Олександр Шаховський: Чим можна зайнятися, якщо ви народилися у феодальному суспільстві

Середньовічне місто

Кріпаки і раби це одне і те ж саме. Феодалізм існував тільки в Західній Європі – а в Україні його ніколи не було. Феодали існували завдяки експлуатації селянського стану. Церква була інструментом матеріального закабалення нещасних европейців. Жінки цілими днями сиділи голі і босі на кухні та не могли і кроку ступити без дозволу чоловіків. Саме такі або схожі уявлення про Середньовіччя побутують серед значної частини українців. На жаль, десятиліття панування марксистської ідеології в Україні  та популярність анархічних за духом ідей народництва серед багатьох патріотів – аж ніяк не сприяла формуванню об’єктивної думки про Середньовічну епоху. А реалії життя людей були не такими однобокими, як їх подає ліва історіографія.

ЩО ТАКЕ ФЕОДАЛІЗМ?

Першочергово потрібно дати визначення терміну ‘’феодалізм’’. Це система взаємовідносин в суспільстві у якій головною цінністю є земельна територія (від володіння якою визначався статус тої чи іншої особи),  а основною формою землеволодіння є феод (від латинського ‘’feudum’’ – лен) І тут виникає закономірне питання: а що таке феод? Адже, в Середньовіччі існувало цілих три форми землеволодіння і феод був лише однією з них (двома іншими формами виступали алод і бенефіцій).

Алод (від старонімецькокого ‘’der Allod’’ – повноправне володіння) – це форма землеволодіння у якій земля належить тобі і лише тобі, без всяких ‘’але’’ На своїй землі ти (в незалежності від походження, оскільки селяни теж могли володіти земельним алодом)  маєш право робити все, що завгодно (крім відверто крамольних і антисуспільних речей) і жодна людина (будь це навіть Папа, бізантійський імператор чи римський кайзер) не має права забрати у тебе твій алод без надзвичайно поважних прецедентних причин (і то, в такому випадку алод переходить до рук твоїх нащадків).

Алодальна система землеволодіння була поширеною на Британських островах (її не викорінило навіть норманське завоювання і континентальна система феодальної титулатури, а кельтська політична традиція у цьому плані була близькою до германської), у Скандинавських країнах (де, по суті – феодалізму в класичному сенсі цього слова так і не з’явилось, а нечисленні його рудименти, які там виникли у пізньому Середньовіччі були запозичені скандинавами від чисельних німецьких колоністів та прибулих ганзейських купців. До того ж, повноцінно укорінитись така система змогла лише у Шлезвігу та Гольштайні – найпівденніших землях Данського королівства, заселених етнічними німцями) та у державах Центрально-Східної Европи (найбільш хрестоматійний приклад алодальної системи це Річпосполита з її ‘’магнатськими державами’’ та приватними лісами і ставками, які спокійно існували разом із сервітутами). Певні ознаки алодальної системи можна спостерігати у Бізантійській імперії (де державно бюрократичний апарат, на відміну від Західної Европи – був таким сильним, що не вимагав у фемних стратигів присяги на вірність володарю Константинополя, а селян-паріків в обмін на володіння землею зобов’язував працювати на стратигів або напряму на басилевса), в Османській імперії (форми землеволодіння та обов’язки  османських райя було точно тими ж, що і бізантійських паріків) та у державах тюрків-степовиків на Сході Европи (конфігурація тюрк-тат і розприділення уділів-улусів на пожиттєве користування з правом успакування дозволяє тюркологам виокремлювати поняття ‘’кочового феодалізму’’) У Західній Европі алодами після реформи Карла Мартелла володіли лише монархи або ж формальні васали монархів, що не визнавали їх влади на практиці (наприклад, граф Тулузький, який міг виставити на поле бою більше людей, ніж король Франції), а у Центральній Европі – кайзери, королі, курфюрсти, герцоги та фрайгери (далекі нащадки німецьких князів, яким не вистачало місця у феодальній драбині – а якусь титулатуру треба було придумати. В результаті такі фрайгери могли володіти алодами розміром з третину сучасного Ліхтенштайну).  

Бенефіцій (від латинського ‘’beneficium’’ – подачка) – це форма  землеволодіння у якій земля належить тобі, діставшись тобі особисто у якості подарунку за службу, але у спадок нащадкам не передається. Того, хто дав тобі землю, прийнято називати твоїм сеньйором, або сюзереном, а тебе – його васалом (якщо виконуєш військову повинність) або ж кріпаком (якщо не виконуєш її). В обмін на отриманий земельний наділ ти присягаєш на вірність своєму сюзеренові, обіцяєш воювати на його стороні, визволяти його з ворожого полону фінансами або силою, якщо він потрапить в полон і e.t. До речі, дуже важливо, що твій потенційний сенйор, окрім землі, запропонує тобі ще й свій захист та справедливий суд (у феодальному суспільстві гілка судової влади належала васалам короля і самому монарху). Якщо ти, будучи невідомо ким, спробуєш заволодіти чужим бенефіцієм – тебе звідти виженуть силою (бо незаконне заволодіння чужим майном карається при будь-якій владі) А якщо у тебе спробують відібрати феод, ти поскаржишся сюзерену і він піде поб’є твого кривдника (причому, таке право є і у селян, яких їхній пан повинен захищати від нападів інших панів, які були поширеними за феодальної вольниці).

