Столітня Українська Національно-визвольна Революція

(Вступне слово на IV Бандерівських читаннях)

Слава Україні!

Шановне товариство, брати і сестри українці, побратими, маю честь вітати на 4 Бандерівських читаннях!

Під час заходів такого штибу прийнято починати вітання з фраз на кшталт «пане посол», «містере держсекретар», «вельмишановний Єврокомісаре» з подякою за наданий грант на захід і запопадливим загляданням в очі таваріщам з чергового московського ЦК чи брюссельського обкому.

Ну або хоча б з реверансом у бік фонду, як нас переконують зовсім не олігархів, а «філантропів» Віктора Пінчука чи Ріната Ахметова.

Куди ж без цього нашим просунутим грантоїдам-шарлатанам з напускним видом гіперінтелектуалів та мегареформаторів?

«Бандерівські читання» мають честь оминати таких патронів і благодійників.

Тому хочу почати з іншої подяки.

Передусім хочу подякувати воякам Української революції та священної московсько-української війни.

І вшанувати хвилиною мовчання пам’ять кожного, хто віддав життя в боротьбі за Україну.

Також хочу подякувати вам, учасникам та гостям нашого заходу.

Сподіваюся, що цей день, проведений разом, дасть кожному добру інтелектуальну поживу.

Бандерівські читання – це нетиповий науковий чи інтелектуальний захід. Нетиповий хоча б тим, що в одному місці зібрані талановиті і маститі науковці, а поряд з ними – очільники і представники керівної ланки практично усіх націоналістичних ватаг та ідеологи-практики націоналізму. Я переконаний, що теорія Національної Революції – це живий процес із реальними політичними наслідками, який водночас потребує глибокого теоретичного обґрунтування і пошуку стратегічних, саме стратегічних, а не виключно операційних чи тактичних рішень.

Також хочу подякувати команді, яка уже вчетверте морочить вам усім голову, щороку збираючи вас тут у річницю заснування ОУН – найвідомішої революційної організації XX століття.

Дякую Володимиру Тиліщаку, заступнику директора Українського інституту національної пам’яті, який, до речі, був співавтором ідеї бандерівських читань.

Саме тоді, у буремному 2014 році, на противагу шаленій бандерофобії танцюючої частини Майдану ми провели перші бандерівські читання з темою «Національна революція чи протирежимний резистанс». Це радше був політично-маніфестаційний захід, але його мета була цілком реальна: не дати звести революцію на пси трубадурам, що несли «великих слів велику силу з чужого поля і більш нічого».

У 2015 році завдяки Богдану Галайку, директору Науково-дослідного інституту українознавства, ми провели ІІ бандерівські читання з нагоди 75-ї річниці створення ОУН революційної в Києві із темою: «Якою має бути Українська Самостійна Соборна Держава в XXІ столітті та «питання Москви», які отримали наукову глибину та інституційну солідність. З тих пір Богдан та інститут українознавства стали незмінним партнером наших заходів.

Минулоріч ми вирішили, що Бандерівські читання – це не лише історична дискусія про минуле, з якого варто винести правильні висновки, а й актуальна дискусія про майбутнє. Тому треті Бандерівські читання, які пройшли 3 лютого 2016 року та були приурочені до 75-річчя Акта відновлення української державности та 25-ї річниці Незалежності України, своєю темою обрали: «Візія Української держави в ідеології українського націоналізму». У межах заходу було проведено дві експертні дискусії: «Досвід боротьби українських націоналістів за державність у XX столітті: ідеї та практики» і «Українська держава ІІІ тисячоліття: візія націоналістів». З огляду на наше історичне минуле (комп’ютер вперто правив історичне та істеричне), традиції, практику ми намагалися вибудувати візію Ідеальної Української держави – держави і суспільства мрії ІІІ тисячоліття. Тоді серйозної філософської глибини додала ще один незмінний член команди Бандерівських читань та Українських студій стратегічних досліджень кандидат філософських наук Тетяна Бойко. Тому вдячні і їй.

Так само хочу подякувати усім доброзичливцям та жертводавцям, які без жодного піару усі чотири роки підтримували цей проект і найголовніше – дозволяли його матеріалізувати у відповідні видання.

Проте, говорячи про необхідність приборкання московського імперіалізму чи ідеальну українську державу майбутнього, ми постійно стикалися з проблемою, що без успішного завершення Національної Революції, своєрідної Реконкісти – відвоювання України для її природного господаря – українців, без революційної трансформації соціальних, політичних, національних інтересів в інтересах більшості та на засадах справедливості, не можливо ані стати конкістадорами та знищити московський імперіалізм та звільнити загарбані, забуті Москвою народи, ані побудувати ідеальну країну соціальної, національної та історичної Справедливості і Добробуту, фактично реалізувати Шевченкове «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

Тому сьогодні повертаємось знову до теми «Як закінчити українську національну Революцію».

