Олексій Ткаченко: 21 квітня як тест на зрілість української нації

Вже незабаром 21 квітня, який стане більше ніж днем чергових виборів в сучасній історії нашої країни. Ця дата стане рубіконом визначення формування української нації, тестом на її зрілість…

Що ж визначає націю, і конкретно визначає націю українську? Нацією є інтегрована сукупність індивідів на основі наявності  для когось політичних, для когось етнічних, для когось культурних, але головне – спільних ознак. Відповідно всі представники нації є з’єднаними в одну спільноту. Коли ж представники цієї спільноти просто проживають на одній територій, як попадеться, і не встановлюють єдності між собою, вони є народом, який можна подробити на частини без його сильного спротиву. За організацією ж управління у середині національної спільноти вони безумовно мають право розглядати кандидатури осіб, що прагнуть взяти відповідальність на різних рівнях управління. Та їм і необхідно це робити, щоб налагодити ефективність цього урядування.

Але як тільки мова заходить про питання зовнішньої взаємодії цієї спільноти з іншими, критерій має бути однозначним – обраний нею лідер має неухильно орієнтуватись на збереження цілісності нації і докладати всіх зусиль задля цього. Особливо якщо над спільнотою нависають вороги, що прагнуть її знищити. Адже якщо національна єдність розпадеться та буде розірвана, то питання внутрішнього управління втратять будь-який сенс, бо у більшості її представників не буде більше права вільно приймати рішення щодо них. Не буде в них більше можливості робити вибір на підтримку когось з претендентів на владу, стратегій суспільного розвитку та місця цих індивідів в їх реалізації та розподіленні їх здобутків. За них це будуть вирішувати іноземні розпорядники.

Є чудовим, коли хто прагне досягти важелів управління національною спільнотою і здійснює критику її нинішнього шляху в організації, не ставлячи під сумнів міри зі збереження її єдності зовнішньої. Так він підвищує продуктивність управління цією спільнотою, виявляє недоліки, які потрібно виправити, аби далі успішно йти вперед. Але хто прагне встановити контроль на механізмами влади у спільноті та змінити її внутрішню будову за рахунок відмови від дотримання національної єдності ззовні – то є найбільша загроза нації. Обдуривши багато свідомих представників нації дзвінкою критикою владних порядків буцімто з середини, він за отриманням контролю  у своїй руки або з недолугості, або з прихованих інтересів почне змінювати їх у зносинах зовнішніх доти, поки всяка незалежність її у них не буде підірвана. І тоді цим скористаються інші спільноти, розірвуть націю, обезволять її представників, а внутрішнє їх урядування залишать без усякого сенсу. Тож краще недосконалий лідер, але свій, що до торгів національною цілісністю у зовнішніх зносинах ніколи і не наблизиться. Аніж чужий, що хоч яким би підкованим у внутрішніх справах не був, але доведе національну єдність до капітуляції ззовні і тоді питання зсередини уже не будуть мати сенсу. Хто не хоче підтримувати свою державу, недосконалу, але йому підконтрольну, буде під ярмом чужої. «Хто не хоче годувати своєї армії, буде годувати чужу».

На жаль, за сучасну історію України був випадок, коли ми явно карколомно повелися на такого лідера. У 2010 році на президентських виборах громадяни обрали Віктора Януковича. При цьому точно знаючи про те, що він здобув свою популярність на критиці внутрішніх дій попередньої влади, в тому числі й її орієнтації на зовнішнє збереження національної єдності. І точно володіючи інформацією про те, що Янукович мав закулісні домовленості з керівництвом іншої держави, заради яких він міг попрати національну цілісність, мову та культуру, яких не абсолютно не поважав. Українці обманулися, бо майже всі попередні роки своєї незалежності вони були народом, який звик до того, що питаннями зовнішньої незалежності та безпеки можна нехтувати заради вирішення якихось часткових внутрішніх викликів. Бо думали, що Янукович ідеально представляє таку тенденцію, і від його зневаги до національної єдності нічого не станеться. І 2014 році прийшлось відкупити нам цю помилку кров’ю відданих синів, що почули клич своєї України і стали на захист проти чужої спільноти, що прийшла на запах нашої слабкості, до якої довела нас та зневага до зовнішніх чинників. І у несамовитому пориві відбили ми наступ чисельних ворожих сил, але лишились в їх ненажерливих пазурях два наших регіони. Саме тоді більшість українців відчули себе єдиною нацією, зрозуміли, що без захисту цієї єдності перед зовнішніми загрозами більше не будуть вони й українськими громадянами. А будуть пов’язаними іноземними путами кріпаками, що не зможуть вибрати собі ні влади, ні навіть нормально розбудувати власну долю, до чого дійшли ті українці, що з різних причин опинилися за межею наступу окупантів…

