Олексій Ткаченко: Він нам не Трамп

Останнім часом пробігли українським суспільством шепітки про нову страшну зраду. Ще у кінці вересня президент Сполучених Штатів Дональд Трамп єдиним з лідерів «Великої сімки» прагнув повернути Путіна та РФ до її складу. У вівторок 24 вересня Трамп нібито сказав наступне: «нам потрібно дружити з Путіним, Україна нам лише заважає». У середу, 25 вересня Конгрес США розпочав процедуру імпічменту Трампа за поданням демократів через імовірний страшний тиск на Україну у розмові з Володимиром Зеленським 25 липня. І хоча в опублікованій тоді ж розмові такого і не було, дехто в нашому суспільстві вже встиг заявити, що Україна – сателіт США, і треба слухати всі накази від керівництва. І ось він розкручений привід для зради – Трамп зливає Україну, повертається до Путіна, а наш новий недосвідчений президент безсилий цьому протидіяти. Але дійсність в тому – що зради тут нуль, але Трамп дійсно прагне до тісного партнерства з нашим російським ворогом.

На політику і на світ в цілому треба дивитися реалістично. А якщо це зовнішня політика, то не може бути у цьому відношенні кращого погляду ніж через доктрину політичного реалізму. Одна з максим засновника цієї школи Ганса Моргентау проголошує: «Ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтересу, визначеного в термінах влади. Саме воно визначає специфічність політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя». Тобто з цієї точки зору дії держав у світі перш за все визначаються раціональним інтересом їх національної спільноти. І якщо лідери держави хочуть зробити її успішною, вони мають діяти точно за чітким встановленням та всебічним захистом цього інтересу. Ну і який то основний раціональний національний інтерес у Сполучених Штатів? США є найбільш впливовою країною у світі. Гегемоном, який поєднував усі елементи гегемонії в найголовнішій економічній сфері: промислову, торгівельну і фінансову першість. Але тепер у США з’явився противник, здатний вирвати у Штатів цей тріумф. Китайська Народна Республіка, яка за деякими даними вже перехопила у США й  першість за усіма трьома елементами. Тобто для США найголовніший національний інтерес зараз складається у максимальному протистоянні з КНР. І як же проводити це протистояння? Логічно, що треба стягнути всі сили та ресурси на боротьбу з КНР. Та оточити його кільцем з партнерів США – противників КНР, які будуть тиснути на нього у різних сферах. Тобто тиску союзної Японії чи Південної Кореї тут явно буде недостатньо, а ЄС має велику вигоду співпраці з КНР, і тому суперечливо долучається до тиску.

Але чи є той тиск ефективним, якщо для КНР на Півночі стирчить вікно можливостей – Російська Федерація. Вікно, через яке представники КНР отримують дармові контакти на вирубку лісу, на видобуток нафти і газу та безлічі інших ресурсів. І майже отримали доступ до користування найбільшим прісним озером та його запасами води. Тоді як РФ не представляє собою серйозної загрози для гегемонії США. В економічному плані путінська Росія забита і відстала, її уділ – ніша необробленої сировини у світовому виробництві. Все чим може грозитися путінський режим – начищений радянський військовий мотлох та ядерна зброя, яку Путін ніколи не застосує через ядерний паритет. Й безглуздо вступивши у протиборство з Заходом з такими мізерними силами на одному фронті, на іншому Путін вимушений зав’язати у залежності від Китаю. Саме тому китайцям віддаються у вкрай довге використання безкрайні простори Сибіру, підписуються з ними кабальні та невигідні РФ контракти по видобутку та продажу ресурсів, того ж газу. Російська економіка все більше переорієнтовується на китайську. Саме тому цілком раціонально та логічно для США зняти економічний прес з путінської Росії та віддати крайню Східну Європу, де немає ніяких стратегічних інтересів чи об’єктів для США, у сферу впливу РФ. В тому числі й нашу рідну країну, яка буде об’єднана з псевдо-державами Донбасу у повністю прислужницьку до РФ Малоросію, але без Криму, який навіки відпаде до путінської Росії. А взамін вирвати російську економіку зі сфери господарювання КНР, і спровокувати Путіна на тиск на Китай. Спочатку через вигнання всіх китайських господарників з російських територій, економічний розрив, а потім можливо і через прикордонний конфлікт. Тоді КНР втратить увесь достаток ресурсів Сибіру. І отримає нового агресора, що навалиться за усією протяжністю російсько-китайського кордону і розверне боротьбу проти впливу КНР у Монголії та Центральній Азії. А отже становище Китаю стане вкрай обмеженим, і він почне здавати позиції у перегонах зі США за титул гегемона. У перегонах, де тиск США на КНР стане вкрай потужним, бо Штати сконцентрують усі силові можливості на Китаю, відвівши їх від бананових диктаторських режимів, не стратегічної загрози собі.