Маю сміливість зробити припущення, що Революція, яку ми маємо намір продовжити і успішно закінчити, почалася ще у 1989 році і є не просто продовженням процесу, що перманентно тривав в Україні з 1991 року – а йдеться про найдовшу в Європі Столітню Національно-визвольну революцію, початок якої ми якраз на державному рівні відзначаємо цьогоріч.

Якось Андрій Мохник висловився, що якщо в Європі була столітня війна, то чому не може бути столітньої Революції?

Тому коли говоримо про 1917-ий (а саме століттю революції присвячені наші читання), то говоримо про події, які не минули, події, які тривають досі. Тому наші читання мають передусім практичний прагматичний характер і спрямовані не назад у минуле, а вперед – у майбутнє. Говоритимемо не тільки як було, а як буде.

Останнє століття було спресоване у події української революції, і тому всі етапи національно-визвольної боротьби варто розглядати як ланки одного спільного синкретичного процесу.

Революційні процеси, процеси соціальних зрушень неминуче триватимуть і далі. І це не залежить від волі владоможців і роботи їхніх піарників та масового телезомбування, бо практично жодні цілі столітньої національно-визвольної Революції не реалізовані, ні у плані національному, ні у соціальному.

Інше питання, чи здатен нинішній політичний клас, що отримав владу, бути на висоті тих завдань, які стоять перед державою і нацією? Дуже рідко дореволюційна політична еліта залишається фактором революційних змін і владою після Революції. Тому нині маємо в країні класичну недореволюцію та контрреволюцію.

Так само мушу зазначити, як і говорив це на перших Бандерівських читаннях, що революція – це не лише проект негації (заперечення, знищення минулої системи – як невід’ємного елемента побудови нової), це не бунт п’яної матросні і не лише глобальний «двіж» – це творчий і вольовий акт здобуття влади і реалізації власного суб’єктного національного проекту Великої України. На жаль, Україна проминула своє XІX століття, тому марно сподіватися, що вислідом Революції буде процес доганяння інших європейських націй, шляхом прискореного пройдення історичного процесу європейських національних держав. Ми пропустили своє 19 століття, коли в Європі сформувався континент націй та національних держав. Тому неможливо ні повернутися назад, так само, як непотрібно потрапити в пастку кризи нинішньої європейської ідентичності.

Очевидно наша революція – це процес переходу у нову фазу, в якій Україна буде інноватором і законодавцем мод. Бо пришвидшено прожити XX століття, щоб забрести у той піковий шлях, в який завели нинішню Європу, було б як мінімум безглуздо.

Які проблеми ми маємо на цьому шляху і що варто було б обговорити? В одній із конкурсних робіт прочитав, що українцям притаманний перманентний революційний процес, тобто Революція – є іманентною ознакою української нації. Тому переправити революцію у творче будівниче русло, а не в процес незалишення каменя на камені – завдання надважливе.

Друге, проблема універсальності української революції, вихід її за межі України, пасіонарність українців. Українцям затісно в межах власного національного простору. Вибухова енергія революції потребує творчого облаштування як мінімум навколишнього простору. Тому мушу припустити, що революційні зміни в Україні неминуче призведуть до істотних соціально-політичних та національних зрушень принаймні на Схід та на Північ від України. Саме універсалістське націоналістичне гасло «Свобода народам – свобода людині!» засвідчило цей напрямок.

Третє, необхідність правильно поєднати процес національно-визвольний із процесом соціальним. Наші вороги дуже вміло використовували соціальні питання, соціальний популізм у боротьбі з українською Революцією. Національна Революція не може закріпити існуючі соціальні порядки (що, на жаль, відбувається нині), ні здійснювати еволюційні соціальні зміни – так звані реформи.

Це революційні й радикальні зміни соціальних відносин, метою яких є встановлення поряд з національною справедливістю і відповідальністю і соціальної справедливості. Або ми опануємо «чернь» – і прапор позитивних соціальних змін буде однією зі сторін нашого прапора, або його вкотре руйнівно для нації та держави використає Москва, як вона робила це завжди в історії.

Успішна Національна Революція – Богдана Хмельницького, змогла опанувати і вгамувати соціальний елемент та поєднати його з національно-державотворчим. Чернь стала частиною війська. І нині не можна дати Кремлю опанувати соціальні протести і повести «у нову загірну комуну» частину суспільства. Вести національно-визвольну революцію на соціальному фронті – таке ж важливе завдання, як тримати фронт зовнішній.