Автором такої реформи виступив франкський майордом Карл Мартелл, котрий у своїй боротьбі з арабськими завойовниками (які загрожували йому з півдня) вирішив опиратися не на германське військове ополчення (яке було б з легкістю знищене важкою арабською піхотою і берберськими вершниками, як це сталося у вестготській Еспанії), а на нечисельну групу важкоозброєнних кавалеристів, котрі б могли знищити арабську армію (що і сталось в битві під Пуатьє). Для того, щоби прогодувати такого воїна (прототип лицаря) і озброїти його (в умовах незаможної Франкської держави) потрібна була праця кількох сотень чи тисяч людей, безкраї гектари землі та величезні ресурси. В умовах, коли алодальна власність франкської знаті (а галло-римляни землею ще не володіли) почала зникати внаслідок аграрної революції VIII ст (коли галло-римляни здійснили прорив у вирощуванні аграрних культур, збагатившись на цьому, а потім майже повністю витіснили з церковних посад етнічних франків, дістаючи землю через Церкву) та наступу королівської влади на дворянську вольницю (Меровінги перебили усіх тих, хто не бажав їх надмірного посилення) – Карл Мартелл створює бенефіції, які він роздає з власних алодальних і церковних земель (для того, щоби компенсувати Церкві втрати – його син Піпін Короткий рятує Папу від лангобардської загрози і дає йому можливість збудувати в Центральній Італії свою власну державу). Після цього з’явилось поняття ‘’церковного бенефіцію’’, коли духовні особи мали право на володіння земельними ресурсами. Так, по всій Европі (здебільшого, на землях зі смішаним населенням, яке знаходилось на кордоні ворогуючих між собою політій – наприклад в Ельзасі чи у Тіролі) з’явився ряд єпископств і архиєпископств у яких духівники виступали в якості феодалів. До речі, подібне явище існувало і в східнохристиянській традиції (церкви і монастирі володіли значною частиною землі) з тією різницею, що церковники практично не виступали в ролі самостійних політичних гравців.

Феод (він же лен, він же фьеф) – це така форма землеволодіння, в якій земля належить тобі, але з обмовкою: ти отримав її за службу, і у тебе її можуть забрати назад, якщо служити ти не будеш. На відміну від бенефіцію (удосконаленою формою якого виступав феод) – феод можна (і потрібно) передавати у спадок. Феод став наслідком еволюції бенефіція, будучи творінням рук останніх Каролінгів, які йшли на все більші поступки знаті, котра вимагала розширення правової бази бенефіція.

Якщо ти є власником феоду – ти можеш відривати від нього шматочки та віддати кому-небудь для ленного володіння: адже тобі теж потрібні васали чи не так? (хоча, може статись так, що твій васал стане більш могутнім, аніж ти. Так, герцог Нормандії став англійським королем, але при цьому залишався васалом короля Франції в період, коли французькі королі боролись за розширення своїх політичних повноважень. Потім французи вирішили, що реальне володіння Нормандією їм важливіше за всі лицарські оммажі та вигнали англійців геть)   Природно, що цей феод другого сорту буде в рази меншим за твій, і той, хто його отримає, буде відповідно дрібнішим феодалом (тільки не графом чи бароном. Бо це – прямі васали короля. Для визначення титулатури всіх цих васалів васала є необхідною окрема повноцінна стаття-дослідження, тому що ця система не була уніфікована навіть в межах однієї середньовічної держави, а значення деяких титулів у різних державах та в різну епоху було діаметрально протилежним. Наприклад, у Франконії і Саксонії, діти фрайгерів (які за знатністю стояли поруч з курфюрстами, а за статусом прирівнювалися до баронів) називалися принцами,  у Франції, Англії та Еспанії принци це діти королів, а князів на Русі, в Литві, у Речіпосполитій та у Московській державі традиційно записують, як ‘’принців’’ у европейській традиції, ставлячи їх на одному рівні з племінними германськими герцогами, а не з коронованими особами)  Так утворюються феодальна драбина. Вона закінчується тоді, коли феод стає занадто маленьким, щоб дробити його далі: єдине, що можна з ним зробити, це тримати на ньому село з кріпаками. Так, феодальна драбина розпочинаються з Папи Римського (сюзеренітет якого визнавали німецький кайзер та бізантійський імператор до Великої Схизми та Великої Західної Схизми, а почасту й надалі) та закінчуються на найдрібнішому аристократу рівня мазовецького шляхтича, який живе у землянці, носить дерев’яну шаблю, але вважає себе рівним Яремі Вишневецькому (з його казковими багатствами і впливом). Різні щаблі драбини називаються різними титулами: імператор, король, герцог, граф, барон. Ті, хто не має знатних титулів або не включений до складу парамілітарного елітного угрупування по типу лицарства чи шляхти (всупереч популярному міту аристократ міг не мати титулів, але при цьому бути аристократом. Особливо така система була поширена в Короні Польській, яка перейняла феодальні традиції від сусідів вже коли ці традиції почали згасати у них самих, а величезна, до 10%,  кількість людей шляхетного стану в Короні просто не могла обійняти собою всі можливі і неможливі титули, на відміну від Західної Европи, де аристократів було значно менше) Ну і, на підставі того, яке людина має відношення до цієї системи, усі люди при феодалізмі діляться на три стани. Ті, хто володіють феодами – стан феодалів. Ті, хто володіє бенефіціями – стан духівництва. Ті, хто живуть на феодах і працюють чи торгують – всі інші (вони називались ‘’тими, що працюють’’ чи третім станом). Система в якій існують феоди (нехай і поруч з алодами) називається феодалізмом. Всупереч думці Леніна – на Близькому Сході, в Китаї та Індії ніколи не існувало феодалізму, оскільки вся земля була власністю або державця або колективу.

