Олексій Ткаченко: Національний валютний суверенітет і чим загрожує його втрата?

Валюта є однією з ознак незалежної економічної політики суверенної держави. Тим не менш останнім часом прихильники глобалізму на основі аргументу про посилення глобальних економічних зв’язків закидають тези проти цього інструменту. Вони стверджують, що оскільки валюта є лише засобом обміну товарами та послугами, то через глобалізацію ланцюгів цього обміну можна повністю відмовитися від власних локальних валют та перейти на використання міжнародних, як долар, або масштабно регіональних, як євро. Чому такий погляд є ґрунтовно неправильним, а його реалізація загрожує підірвати усю економічну систему держави? І чому ті, хто борються за справжній суверенітет України, мають бути налаштовані різко проти такого кроку. Все це буде розкрито у даному матеріалі.

Розглянемо валютний обіг з позиції суверенної держави. Яку основну роль він виконує у такому розрізі? Локальний обіг товарів та послуг цілком може відбуватися і без участі держави, а засобом обміну буде встановлено щось на договірній основі. Так відбувалося і відбувається завжди у суспільствах, де держави не існує, або її роль як економічного регулятора послаблена. Тому основна роль єдиної державної валюти бути формою сплати податків людьми. Чому? Перш за все сплата податків стає умовою універсалізації міри економічних операції на певній території. Тобто, якщо всім потрібно сплачувати податки у гривнях, то всі точно будуть зацікавлені їх мати та провадити економічний обмін між собою саме у гривневій формі. Ніякий засіб обміну на основі спільного договору ніколи не вийде за межі локальних спільнот. Бо на великих територіях не буде ніякої гарантії, що хтось захоче приймати цей еквівалент обміну у тій же мірі, яку він має першо початково. По-перше і організувати договір про прийняття єдиного еквіваленту обміну між величезною кількістю людей буде важко. Припустимо, що такий договір все ж уклали. Однак, будь-який індивід або представник інституції будуть впевнені, що віддалено від локального кола осіб, з яким він не пов’язаний, ви не зможете дати йому достатнього інтересу чи тиску прийняти вашу валюту за початковим еквівалентом. Тож він буде зацікавлений провести з вами економічний обмін, віддаючи за вашу одну наприклад гривню еквівалент лише 0,75 гривні, і при цьому отримати економічну вигоду.  А ви рано чи пізно будете змушені піти на таке, бо матиме в його послугах термінову необхідність. Так було наприклад у США до створення Федеральної резервної системи, коли банки одного штату відмовлялись прийняти долари, видані в банках іншого один до одного, а пропонували обмін до прикладу один до 0,75 . Лише існування зобов’язання платити податки в одній валюті створить для всіх стимул для зручного користування цією валютою. А єдиний контроль над цими механізмами обумовить чесні рівні прийняття всіма грошових еквівалентів, бо за відмову від цього, що до державних осіб при сплаті податків, щодо інших за економічного обміну, можна підпасти під тиск закону. Як влучно стверджує з даного приводу автор актуального бестселеру «Сучасна теорія грошей» Рендел Рей: «Одне з найголовніших повноважень суверенного уряду – це право стягувати податки, а також збирати інші платежі на користь держави. Податки накладають зобов’язання на суб’єкти економіки в національній грошовій одиниці. Гроші пов’язані із суверенною владою, владою, яка дає можливість розпоряджатися ресурсами».

По-друге, встановлення податкових зобов’язань прив’язує економічну активність індивідів до держави на всіх підконтрольних їй територіях. Деякі роблять з цього висновок, що через податки держава отримує кошти на власне існування, як данину з них усіх. Тоді спитайте себе, у чому виражені ці кошти? У валюті, обіг якої держава кінцево контролює та яку по факту створює. Тобто представникам державної влади не потрібно стягувати з людей валюту на свої потреби, бо вони цю валюту самі їм видають. За позицією одного з творців актуальної нині економічної доктрини – Макроекономічної монетарної теорії Рендела Рея: «Уряду потрібен податок не для того, щоб одержувати дохід, а щоб забезпечувати продаж праці, ресурсів та продукції виробництва за національну валюту. Більшість людей думає, що мета податку – формувати дохід держави, щоб вона могла позволити собі витрачати. Однак, у держави не можуть закінчитися необхідні для витрат кошти. Проте у суспільства може зникнути бажання продавати держав більше робочої сили, ресурсів та продукції за державну валюту – принаймні за фіксованою ціною». Тобто мета податкової політики суверенної держави прив’язувати до власного існування локальні економічні обміни між людьми. А також забезпечувати вираження (безумовно не довільне до їх реальної вартості) та конвертацію ресурсних благ на валютні еквіваленти за своїми потребами й потребами підвладних їй та стабільність таких обмінів на певній території.

Звісно, що сила застосування валюти держави у цілях конвертації а економічні блага залежить від гарантії її міцності. Якщо, економіка держави стабільна у довго тривалому періоді суб’єкти економічного обігу будуть більше схильні приймати валюту цієї держави у операціях з передачі власних економічних благ. Ще більшим їх прагнення до цього стане, якщо країна має масштабне виробництво товарів та послуг. Тож всі зацікавлені мати таку валюту, аби придбати ці продукти національного виробництва та будуть залюбки її приймати в інших послугах. Тому слабко економічно розвинені держави, до яких затиснена й Україна, не можуть впроваджувати широкого використання власної валюти. Бо їх економіка не стабільна, а виробництво таке маленьке, що нездатне навіть покрити ряд ключових запитів власного населення. Попит на валюту край обмежений, а гарантії її стабільності невеликі, що збільшує прагнення економічних акторів користуватись іншими засобами економічного обміну. Масштабний випуск валюти в економічний обіг та взяття державою великих зобов’язань в її еквіваленті може занепокоїти економічних суб’єктів. І у наслідок призвести до запиту з їх боку до сплати цих зобов’язань в гарантованих засобах економічного обігу – міцних іноземних валютах чи коштовностях. І якщо у слабко розвиненої держави не буде достатніх запасів до сплати за боргами у такій формі, їй прийдеться визнати свою неплатоспроможність, тобто дефолт. А останнє є край негативним для економічного розвитку держави та її рейтингу в очах суб’єктів економічних обмінів.