Однак, час йшов, і старі рани почали забуватися. І знову, неначе не було ніякої смертельної битви, пробудилися ці настрої. Розпочалися розмови про можливість зняття деяких прапорів на передовій захисту нашої національної цілісності ззовні задля вирішення питань з середини. Поповзли суспільством тихі перешіптування про необхідність перемовин з російським ворогом на основі взаємного розуміння та поступок. Неначе це не хижий тигр, який тримає нашу голову у пазурях вже 5 років, тільки і бажаючи нас проковтнути.  Неначе це не бандит, який увірвався у наш будинок та почав витягати камені з його фундаменту. А гість, якому ми повинні відкрити двері, й  який хоче нам допомогти залатати тріщини у стінах нашої оселі. Так от перемовини ведуть з людиною, а з тиграми та бандитами б’ються, поки не виборють життя собі їх загибеллю. Так от під час лиха не беруть добровільної допомоги у того, хто сам зробив все можливе, аби це лихо бушувало ще з більшою сило. Під цією допомогою ховається лише лицемірне бажання хитрим способом зробити нові тріщини в нашому єстві та витягнути з нього нові цеглини.

І саме ці всі хвилі й в електоральному полі на разі концентрує Зеленський. Так, немає ніяких достовірних фактів його пов’язаності з проросійськими колами. Однак, риторика його носить точно вище описаний характер. Він фактично не говорить ні про національну оборону, ні про її зовнішню підтримку, і компенсує це концентрацією на внутрішній політичній та економічній сфері. Це беззаперечно важливо, адже розвинена економіки і ефективне проходження політичних процесів стануть основою життя кожного українця у забезпеченості та захищеності у своїх правах. Саме єдність економічна та політична за деякими концептами є ключовими основами єдності нації. Але якщо у такий скрутний час постійно не діяти задля посилення нашої оборони, гарантій нашої міжнародної підтримки, то держава буде просто знищена, а внутрішні політичні та економічна справи втратять будь-який сенс під тиском російського ворога (який саме через конфлікт з нами потрапив під увесь тягар міжнародних обмежень, і тому прагне знищити перш за все саме нас в якості їх каталізатора).

А у сфері цих міжнародних взаємовідносин Зеленський не пропонує нічого окрім прагнення домовитись з ворогом десь посередині,через поступки і стоячки на колінах. Знову ж таки про що можна домовитись з хижим звірем, який просто відкусить тобі руку у вигляді тих самих поступок (серед яких Росія може вимагати: визнання Криму в якості власної території, включення до складу України та фінансування без усякого контролю з нашого боку терористичних анклавів ЛДНР, відмова від вступу до НАТО). Хіба цього кроку ми прагнули у боротьбі всі п’ять років і підемо на нього як раз тоді, коли російський звір все більше слабне, і його треба дотискати? І до речі про НАТО, особисто можна ставитися до цієї структури і край скептично( як і автор цієї статті). Але зараз не можливо свідомо не розуміти, що отримання військової підтримки від країн НАТО є нашою безальтернативною гарантією від усякої агресії з боку Москви. Тому без усяких референдумів, що можуть затримати цю справу, потрібно рухатись у бік НАТО, бо це є виклик, теж пов’язаний з існуванням держави як такої. На останок варто зазначити про зневагу Зеленського до української культури, що він неодноразово демонстрував у своїх перфомансах, про неволодіння ним українською мовою. Про неймовірну його зневагу до націоналістичного руху, який і в часи Революції Гідності, і на фронті, і завжди був стрижнем боротьби за національну цілісність, і який Зеленський у своєму шоу порівняв з тупими наймитами, з бандитами на кремлівському повідку, як бойовиками ЛДНР. У приватному просторі кожен може розділяти прихильність будь-якій культурі, але у публічній площині Зеленський має поважати складові культурного коду тієї національної спільноти, владу в якій він хоче отримати, він же навпаки витирає від них ноги своєю самодіяльністю.

