тоді, коли у людей виникає ідея про інтеграцію та очищення людського елементу за допомогою того, що перевершує людське. Тільки вимір буття, який перевершує людське, становив сутність та мету кожної дійсно традиційної цивілізації.

Світ буття та світ становлення вбирають у себе речі, демонів та людей. Будь-яка гіпостатична репрезентація цих двох світів, реалізована в астральних, міфологічних, теологічних або релігійних термінах, нагадувала людині Традиції про існування цих двох світів, слугувала символом, що мав перейти у внутрішній досвід або у передчуття цього досвіду. Так, у традиції індуїзму та, особливо, буддизму, ідея самсари – потоку, що має владу над усім та затягує за собою всі форми нижнього світу, відповідає розумінню життя як сліпого бажання та нерозумного уподібнення до всього непостійного. І в еллінізмі також природа вважалась метафорою стану вічної «позбавленності» тих реальностей, що маючи власний принцип і причину, які перебувають за їх межами, нескінченно плинуть та змінюються (aei reonta). Перебуваючи в постійному становленні, ці реальності наділені одвічною нестачею спрямування, мети та вічною обмеженістю[1]. Згідно з цими традиціями, «матерія» та «становлення» висловлюють незрозумілу необхідність, нездоланну невизначеність, а також неможливість набути ідеальної форми та оволодіти собою згідно з законом. Те, що греки називали термінами αναηκατον та απειρον східні люди охрестили поняттям adharma. Християнська схоластична теологія поділяла такі погляди і визначала сутність не спокутої природи в поняттях cupiditas та appetitus innatus. Різними способами людина Традиції вбачала у бажанні ідентифікації, яке затемнює та спотворює «буття», таємну причину її скрутного екзистенційного становища. Нескінченне становлення та постійна нестабільність і хаотичність нижнього світу ставали для людини Традиції космічним та символічним відображенням цього скрутного стану.

З іншого боку, шлях аскези вважався дорогою, що веде до верхнього світу, до світу «буття» або до того, що має всі ознаки метафізичного, а не фізичного. Сутність аскези завжди проявлялася в таких цінностях, як влада над собою, самодисципліна, незалежність та цілісність буття. «Цілісність буття» слід розуміти як існування, що не потребує пошуку речей або людей, що можуть доповнити і виправдати його. Традиційною репрезентацією цієї сфери були солярні символи, небеса, вогняні та світлові сутності, острови та гірські вершини.

Саме в цьому і полягає сутність двох «природ». З точки зору Традиції, народження відбувається у двох природах, а також існує можливість руху від одного народження до іншого, про що свідчить вираз: «Людина – це смертний бог, а бог – це безсмертна людина»[2].

Світ Традиції знав ці два великих полюси буття, а також шляхи, що їх поєднують. Традиція знала існування фізичного світу з безкінечністю його форм, як видимих так і прихованих, як людських так і нижчих за людську природу демонічних сутностей, а також світу, що називався ύπερκοσμία, «світу за межами цього світу». Згідно з Традицією, нижчий світ – це «падіння» вищого, а вищий – «визволення» нижчого. Традиційний світ уявляв духовне як те, що перебуває понад життям та смертю. Фізичне існування або «життя» вважалось позбавленим сенсу, якщо воно не було спрямованим до вищого світу, до чогось «більшого за життя». Найвищою людською амбіцією було бажання долучитися до світу ύπερκοσμία задля остаточного визволення від кайданів людського буття. Згідно з Традицією, будь яка влада є шахрайською, будь-який закон – несправедливим та диким, будь-яка інституція – недоцільною та нестабільною, якщо вони не підпорядковані вищому принципу Буття або не подаровані «зверху» та не спрямовані «вгору».

Світ Традиції знав Божественне Царювання. Знав він і шлях, що поєднує два світи – Ініціацію; він знав два великих шляхи, що наближають до трансцендентного – героїчну Дію та Споглядання; знав посередників – Обряд та Вірність; велику опору – традиційний Закон і Касти; земний символ – Імперію.

Такими є основи традиційної ієрархії та цивілізації, що були повністю зруйновані тріумфуючою «антропоцентричною» цивілізацією наших сучасників.

 

 

 

[1] Див. Plotino, Enn, I, viii, 4-7; II, xxi, 5-8; VI, vi 18, I, II, ix, 4. Plutarco De Iside et Os., 56.

[2] Eraclito(Diels, fr. 62); Corpus Hermeticum, XII, 1.

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!