Але розвинені могутні суверенні держави, такі як США, Великобританія та Японія мають край розвинену стабільну економіку з величезними обсягами виробництва товарів та послуг. Їх валюта теж стабільна і бажана до прийняття усіма економічними акторами.  Тож національна влада таких країн може розпоряджатися нею у надзвичайно амбітних для національного розвитку цілях – для фінансування масштабних проектів розбудови об’єктів забезпечення потреб суспільства чи для підвищення благоустрою своїх громадян. Відповідальні за валютні операції представники влади цих країн можуть оперувати їх валютою у безлічі форм, створюючи стимул для її резидентів переводити цю валюту у них. І на такі перспективи має орієнтуватись наша Україна, проводячи правильну монетарну політику та курс розвитку виробництва. Перша має полягати у посиленні стабільності обігу та використання валюти, упередженні її множення у суспільстві без достатньої економічної бази та накопичення резервів гарантованих засобів платежу( доларових, золотих) на непередбачувані виплати зобов’язань національної валюти в інших формах. Друга – у підвищенні обсягу національного виробництва та експорту і таким чином збільшення попиту на власну валюту та створення додаткових надходжень іноземних валют до країни через операції на внутрішньому ринку. І ключовою формою вираження усіх цих інструментів слугує власна валюта, вона є неначе кров’ю в цьому економічному організмі, який прагне до максимального розвитку.

А тепер уявімо, що у держави, яка розвивається, відібрали власну суверенну валюту і надали в розпорядження іншу, контроль над обігом та використання якої знаходиться у сторонньої організації. Організації, яка часто може абсолютно не розумітися у специфіці валютного обігу у даній країні. І при тому залишили цій державі контроль над податковою системою та всіма важелями економічної регуляції. Це еквівалентно тому, якби хтось сторонній викачав у людини всю кров і заливав її з крапельниці, при тому не розуміючись у необхідних для існування цієї людини дозах. Владі таких національних держав прийдеться утискати свою економічну регуляторну політику як тільки можна, аби вкластися у ті крихти, що їм з власних забаганок буде виділяти сторонній регулятор. І такий сумбурний проект в регіональних масштабах дійсно був реалізований під ім’ям євро за контролем  Європейського центрального банку (ЄЦБ) у Франкфурті-на-Майні. Як критично окреслює проект євро Рей: «Ми з самого початку доводили, що спроба відокремити фіскальну політику від національної політики – це фатальна помилка. Коли окремі держави, такі як Греція чи Італія приєдналися Європейської монетарної системи (ЄМС), вони прийняли іноземну валюту – євро, – однак залишилися відповідальними за свою фіскальну політику. Оскільки жоден член ЄМС не був незалежним у зовнішніх питаннях, їм довелося самостійно прийняти жорстку економіку».

І до чого міг призвести такий безглуздий курс? Звісно, що до величезних економічних боргів. Та їх негативного впливу на економіку в цілому через підрив здатності уряду оперативно вивільняти кошти на необхідні платежі та падіння довіри до нього у такому разі. Коли у кризовій ситуації, яка потребувала економічного регулювання, уряди держав єврозони логічно не змогли втиснутися у валютні подачки ЄЦБ, вони почали позичати додаткові кошти. У результаті такі суверенні національні держави Європи, як Греція, Ірландія та Італія потрапили до залежності від іноземних кредиторів або бюрократів з ЄЦБ. Останні за Реєм змогли «диктувати внутрішню економічну політику політично суверенній країні», виставляючи умови при задовільненні прохань до євро-милостині. Однак це не призводило до вирішення проблеми, а лише перемістило їх у зачароване коле. Згідно слів автора «Сучасної теорії грошей»: «Країна-боржник потрапляє у боргову пастку. Якщо вона позичає на ринках, відсоткові ставки на позики ростуть. Якщо вона позичає в ЄЦБ ( чи в МВФ), то натомість має запровадити заходи жорсткої економії, а отже зростання припиняється, і податкові надходження різко скорочуються».

Чи хочемо ми, свідомі громадяни України, загнання власної країни в таку цілковиту залежність від зовнішніх гравців економічної регуляції та боргову кабалу, яку ми не зможемо зняти власними силами? Звісно ні, і тому, якщо вступ України таки відбудеться, ми маємо встати в жорстку опозицію до втягнення нашої держави у єврозону. Ми будемо орієнтуватися на країни, що успішно ідуть вперед, стрімко долаючи свій статус слабко розвинених. Наприклад, Польщу та інші країни Східної Європи, що будучи у ЄС, зберігають власні валюти. А не віддавати одну з ключових підстав власного економічного суверенітету європейським чинушам, що у своїй некомпетентності вже занапастили монетарні системи Греції, Ірландії та у перспективі ряду інших держав єврозони. Ми збережемо нашу гривню і будемо крокувати до вершин економічного розвитку у нашій суверенній Україні.

Олексій Ткаченко

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!