Амбітний і рішучий Дональд Трамп безперечно є саме тим, хто врятує велич США. Адже він готовий раціонально та стратегічно захищати американські національні інтереси, відкидаючи ідеологічні та моральні павутиння. І саме такий переможний варіант над головним – китайським, противником США угледів Трамп до виборів 2016 року. І був готовий його реалізувати. Що доводить і уся передвиборча риторика з російського питання, і оточування себе людьми, що мали тісні контакти з російським владним керівництвом. І те, що Трамп активно спілкувався з гігантом американської дипломатії – Генрі Кіссінджером з приводу плану зовнішньої політики, який точно відображував все описане вище з приводу КНР та РФ. Адже кому, як не Кіссінджеру, палкому прихильнику політичного реалізму та одному з головних реалізаторів його на практиці чітко бачити американські національні інтереси та найефективніші шляхи їх захисту.

Але дурень Путін зміг знищити і таке райдужне для себе майбутнє. Втручання путінської Росії в американські вибори запалило вогонь жахливої відрази до неї в американських суспільстві та політикумі. Під суспільним тиском та тиском яструбів-демократів та –республіканців з власної партії  (яких нам справді треба оспівувати, як покійного Джона Маккейна, який заради допомозі Україні начхав на інтереси власної держави) Трампу прийшлось відгороджуватися від колишніх проросійських заяв. План Кіссінджера був позабутий. Над головами проросійських лобістів в оточенні Трампа нависла сокира суспільної кари. Більшість з них, як Рекс Тіллерсон, кавалер російського Ордену Дружби та один з головних колишніх бізнес-партнерів «Роснафти», врятувались уходом з поста.

Путін нагорджує Тіллерсона Орденом Дружби, 2012

Полу Манафорту прийшлось ховатися від цієї сокири у тюрмі. На певний час Трамп взяв у свою команду навіть палких ненависників Росії, таких як Джон Болтон, що був на посаді радник з національної безпеки з 9 квітня 2018 по 10 вересня 2019 року. Але з виборчих колізій 2016 пройшло майже три роки, антиросійський ажіотаж в американському суспільстві стих. Саме тому Дональд Трамп знову поступово виходить на доріжку співпраці з путінською Росією. Він то назве Путіна у перемовинах «гарним хлопцем», то вимагає його повернення до міжнародних об’єднань. Бо проникливий борець за американські інтереси Дональд Трамп розуміє, що без участі РФ тиск на КНР не буде мати переможної сили. Так, Трамп розпочав американо-китайське протистояння, і Китай отримав у ньому декілька серйозних ударів. Але поки КНР не оточено єдиним фронтом противників на ключових напрямках кордонів та реалізації інтересів, зламати прагнення до гегемонії китайського велетня-дракона неможливо. А без Росії такий фронт США точно не створити.

Путін втрутився у вибори США, карикатура, Сімпсони

Саме тому я ніколи не підтримаю на президентських перегонах Дональда Трампа. І всіх закликаю до цього. І не треба казати, що противники республіканців та Трампа – демократи – слабаки  у зовнішній політиці і не здатні відразити будь-якої великої загрози світовому спокою, в тому числі й путінської загрози. Чомусь саме демократ Кеннеді ледве не почав найжорстокішої ядерної війни з СРСР. І демократи ніколи не підуть на співпрацю з путінською Росією як ворогом цивілізованої демократії у світі через ідеологічні принципи. А ідеологічні принципи для більшості демократів все, вони затуляють для них національні інтереси США. Тоді як республіканці, рішучі й прагматичні, й здатні на несподівані кроки, тактичні примирення зі старими противниками заради стратегічної перемоги. Так разом зі своїм радником з національної безпеки Кіссінджером зчинив республіканець Річард Ніксон, почавши політику «розрядки». Політику, яка перевела протиборство з СРСР з військової сфери, де Союз здатен був ефектно брякати зброєю, у мирну, економічну, де Союз був кволим та швидко відстав. Що заклало основи для програшу СРСР у Холодній війні та його розпаду. І значення цього визнали потім всі противники «розрядки», той же Бзежінський. Саме тому Україні ніяк не можна покладатися тільки на допомогу Дональда Трампа та США, і слідувати тільки за їх волею. Інакше ми будемо злиті російському агресору, а іншої допомоги знайти не встигнемо. Україні треба шукати та розвивати дієві альтернативи у зовнішній політиці. Наприклад, проект «Міжмор’я», ключові потенційні держави якого – Польща, країни Прибалтики, Румунія раціонально пов’язані з нами бажанням протидіяти експансії російського впливу у нашому напрямку та на Балканах. Або інші шляхи, які ми обрізаємо куцою дихотомією «або Вашингтон, або Москва».

Річард Ніксон був видатним діячем США і заклав основи тріумфу своєї країни, Західного світу та їх цінностей над СРСР. Але у світі цього майбутнього тріумфу не було місця Південному В’єтнаму, який США принесли в жертву заради його досягнення. Дональд Трамп беззаперечно великий лідер, і він здатний відродити гегемонію США та тріумф правого консервативного світу. Але заради перемоги над Китаєм, перемоги правого світу він може за раціональним розрахунком злити Україну. Бо він Трамп та благодійник не нам, а логічно американцям та їх ключовим союзникам. А мені такий світ, де немає місця України, до чорта не здався. І, я певен, що більшості з українців також.

Олексій Ткаченко

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!