ЧИ МОЖНА ВИБИТИСЯ В ЛЮДИ, ЯКЩО ТИ НАРОДИВСЯ СЕЛЯНИНОМ?

Ти скований, прикріплений до землі того феодала, під владою якого ти мешкаєш. Різні володарі видавали різні закони та звичаї з приводу того, чи може селянин піти і якщо може, то як. Варіанти були наступними: “може, тільки куди ж він подінеться без мене”?, “може, але тільки з дозволу пана”, “може, але тільки в певний обумовлений день”, “ні, не може”. Знаменита традиція Юрієвого дня стосується саме третього варіанту, хоча сам процесуальний факт прийняття закону про Юріїв день був певним обмеженням прав відходу від одного пана до іншого, який раніше охоплював більший календарний проміжок. Просвітницька, позитивістська а або ж марксистська істріографія часто маніпулює поняттями, застосовуючи реалії XVII-XVIII століть, коли з розвитком бюрократичного апарату, етатизму та абсолютизму почалось збільшення феодальних повинностей (бо збільшилися потреби держав) до реалій XII-XV століть, коли таких речей ще не існувало. Ще більш жалюгідно виглядають заяви деяких прогресивних діячів, які жаліють про те, що в умовній Франції XIII чи Короні Польській XVI століття існувало кріпосне право та пропонують переміститися в ту епоху і відмінити його. Ці люди погано розуміють динаміку розвитку европейської цивілізації та те, що до появи і розвитку ринкових відносин та товарно-грошовому обігу на селі альтернативи панщини не було (точніше, вона існувала у вигляді перманентної анархії та хаосу, який би настав із поваленням єдиної сили, котра могла тримати порядок на селі). Такою ж антинауковою є теза народників про те, що ‘’кріпосне право принесли в Україну польські окупанти’’ і не лише тому, що з політико-юридичної точки зору інкорпорація Русі до Польщі не була окупацією, але й тому, що феодальні відносини почали зароджуватися ще у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві, а у непідконтрольній Речіпосполитій Гетьманщині після 1654 року не лише не зникло, але й ще більше посилилось кріпосне право! (щоправда, це сталось за сприяння петровської Росії, яка на той час повністю контролювала край)

Якщо тобі не подобається працювати на землі – можна звалити в місто. Звісно, якщо живеш ти в таку епоху (після XII століття) і в такій країні (особливо пощастить, якщо це Нідерланди, Райнланд, Новгородчина, Північна Італія) , де є незалежні (міста-держави, які зберегли свою незалежність перед обличчям своїх сусідів або ж визнали їхній формальний сюзеренітет) або напівнезалежні міста (великі торгові міста, які є прямими васалами монархів, котрі в боротьбі з феодалами дають їм такі права і не втручаються в їх життя, поки ті не дають приводу). До категорії перших належать Венеціанська республіка чи Генуезька республіка. До категорії других – міста Ганзейського чи Швабського союзів. Після року і одного дня проживання в місті ти автоматично станеш міщанином і можеш не повертатись до свого колишнього пана.

