Київ – другий Єрусалим

І я, Іоанн, побачив святе місто Єрусалим,                                  

новий, що сходив від Бога з неба, приготований, як наречена,

прикрашена для чоловіка свого.  І почув я гучний голос з

неба, який говорив: ось, скинія Бога з людьми, і Він буде жити

з ними; вони будуть Його народом, і Сам Бог з ними буде Богом

їхнім

                                                                                (Одкровення 21, 2-3) 

    

       Будь-яка нація, яка намагається конституювати себе задля створення своєї, унікальної і неповторної ідентичності опирається на дві основи – іманентну і трансцендентальну, які зазвичай об’єднані у єдиний фундамент для становлення. До першої основи сміливо можна зараховувати різні об’єкти матеріальної спадщини, як от архітектурні споруди. Загалом, це те, що можна показати всьому світу і наочно проявити свою індивідуальність для інших. А от що стосується власного самоусвідомлення як єдиної нації, то тут варто звертатися до метафізичної основи і сакральних сенсів, якими якраз-таки наповнюється матеріальна спадщина.

 Можна сказати, що кожна нація, особливо якщо ми говоримо про Європейську цивілізацію, багато століть кувала свої персональні «міфи». Цей процес розпочався як і у працях різних філософів, так і народних легендах простих селян. Проте на загальнонаціональному рівні такі «міфи» викристалізувалися в епоху романтичного націоналізму і стали всезагальним ланцюжком єднання членів однієї етнічної спільноти. До прикладу, серби прив’язані до Косово завдяки існування «міфу» про битву на Косовім полі, який з сепаратизму албанського населення цих земель зробив не просто втрату частини держави, а втрату сакрального серця усієї Сербії. І як би не намагалися науковці з інших країн об’єктивно глянути на проблематику поразки на Косовому полі, зменшуючи важливість цієї битви в історії Сербії, чи поставити під сумнів існування Мілоша Обіліча, для серба символізм битви є частиною його національної ідентичності. І такі ж «міфи» з різними сакральними символами можна знайти у безлічі народів, зокрема угорці з «міфом» про поразку при Мохачі і Тріанонський договір, чи «міфом», який кувала частина інтелектуалів про походження від гунського вождя Аттили. Що вже й казати про італійців і те, якого сакрального значення вони надають «вічному місту»?

 Часто національний «міф» поєднується з релігійним значенням, що закономірно потім виражається у прагненні до месіанізму у певних народів. Українська думка також виплекала для себе багато таких «міфів», що дозволило нам залишитися самими собою і не втратити повністю свого єства за часів ворожої окупації. Зокрема, мабуть найважливішою міфологемою, що є поєднанням як і етнічного, так і релігійного чинника є концепція «Київ – другий Єрусалим».

Праця-дослідження Володимира Ричка з даної теми

Ця концепція вперше виникла за часів Київської Русі, зокрема ми її вперше можемо побачити в творах київських книжників, а також в «Повісті минулих літ». Нестор Літописець подає нам легенду про те, що апостол Андрій Первозванний проповідував на землях, нині українських, і вирішив піднятись по гирлі Дніпра, побачив місце, де знаходиться тепер Київ, і сказав, що «має бути (тут) город великий, і багато церков Бог воздвигне». Також прояви цієї концепції проявляються у Іларіона в його «Слові про Закон і Благодать», де Київ приймає на себе роль новозаповітного Єрусалиму на противагу старозаповітному Єрусалиму, де християнство було відкинуто.

 Та появі саме «міфу» варто завдячувати князям Володимиру і його сину Ярославу. Перший князь зробив Русь державою християнською (хоча і до того, на наших землях вже існували общини християн), а другий – створив образ Києва, що був подібний святому місту. Це проявляється, в першу чергу, в сакральних спорудах, якими він наповнив це місто – Софіївський собор і Золоті ворота. Собор був створений як аналог до Храму Гробу Господнього, що стоїть нині у Єрусалимі, місця, де ймовірно було поховано тіло Ісуса Христа, а сакральне значення Золотих воріт полягає в тому, що вони символізують Єрусалимські ворота, через які Син Божий на віслюку тріумфально в’їжджав до міста збудованого Давидом. До речі, тут варто і зазначити самі Володимир і Ярослав частково можуть корелювати з іудейськими царями Давидом і його сином – Соломоном, адже перший здобув це місто для свого народу, а другий – збудував Храм.

Після занепаду Києва сакральний сенс міста хотіли собі отримати  інші князі, що й породжувало нові міфологеми як от «Володимир-на-Клязьмі – другий Київ», чи «Галич – другий Київ», але загалом такі концепти не могли втілитися в життя, як такі, хоча б тому, що банально ні одне місто в Східній Європі не могло зрівнятися з величчю Золотоверхого Києва, а культові споруди цих міст не отримували такої сили метафоричних сенсів. І матеріальні цінності, які вивозилися в Москву не могли змінити ситуацію. Світло християнства розлилося по Русі саме з київських пагорбів, тому навіть в часи занепаду нашої столиці руські і не тільки князі намагалися отримати владу над Києвом у той чи інший спосіб.

Нового витоку історіософська концепція отримала вже в період козацтва, особливо з моменту, коли єрусалимський патріарх Феофан ІІІ висвятив в Києві на митрополита Йова Борецького, який власне й вважається одним з найактивніших апологетів ідеї цього періоду.

 Та якщо не вдаватися в історичну ретроспективу, а спробувати розглянути чи важлива взагалі ця концепція для України зараз? Так, однозначно так! Для цього можна виділити пару причин.

По-перше, пафос. Українській нації не вистачає самозакоханості, їй не вистачає егоїзму. Наша держава постійно оглядається по різні сторони, аби нікого не образити. Якби РФ не розв’язала війну проти нас, то ми б і далі оглядалися б і на сусіда зі Сходу. А в першу чергу, нам потрібно плекати власну націю, її ідентичність. І треба це робити на грунті саме пафосу. А що може бути більш пафосним, ніж ідея месіанізму? Українська національна ідея повинна бути сповнена зверхністю і гордливістю. Ми – це сіль землі! Ми – альфа і омега! Україна знаходиться поза світовою історією, але і одночасно є центром її плину.

По-друге, відновлення концепції «Другого Єрусалиму» – це прекрасна підніжка нашому північному сусідові. Як на мене, одна з причин, чому ПЦУ поки не визнана більшість православних церков – це могутній вплив на них з боку РПЦ, так як остання позиціонує себе «захисником православ’я». Та в Україні теж більшість населення сповідує християнство східного обряду і якщо наша держава, опираючись на цю концепцію, проголосить себе «захисником», то ми зможемо відібрати один з основних важелів впливу у РФ і навіть залучити на свою сторону держави, які теж себе ідентифікують зі  східною гілкою християнства. Тим паче, Константинопольський патріарх і так знаходиться на нашому боці.

По-третє, це буде новим витоком нашої богословської і філософської думки. Розвиток такого концепту сповнить власне український дискурс тими поняттями, які історично були закладені в нього. Адже можна говорити про спустошення національного наративу і витіснення власних символів ідеями, що були привнесені ззовні. Звісно ж, не є проблемою запозичення категорій, а проблемою стає відсутність власних.

Пророк нашого народу Тарас Шевченко написав у поемі «Варнак»: «Мов на небі висить Святий Київ наш великий». Тому варто знову надати сакралізації нашої столиці, а заодно і нашій державі. Наша національна ідентичність повинна бути сповнена гонору, бо завдяки цьому у нас є шанс не просто на порятунок, а й на місце п’єдесталу могутніх держав.

Єремія

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!