Джованні Сесса, “Гайдеґер – читач Еволи”

Останній шаман і Таємний вчитель: можливий зв’язок

Останнім часом навіть в Італії філософське вчення Гайдеґера перебуває в центрі уваги політкоректних інтелектуалів. Дебати розпочалися з публікації «Чорних зошитів» (“Schwarze Hefte”) німецького філософа у видавництві «Bompiani», а також есе Донатели ді Чезаре «Гайдеґер і євреї» (“Heidegger e gli Ebrei”) (Bollati Boringhieri). Зрозуміло, що в ЗМІ результат цієї теоретичної суперечки обмежився тавруванням неполіткоректністю філософа, якого вважали найбільш визначним мислителем двадцятого сторіччя. Критикують Гайдеґера з двох причин: ректорування у Фрайбурзькому університеті в 1933 році і подальших роках, коли він був, хоча й обмежений час, членом нацистської партії і антисемітичні висловлювання в «Чорних Зошитах». Гайдеґера не вважають нацистським мислителем sic et simpliciter, але його засуджують як «прибічника» гітлеризма і його злочинів. Ніхто не ризикує встановити пряму відповідальність фрайбурзького філософа, але його звинувачують у потуранні культурному середовищу епохи, що передувала приходу диктатури і переслідування євреїв.

Ця полеміка нещодавно відновилася після публікації короткого, але визначного критичного рукопису філософа, до цього часу невідомого, у статті підписаній Томасом Вазеком, головним редактором філософського журналу «Hohe Luft», що вийшов у якості культурного доповнення до «Frankfurter Allgemeine Zeitung» 30 грудня минулого року під заголовком «Ein spirituelles Umsturzprogramm» («Програма духовного перевороту»). У статті сказано: «Якщо раса втратила контакт з тим єдиним, що вона мала і що могло їй дати стійкість, тобто зі світом Буття (das Seyns), – тоді колективні організми, що були нею сформовані, незалежно від їх розміру і сили, неминуче зануряться у світ випадковості». Це цитата з роботи Юліуса Еволи «Повстання проти сучасного світу» («Rivolta contro il mondo moderno») (1934), а саме з його німецького видання 1935 року, переклад якого переосмислив поет Готфрід Бенн.

По завершенні філологічної реконструкції шляхів Гайдеґера й Еволи, можна встановити важливий факт: дотепер у роботі Гайдеґера жодного разу не було знайдено ні еволіанських цитат, ні прямих посилань на нього. Після публікації Вазека впевнено можна стверджувати, що Гайдеґер читав Еволу, і це вказує на провідну позицію традиціоналіста на європейському просторі. У 30-х роках ХХ століття еволіанська філософія мала широке розповсюдження в Європі, її обговорювали в інтелектуальних колах прихильників Консервативної Революції. Бенн написав сповнену ентузіазму рецензію на «Повстання…» для журналу «Die Literatur». Про нього згадував Анжело Болаффі в статті «Гайдеґер і Евола» (“Heidegger & Evola”). Статтю «Філософ копіює антисеміта» («Così il filosofo copiò l’antisemita») опубліковано 4 січня в «La Repubblica». Здається, що Болаффі підтримав тезу Вазека, що обидва мислителя зображують сучасність у негативному світлі, вважаючи, що для неї характерні духовна деградація і соціальний атомізм. Для обох тріумф абстрактної раціональності, холодного розрахунку й утилітаризму є причиною занепаду європейської цивілізації. Як для Вазека, так і для Болаффі неопубліковане есе Гайдеґера підтверджує спорідненість його теорії забуття Буття з ідеєю Традиції Еволи.

Таким чином, в обох статтях здійснюється перехід від критики сучасності до антисемітизму: духовний расизм Еволи є співзвучним метафізичному антисемітизму німецького мислителя. Гайдеґер у німецькій культурі міг знайти на цю тему багато відповідностей (згадаймо хоча б Лютера) і йому, звісно, непотрібно було звертатися до Еволи. Крім того, у невиданому творі нічого не сказано саме про антисемітизм, Гайдеґер лише має на увазі, що народ забуває своє походження, не усвідомлює занепад сучасного світу і зневажає Традицію. Тому здається, що гайдеґеріанський манускрипт не стає кроком уперед у розумінні двох авторів, як це стверджує стаття Адріано Щіанка («Гайдеґер знову засмучує гайдеґеріанців: читав Еволу», опубліковану в журналі «Il primato nazionale» 5 січня), в якій расові проблеми засуджуються і заперечуються. Незважаючи на прагнення до «взаєморозуміння», продемонстроване Вазеком і Болаффі, що зазвичай відсутнє в інших випадках, взаємозв’язок між двома мислителями можливо проаналізувати, якщо «втиснути» їх у вузькі рамки расизму. Активний антимодернізм, що поєднує двох філософів, залишився недооціненим. Можливо, проклятих цитат з «Чорних Зошитів» недостатньо, щоб приректи Гайдеґера на damnatio memoriae? Чи була необхідність так наполегливо досліджувати тему і підкреслювати співучасть у полеміці Еволи? До речі, стосовно антисемітизму німця, хотілося б згадати точку зору Ганса-Георга Гадамера, учня, що віддалився від учителя-«шамана», і для якого була надто чужою симпатія до нацизму. На зауваження: «Часто говорять, що Гайдеґер – антисеміт», він відповідав: «… це повна маячня» (у A. Gnoli e F. Volpi, I filosofi e la vita, Bompiani, Milano 2010, p. 88). Що стосується Еволи, то його чужість біологічному расизму і «стаду» гітлерівської Германії, а також неодноразова критика Розенберга вже давно відомі. Як зазначав Жан Франко Ламі, його шлях реалізації був «мета-біологічним», і долаючи «інстинктивні» обмеження, виводив на висхідну лінію, що залишала позаду «природний» вимір.

Ми розуміємо, що у великому морі гайдеґеріанської і еволіанської філософії є й інші питання для поглиблення й обговорення – вони невідкладні, і тому ними не можна знехтувати.

Сподіваємося, що відкриття творів, які раніше не видавалися, стане стимулом для вивчення взаємовідносин Гайдеґера і Еволи на основі того, що вже вивчено. Стефано Дзеккі у передмові до твору «Осідлати тигра» «Cavalcare la tigre» назвав Еволу «філософом відповідальності» в епоху розпаду, який визначив межу трактування: назвав філософа Буття екзистенціалістом. Тепер ми знаємо, що онтологія Гайдеґера містить також й інші істини. Це відчула Луїза Бонезіо («Евола і критика сучасності», www.est-ovest.it, 25 вересня 1998 р.), стверджуючи, що «…мислення… Гайдеґера… є близьким до ідеї Традиції й стає філософським перекладом езотерики». Спекулятивне трактування ідей Еволи надано Франко Вольпі у його передмові до «Есе про магічний ідеалізм», а ще радикальнішу «переоцінку» римського філософа зробив Массімо Дона у вступі до «Феноменології абсолютного індивідуума» і Романо Гаспаротті у вступі до твору «Індивідуум і становлення світу». Філософ венеціанського мистецтва, завершуючи текст, стверджує, що розібратися з Еволою стало «необхідністю, яку не можна відкласти». Отже, це есе-трактування, що зближує Гайдеґера і Еволу sine ira et studio, має сприяти майбутнім дослідженням, як це було запропоновано Бонезіо: «необхідно знати, що приховання Традиції, її замовкання мають бути збережені без будь-яких ілюзій на можливість відновлення прозорості символів». Традицію слід розглядати як насіння Нового Початку.

Джованні Сесса

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!