Можна дочекатися, поки прийдуть гінці від феодала з наказом збирати знамена (після того, як бенефіції були витіснені феодами – лицарство, яке розширило свої владні повноваження, було вимушено вести війни за їхнє збереження та за свої амбіції. А своїх власних сил у нього не вистачало. Тому, европейці знову повернулись до традиції скликання народного ополчення: на цей раз зі своїх підданих). Тепер феодал забере тебе на війну і ти можеш стати кнехтом, бойовим холопом або надвірним козаком (якщо епоха довзоляє) Тобі покажуть, як воювати сокирою, списом і щитом, а можливо навіть навчать стріляти з лука, арбалета чи вогнепальної зброї (таке практикували англійці, генуезці та поляки). Якщо у тебе не звірве дах на війні і тобі сподобається бути кшатрієм – то ти можеш залишитися на воєнній службі назавжди – станеш ваффенкнехтом або сержантом. Ти при цьому залишишся простолюдином, але Ти при цьому залишишся простолюдином, але будеш хоч би не селянином, а воїном: у тебе буде зброя, обладунки і вірний бойовий кінь. До старості років тебе можуть обдарувати землею в алод (якщо з регіоном проживання пощастить). Якщо не хочеш працювати на свого феодала, але в тебе є необхідні бойові навички для того, щоби вигідно продавати їх – ставай найманцем і не будь залежним ні від кого. Тільки, в мирні часи найманці не є особливо потрібними, але то десяте діло (бо, якщо немає війн у християнській Европі – то є европейці-язичники з якими воюють тевтонці, є ще мусульмани для боротьби з якими на фронті Реконкісти потрібні робочі руки. Є Хрестові походи та й відкриття Нового Світу не за горами).

Ще можна втекти в яку-небудь печеру або на розвалини замку і приєднатися до банди розбійників, що мешкає там.  Є ще ідея поєднати корисне з приємним – стати раубріттером: одночасно найманцем та розбійником! Взагалі, життя в таких бандах дуже цікаве і насичене пригодами. А в роки селянських ребелій там з’являються протокомуністичні порядки, так що багато кому має сподобатись. Але, врахуй, що перший ліпший феодал має право забити тебе до смерті в особливо жорстокий спосіб, якщо ти попадешся йому на руки (особливо, якщо ти став відомим під час чергової ребелії в якихось кривавих злочинах) і буде правий при цьому.

Можна витягнути щасливу соломинку і стати не просто простолюдином-воїном, а зброєносцем якого-небудь лицаря (хіба що дрібного, бо багаті і знатні лицарі брали собі у зброєносці лицарів дрібних або нащадків родів рівних своїм). Потім можна обзавестись своїми обладунками і самому стати лицарем (чи шляхтичем) Проте, май на увазі: коли лицарів стало надто багато, цей ліфт закрили всюди крім Речіпосполитої (бо коли по всій Европі панував абсолютизм – там розквітла аристократична республіка) А ось у Священній Римській Імперії, навіть отримавши таким чином підвищення в стані – ти б став людиною неясного статусу: лицарі з кріпаків і їх нащадки називалися миністеріалами, і мали менше прав, ніж інші. У польській традиції існував інститут скартабеллату у рамках якого існували скартабелі, котрі будучи особами, які здобули шляхетство у подібний спосіб – не мали права засідати на сеймиках та Сеймах за себе та своїх нащадків до третього коліна.

Можна стати духовною особою та піти служити Ісусу Христу. Цей соціальний ліфт працював, не припиняючись, у всі часи (Папа Сільвестр II, який популяризував арабські наукові відкриття в Европі – був французьким селянином за походженням) Там учили читати, писати, володіти мертвими мовами, науково природничими та історичними знаннями. Правда, до появи целібату церковні посади в католицькому клірі часто передавались у спадок, що зумовлювало стагнацію Церкви та відсутність притоку свіжої крові до неї. До появи університетів Церква була єдиним вмістилищем знань, але після їх появи ти можеш спокійно втекти до міста і спробувати поступити в будь-який навчальний заклад (фактор кумовства при вступі ніхто не відміняв, але і ти можеш виявитися запеклим конкурентом для них всіх)

Ну і нарешті, можна все життя горбатитися на земляних роботах, наплодити десять дітей (з яких до повноліття доживуть троє-четверо) і померти, як тільки випадуть усі зуби. Більшість так і робили.

Але, якщо тобі дуже пощастить – то ти можеш народитися вільним селянином. В першу чергу повинно пощастити з країною, щоб там взагалі був соціальний стан на зразок англійських йоменів, запорізьких або донських козаків, скандинавських бондів. Ці люди мають право на те, чого не можуть собі дозволити залежні селяни – наприклад, носити зброю і підкорятися напряму королю, а не феодалам. То чи дійсно була доля середньовічних селян такою важкою порівняно з долею пролетаріату в тоталітарних режимах минулого століття або з долею сучасного прекаріату, який став заручником стоїх власних страстей епохи ‘’consumer society’’

ЯК ЖИЛОСЬ БУРЖУА В СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ МІСТІ?

В місті у середньовічної людини було динамічніше життя, аніж на селі. Мешкали там наступні категорії населення : ремісники, купці і крамарі, лікарі, нотаріуси, судді, професори і студенти університетів, духовенство(належало до окремого стану, а не до міщанства), аристократи (у пізньому Середньовіччі дрібна аристократія почала переселятися в міста, а феодали, які володіли містами – взагалі жили в їх межах), міські землероби (тримали земельну ділянку у передмісті або ж прямо біля хати), варта порядку і його порушники з числа бродяг, жебраків та інших маргіналів, актори, бродячі музики.