Звідси і питання: революція – це глобальний «двіж» чи жорстка, а інколи і жорстока дисципліна? Бунт більше має рацію у тилу ворога, а не в нашому.

Четверте, апріорне. Українська Національна Революція неодмінно супроводжувалася і супроводжується зараз військовою агресією з боку Росії. Закінчення Української Національної Революції – це неодмінна смерть московського імперіалізму. Тому наша національна Революція апріорі буде відбуватися в умовах інтервенції Кремля і закінчиться або на руїнах Російської імперії, або на наших.

Відтак військова еліта та військово-політична організація суспільства надзвичайно важливий, якщо не ключовий, суб’єкт і чинник, що схилить шальки терезів у наш бік. Не лише полум’яні поети, цивільні політики чи альфонси-єврооптимісти, а й мілітарний дух нації та військово-політичний націоналістичний провід та еліта, що виростає з окопів війни, є правдивим провайдером і запорукою успіху Революції.

З іншого боку, не можна допустити большевизації армії та суспільства. Воїн без необхідної мотивації, залізної дисципліни та незламного націоналістичного світогляду дуже швидко із захисника може стати руйнівником і Революції, і держави та інструментом у руках ворога.

Зрештою, усі успішні форми української державності були воєнно-політичними: від дружинної держави князівських часів та держави, яка так і називалася – Військо Запорізьке. Недарма наші читання присвяченні і війську-державі УПА та 75-им їх роковинам.

Тому важливо, щоб нинішніх Міхновських не усунули з активної політики, а Болбочанів не розстріляли.

А ще важливо не дати цього разу спрацювати дивовижній формулі «самі себе звоювали», яка показує, як українська пасіонарність переростає у ентропію і вбивчі міжусобиці.

Смію припустити, що Велика Україна не сподобається не лише східним сусідам, а й багато кому на Заході, тому і там попри дипломатичні лестощі варто укріпляти кордон і поборювати антидержавні прояви.

Оскільки я вже казав, що весь процес національно-визвольної революції є єдиним синкретичним масивом, тому не можна нікому дозволяти краяти українську історію і казати, наприклад, що перші визвольні змагання і перша УПА – це добре, а УПА Шухевича і ОУН Бандери – це табу. Виривання, затирання будь-якої сторінки матиме у світоглядній війні вбивчий ефект доміно.

Зрештою, не слід забувати, що революція і війна йдуть передусім за мізки – це світоглядові акти, а гармати і «Гради» на місцевості закріплюють цей ефект. Ви помітили, що там, де впав бовван Лєніна (до речі, українці його сприйняли як символ рабства і валили його як колись верстові стовпи) і там, де пройшов Марш Бандери, там фізично зупинився московський імперіалізм.

Ще один аспект нашої революції. Це час, в якому вона відбувається, світ надміру глобалізований і стиснений у просторі, щоб хтось дозволив Україні бути річчю самою у собі і стати суб’єктною.

Тому здобути суб’єктність і повернути та перезапустити національну ідентичність шляхом подолання наслідків кількасотрічної окупації – одне з головних завдань Революції.

І звісно, влада як інструмент здійснення змін – її опанування – це теж важливий елемент дискусії. Відібрати владу в одного ворога, щоб віддати іншому – це як мінімум неправильна мета революційних змагань.

Тому хотілося, щоб ми поговорили сьогодні про теорію і практику української революції, яку ми мусимо продовжити і завершити.

Будьмо точними, ощадливими в словах і багатими в сенсах.

Бачу хороший знак, що нарешті приміщення Центральної Ради нині «окупували» ми, а не, скажімо, ті, хто вірить у всесвітнє братство, пацифізм і добродійність добрих дядь з-за закордону, як це було сто років тому. Може це добрий знак, щоб розірвати порочний біг по колу.

Я не переобтяжував вас цитатами, але хотів би лиш навести лідер-абзац у нещодавній статі з американського видання «Національні інтереси»: «У анархічній системі на кшталт міжнародних відносин військова сила залишається найкращою валютою.

Держава може мати прекрасну культуру, мистецтво, філософію, блиск і славу, але все це нічого не вартує, якщо в країни немає достатньої військової сили, щоб захистити себе. Як різко сформував це Мао Цзедун, «політична влада виходить зі ствола пістолета».

Не забуваймо про це. І в добру путь.

Юрій Сиротюк

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!

Be the first to comment

Leave a Reply