Так супротивник Зеленського безумовно не ідеальний. Він припустився безлічі крайніх помилок у внутрішньополітичному курсі і створив простір для масштабної критики тут проти себе. І якщо проти нього стояв будь-який інший опонент, що критикує його владні дії зсередини, але розділяє курс на захист національної єдності ззовні(таких було достатньо у першому турі виборів), то нація була б вільна обрати собі такого лідера, і нацією і залишитись. Однак проти чинного голови держави тут стоїть людина, що цю єдність зневажає, і тому у свідомих представників нації одразу має спрацювати дзвіночок свій-чужий. Бо нічим, як на мене, обґрунтувати свою підтримку Зеленського свідомий представник національної спільноти виправдати не може.

Особливо непереконливо звучать аргументи про можливість контролювати Зеленського через інституційні обмеження. Яким чином, якщо у сфері ж оборони та зовнішньої політики, де український президент має виключні повноваження, ми контролювати через норми закону забаганки Зеленського не зможемо ніяк? Яким чином, як ефективної законодавчої процедури імпічменту президента не прийнято, і Рада нинішнього складу не зможе її прийняти, адже розколота на фракції, деякі з яких вже замислюються над підтримкою Зеленського. А Рада наступного складу тим більше, адже за прогнозами там баланс може значно змінитися на його користь. До речі це ті самі граблі, які вдарили нам по лобі за обранням Януковича, адже тоді у Раді теж була чисельна опозиція, на яку всі сподівалися як на важель противаги імовірним злочинним діям президента. І що в результаті, в будь-яких рішучих діях у Раді ця опозиція виявилась заблокованою, і її представникам разом з іншими громадянами теж прийшлось виходити на протест на вулицю. Тим же, хто вважає дієвим засобом контролю протест вуличний. Міцна українська нація у своєму гніві, і беззаперечно скине вона Зеленського, якщо перейде він межу зазіхання на її існування або на вільне самоствердження її представників. Однак невже ворог буде дивитися осторонь на такі процеси, він знову піде у наступ, і знову нації прийдеться зупиняти його жертвами на новій лінії фронту, що раз за разом зсуватиметься ближче до серця нашої країни…

Отже найдієвішим засобом недопущення будь-яких зазіхань від Зеленського на підрив національної цілісності й оборони ззовні є просто недопущення його до влади. І якими масштабними не були недоліки його опонента, вони ні в якому разі не відкуплять можливість підтримки Зеленського свідомими громадянами. Адже з усіма своїми вадами чинний президент є своїм для нас, українським президентом, який ніколи не підірве цілісність національної спільноти та її протистоянні з зовнішніми ворогами. А Зеленський, що зневажає цю цілісність і цю боротьбу, може стати для національно-об’єднаних українців лише чужим президентом, і всі його обіцянки та дії з приводу внутрішньої політики не варті будуть нічого, коли він ці єдність і боротьбу підірве. Як не варті стали нічого усі обіцянки та дії Януковича у 2014 році. Тож роблю свій вибір сам і закликаю до цього усіх представників національної єдності, хто ще не осягнув глибину провалля над яким ми стоїмо. До тих, хто хоче й надалі жити в незалежній країні і обирати її долю та власний шлях самостійно. Ні одного голосу Зеленському!

Олексій Ткаченко

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!