Ці люди (крім аристократів та священників) називаються бюргерами або буржуа  (не буржуазією! Це модерне поняття) Вони були особисто вільними, але земля у них якщо і була, то небагато і то для особистого користування (влада офіційного цього не дозволяла, але закривала на це очі – бо неможливо прогодувати населення. Потім землеволодіння міщан таки легалізували). Основна маса городян була ремісниками і організовувалася в гільдії або цехи – свого роду корпорації і профспілки (тільки без соціалізму) в одній особі. В гільдіях навчали ремеслам і допомагали організувати збут виготовленої продукції. Існували різні гільдії: від ковалів, годинникарів та пивоварів – до алхіміків і проституток.

Ти можеш піти у підмайстри до якогось цехмайстера (він приймає всіх, в незалежності від знатності – основне це бажання вчитися і працювати). Після навчання ти можеш сам стати майстром і виготовляти дорогі та якісні речі на замовлення свого колишнього феодала. Проте, врахуй, що цехи не терплять людей, які не хочуть туди вступати і всіляко воюють з ними. Щоправда, у середземноморських та фландрійських містах-державах де зароджуються ринкові стосунки присутнє явище самостійних майстрів.

Ще ти можеш вступити у ряди церковного кліру, вступити до університету, залишившись там викладати в подальшому (для чого треба здобути ступінь магістра Семи вільних мистецтв)

Що далі – залежить від того, хто при влади у місті. Місто може бути повністю незалежним (як Венеція чи Флоренція): тоді це місто-держава або місто-республіка. В цьому випадку ти можеш сподіватися на те, щоб вибитися до верхівки патриціату: вони значно менше обгороджені становими нормами, аніж феодали (скоробагатьки Медічі, які стали правителями Флоренції – вихідці з аптекарського клану) А ще місто може бути напівнезалежним, якщо воно належить якомусь феодалові (молися, щоби це був не той феодал, від якого ти втік – бо він тебе з-під землі знайде, незважаючи на міські закони) чи монарху і виплачує йому податки, але в цілому має дуже широку автономію. В такому випадку феодалом ти, звісно, не станеш, але якимось “менеджером середньої ланки” – цілком. Нарешті, місто може не мати Магдебурзького права (мати такий самий статус, як міста Московської держави після Івана IV чи міста Франції часів абсолютизму) – тоді твоїм амбіціям нічого не світить, якщо ти не народився у правильній сім’ї. На жаль. Залишається варіант найманства або ж подорож до якої небудь колонії де можна вибитися в люди.

Якщо в місто приходить війна ти можеш записатися в ополчення. Ремісничому людові ніколи вчитися військовим мистецтвам, тому зброю він використовує просту і масову: алебарду або спис чи арбалет або аркебузу. Втім, краще тобі з самого початку було записатися гільдію гармашів. Тоді війна перетвориться для тебе на халявний відпочинок, а для ворогів твого міста на криваве побоїще. Звичайно, якщо у цих ворогів не буде більше гармат і гармашів. І, будь обережним, перші гармати могли вибухнути просто так, оскільки мали примітивну конструкцію.

Ще є пропозиція піти в кримінал або, навпаки – записатися до міської поліції та боротись з бандитизмом. Тільки, на відміну від модерних поліцейських держав – кількість місць там була обмежена. Так, у середньовічному Львові на 150000 населення припадало 20 охоронців правопорядку.

Якщо ти народився у юдейській або мусульманській сім’ї (в країні де були чисельні діаспори гебреїв або арабів, татар чи турків) – більша частина твого життя пройде в межах общини твоїх єдиновірців (бо інакше у ворожому середовищі ти не виживеш). Твій природній союзник у напівзалежних містах – це міський патриціат (від стосунків з яким залежить твоє майбутнє), у залежних чи вільних містах – монарх або феодал (який може нагнути патриціат і цехові гільдії, котрі бачуть в тобі конкурента). Ти можеш здобути неабияку кар’єру у сфері ремесел рідкісних професій або в інтелектуальній  сфері, можеш стати великим винахідником, майстром чи ученим за, що міська еліта відчуватиме до тебе величезну повагу. Однак, для плебсу ти був і залишаєшся чужинцем та конкурентом. А під час якогось стихійного бунту тебе в першу чергу звинуватять у всіх соціальних проблемах та жорстоко уб’ють. Причому, не допоможе навіть папір, виданий монархом на захист твоєї общини (середньовічні монархи справедливо вважали, що невелика кількість іновірних елементів у міському населенні різко збільшує макроекономічні показники міста).

ЛИЦАРСТВО: РОМАНТИКА ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ ЧИ БУДЕННІСТЬ КОНДОТ’ЄРСТВА?

Припустимо, тобі пощастило більше, ніж вищевказаним невдахам і ти народився у родині дрібного аристократа, який віддав тебе на виховання своєму сюзерену. Через кілька років тебе посвятили в лицарі. Тепер у тебе є кінь, обладунки, меч, спис і  перспектива отримати невеликий феод разом з титулом. Як його отримати? Зробити подвиг.

І ось Папа закликає королів скликати свої знамена для того, щоби захистити Бізантію від турків. Тобі видається шанс записатися в який-небудь новоутворений (а таких багато) духовно-рицарський орден з перспективою вибитися у великі магістри, а це вже рівень феодалів і навіть монархів.

Якщо ж Хрестового Походу на горизонті не передбачається – то тебе чекає чергова феодальна міжусобиця або війна з чужоземними загарбниками. Тільки не одного, а з загоном. Ти вже завів собі такий? Чи ти відправляєшся на війну у самотності з пощербленною шаблею та велитенським гонором, як це робили твої шляхетні.предки? Так робити в принпипі можна – але це вважається моветоном.

Пам’ятай: ти не справжній феодал, тому, що у тебе немає феода. Поки що Тобі його дадуть за вірну службу, якщо знайдеться вільний клаптик землі у твого сюзерена. Тоді ти станеш нижньою ланкою феодальної драбини, використовуватимеш урожай від своїх кріпаків, яких у тебе три з половиною штуки (без урахування жінок і дітей) та сільський дурень. Працю двох селян ти використовуєш для того, щоби годувати свого зброєносця, половину селянина і сільського дурня. Дай зброєносцеві списа, половині селянина сокиру, а дурневі – косу та запиши їх в кнехти, після чого можна буде відправлятись воювати. Не забудь повернути їх на місце до настання жнив, тому що два селянина зі жнивами не впорається і взимку тобі не буде чим харчуватися (а сил, щоби відібрати майно, хай навіть у селян – у тебе немає). Можеш побудувати собі маленький замок у вигляді вежі або обнесеної високим муром садиби і жити там у вільний від походів час.

Якщо феоду тобі вперто не дають – ти можеш стати мандруючим лицарем і мандрувати у пошуках пригод. В цьому контексті можна розглядати варіант раубріттера, ландскнехта чи кондот’єра, але такі люди довго не живуть зі зрозумілих причин. Взагалі, стереотипний образ лицаря (у значенні дрібного або середнього аристократа, а не у значенні благородної людини або важкого кавалериста) у масовій свідомості дуже далекий від реального положення речей. По факту, уся середньовічна історія з її світлими сторонами і темними плямами була писана лицарями у більшій мірі, аніж монархами, які не відігравали там ключової ролі чи селянськими масами, які залишались аморфними та аполітичними.

ПРО ВЕЛИЧ І ПАДІННЯ ГРАНДЛОРДІВ

На цей раз тобі пощастило ще більше. Ти народився у знатній та могутній сім’ї саксонського герцога Альбрехта I Аксанія чи йому подібного володаря. Селян у тебе не три з половиною разом з одним ідіотом, а тисяч вісімсот разом з кількома густонаселеними містами. Ще твої далекі предки повіддавали від твоїх земель феодів васалам, ті – своїм. Тому, якщо їх усіх від верху до низу скликати, вийде велике військо: п’ятсот лицарів з тисячою зброєносців та кількома тисячами кнехтів. З такою армією можна було кидати виклик самому кайзеру, ставити на місце своїх сусідів з Тюрингії та Франконії, вести виснажливу війну проти полабських слов’ян і т.д.

Якщо ж тебе ніхто не скривдив – можеш насолоджуватися мирним життям. Можеш піднятися в покої свого замку, помолитися в каплиці, розіграти з ким-небудь партію шахів, почитати книгу. Потім спуститися у великий зал, побенкетувати там, подивитися на свого блазня і послухати його. Усе це тобі настільки швидко набридне, що ти вже сам захочеш кого небудь скривдити. Благо, твої предки передали тобі в спадок конфлікт з Польщею за володіння Помор’єм і з Богемією за володіння Лужицею. Хоча, ніхто не заважає тобі поінтригувати проти богемців, настроївши проти них Франконію, Моравію, Угорщину чи кайзера. Загрібати жар чужими руками не так боляче, як воювати самому. Однак, якщо ти воюєш зі своїм сюзереном і твоя війна закінчиться крахом – будь готовий до відповідальності, яка може означати як і конфіскацію твоїх володінь, так і смерть.

Це все стосується ситуації, в якій ти є спадкоємцем свого батька. Втім, не так приємно, якщо ти середній син. Тоді ти першу частину життя проведеш в замку з усіма його зручностями, а рокам до чотирнадцяти-п’ятнадцяти – будеш виставлений батьками на виховання до інших грандлодів або до самого монарха, де тебе чекає доля лицаря. Якщо ти середній син, швидше за все, за традицією тебе пострижуть в ченці. З відповідними вищезгаданими кар’єрними перспективами. Швидше за все, твій батько спробує вибити тобі високий духовний сан. Звісно, якщо він виявиться достатньо впливовим і не буде знаходитись у конфлікті з князями церкви (у яких взагалі-то свої інтереси) чи (не дай Бог) з Папою. Якщо ти позашлюбний бастард, а у твого батька і без тебе вистачає синів – то дуже вірогідний варіант, коли тебе також пострижуть в ченці. Втім, ніхто не забороняє тобі йти записуватись до духовно-лицарського ордену або ж ставати раубріттером. До речі, у тебе є право на носіння батьківського герба та прізвища, якщо присутній факт твого всиновлення. Тільки, вигляд герба буде відрізнятися від родового перевернутою кольоровою гамою або ж спеціальною симболікою бастарда.

За нагоди ти можеш виявитися не просто аристократом, а патрицієм в місті-державі. В такому випадку у тебе буде не величний замок, а розкішний особняк, який, втім, про всяк випадок укріплений. Як на випадок бунтів, так і на випадок, якщо сусіднім феодалам чи королям захочеться штурмувати місто. Окрім особняка в місті, у тебе є заміська вілла, в який ти відпочиваєш і яка не просто укріплена, а побудована з претензією на замок, і в разі чогось може відбити штурм невеликої групи людей. Таке місто-держава, швидше за все, буде аристократичною республікою на зразок Венеції або Генуї, але може управлятися парвеню-герцогом, виходцем з буржуа (на зразок тосканських Медічі). У місті-державі також може бути існувати власний Сенат, в якому будуть вирішуватись насущні політичні проблеми.

ЧИ ПРОСТО БУТИ МОНАРХОМ?

Припустимо, ти є улюбленцем фортуни і народився сином монарха (джек-пот, якщо старшим). Чи у просто пройшов важкий шлях від немовляти до суверенного монарха через такі стадії розвитку, як раубриттер/варлорд/узурпатор/законний володар. У тебе є власний домен, на якому може мешкати як трьох з половиною селяни і сільський дурень (як на землях домену ранніх Капетингів), так і сотні тисяч селян (як це було у кайзера). У тебе є десятки і сотні васалів: від напівзлиденних баронів зі злодійкуватими кнехтами, крихітного містечка з товстеньким бургомістром – до герцогів, що купаються в розкоші або васальних королів (якщо ти є імператором), міст-держав і кишенькового духовно-лицарського ордену. Причому, чим більше васалів і володінь – тим більше проблем. Аристократи у фразі “primus inter paries” починають звертати увагу на слово “рaries”, а не слово “primus”, в міста стікаються втікачі з числа кріпаків, а на вимоги видати їх своїм феодалам – бургомістр посміхаючись махає з міських мурів папірцем з привілеями, підписаним твоїм прадідом після тривалого запою (як це було в місті Ланн, коли його взяв в облогу Луї VI), князі церкви заявляють, що вони служать Богові, а не тобі (і ці настрої підігріває Рим), а якщо ти підеш на них в наступ – будеш мати конфлікт з Папою, відлучення від Церкви і проти тебе збереться ополчення твоїх васалів, які побачать законний привід розправитися з тираном. Тому, для того, щоби не робити дурниць (а будь який необдуманний крок може призвести до катастрофи) – потрібно проводити грамотну політику реформ (або ж, навпаки – відстоювати чинну стабільність. В залежності від історичного контексту), грамотно балансувати між різними політичними інститутами і робити при цьому багато хороших справ, щоби залишитися в пам’яті нащадків під епітетом Мудрого, Справедливого, Побожного, Великого, а не, наприклад П’яниці, Коханця чи Злого.

З позитивних сторін можна відзначити те, що у тебе буде достатньо коштів для того, щоби постійно знімати напругу полюванням, турнірами або ж бенкетами.

ЯКЩО ТИ ЖІНКА…

Жодна ліва брошура не омине нагоди облити болотом феодальне суспільство, назвавши його ‘’сексистським’’ і таким, що ‘’не давав жінці можливостей для реалізації’’ Але чи так все погано, як здається на перший погляд?

Селянкам, позбавлених амбіцій в плані самореалізації взагалі найкраще. Селянка, працююча в землі нарівні з чоловіком це абсолютно нормальне видовище від Гіблартару до Уралу, тому що, селянська праця занадто важка, щоб нехтувати зайвою парою рук з упереджень. А якщо чоловіка забирають на війну – то селянка залишається на управлінні господарством. Якщо вже мова зайшла про інститути подібні до фермерства чи вільного селянства та долю жінок у них – то козацькі жінки могли займатися землеробством, торгівлею та ремеслами за відсутності чоловіків удома (а вдома ті не бували роками)

Амбітна і симпатична простолюдинка могла стати коханкою аристократа або ж багатого купця. Звичайно, плебс буде тикати пальцями і називати жінкою легкої поведінки, але для декого це краще, ніж сидіти все життя за прядивом. Однак, для такого варіанту розвитку подій часто мало було одного лише везіння з тієї причини, що аристократ, який провів ніч з простолюдинкою, через деякий час міг просто забути про її існування. Тому, для того, щоб потрапити в його коханки, вимагалося, щоб близьке спілкування стало б більш-менш регулярним.

Городянки теж, загалом, не жили в пекельних муках Цілі ремесла в окремих культурах вважалися жіночими  (ткацтво, прядіння, пивоваріння, та ін.), і відповідні гільдії укомплектовувалися в основному жінками. Ось тільки покерувати гільдією жінці давали  рідко і тільки якщо це була специфічна, чисто жіноча гільдія – наприклад шовкопрядильниць чи повитух (гендерних квот тоді ще ніхто не придумав). У торгових та господарських справах городянкам (на відміну від селянок чи знатних жінок)  дозволялося менше – їх справою була домашня робота і вулична торгівля.

Єдина роль, яку було дозволено грати жінкам в стані духовенства – черниці. Але це була, мабуть, найкраща для середньовічної жінки можливість займатися розумовою працею і отримувати знання, тому що в університети жінок до XVI-XVII століть (після торжества ідей папського гуманізму та бароко, які по новому стали ставитись до жінок) майже не приймали (крім рідкісних винятків по типу Реббеки де Гуарни або Доротеї Буккі). Зайняття переписуванням книг і малюванням мініатюр в них вважалося цілком допустимим для черниці, і, займаючись ним, вона читала книги і підвищувала свою ерудицію (це ж зайняття пізніше, після початку книгодрукування, стало доступним і для світських людей). А посада ігумені була найвищим статусом, теоретично доступних жінці-простолюдинці.

У нижчій частині феодального стану, а також стані вільних і багатих землеробів (там, де такий існував), що примикав для жінки були передбачені деякі права. Наприклад, у відсутності чоловіка саме дружина управляла маєтком або манором, а овдовівши, могла залишитися главою сім’ї; вона могла носити зброю і захищати маєток від атак сусідів (історія знає десятки подібних прикладів, які не були винятком з правил)

Дещо обмеженим було право успадкування жінок-аристократок в країнах, де діяло салічне право (наприклад, у Франції). Жінка не могла очолювати аристократичну або королівську сім’ю ні під яким виглядом. Правда, ніхто не заважав фактично правити державою при слабкому синові чи чоловікові або ж при його відсутності вдома (як це робила Елеонора Аквітанська)

І навіть жінки-лицарі не були якимось абсурдом. Наприклад, в Еспанії були почесні жіночі рицарські ордени: Орден Сокири (Orden de la Hacha) і Жіночий Орден Стрічки (Orden de las Damas de la Banda), що проіснували, правда, рівно стільки, скільки прожили удостоєні цій честі. У Італії був духовно-рицарський орден Діви Марії, в який приймали і чоловіків, і жінок. У романських мовах існує спеціальне слово для позначення цього феномену – мілітісса. Два суто жіночих ордени існувало у Франції, а англійський Благородний орден Підв’язки (приймав не лише королев-консортов і жінок королівської крові, але й гідних пані (на відміну від чоловічої відзнаки, яка носиться на лівій нозі нижче коліна, жіночий пов’язують на ліву руку).

Окремо варто розглянути звичаї першої шлюбної ночі чи конкубінату, які представляють собою релікти родоплемінної епохи (формувалися вони задовго до Середньовіччя) і з якими боролась Церква навіть тоді, коли вони залиились в глухих закутках Европи. Ще одної окремої розмови потребує тематика ранніх шлюбів (що було пов’язано з більш раннім дорослішанням людей тої епохи) та частих смертей жінок від пологів – однак ці проблеми не були породжені феодальним суспільством.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Оскільки в середньовічному суспільстві політичні інтереси держав вирішувались лише аристократією (до якої вперше почали застосовувати термін ‘’нація’’) – безглуздо звинувачувати середньовічних феодалів у недостатній прогресивності та демократичності, оскільки концепція сучасної політичної нації була придумана лише у XVIII ст. Однак, ряд створених у Середньовіччі соціальних ліфтів – в першу чергу Церква дозволяла застосовувати на практиці ідеї меритократії, поєднуючи виплекану віками аристократію з притоком нової крові. Звісно, політична система противаг за якою монарх, аристократія, Церква і станово-представницькі інститути стримують надмірні амбіції один одного могла давати зброї – однак, на практиці вона формувала візію суспільства, яка була значно більш здоровою за теперішню. Ба більше, середньовічний кріпак в ряді життєвих потреб почував себе краще, аніж звичайний сучасний обиватель. Тож, чи доцільно малювати Середньовіччя у виключно чорним барвам, якщо виключно чорним воно виявилось лише для злочинців та невдах, яким традиційно не щастить і на землі, і на небесах?

Олександр Шаховський

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!