Сергій Чаплигін: Щодо політичної еклезіології

( З нарисів першого еклезіолічного періоду історії Церкви (33-313 рр. від Р.Х.)

Свої об’єднання перші християни назвали не звичайними назвами (колегія, фіас, школа, синагога), що було притаманне законодавству Римської імперії.

Яке давало культовим об’єднанням вкрай широкі права та свободи – (переслідувалося лише бузувірство чи забобонна агітація) й, відповідно, вимагало аби християни визнали свої спільноти як «фіас» (θιάσος – об’єднання за релігійною ознакою).
Й, відповідно, зрівняли себе з іншими релігійними спільнотами.

Але сама суть християнської віри забороняє навіть думати про те, що інші культи можуть володіти Істиною.
Тому в цьому протистоянні з імперським законодавством, в відмові «легалізації» своїх спільнот народжується й перше визначення християнської спільноти «пара – фіас» (παρα θιάσος – тобто те, що за межами звичайних релігійних спільнот), яке дійшло до нас в терміні «парафія», але втратило для нас один з головних догматичних визначень.

Але Християнство не просто вимагало свободи вільно вірити та сповідувати Господа нашого – воно протиставило себе всім культам, які, до речі, були дуже терпимі до інших.

Чому?

Тому що істинність віри полягає в її нетерпимості. І ця нетерпимість була для кожного християнина навіть у найменших дрібницях.

Якби якогось там епікурейця (який ні в що не вірив, крім себе), почали б змушувати здійснити жертвоприношення, поклястися імператором чи взяти участь у процесії, то він б і не противився цим пустим формальностям. І цього було б достатньо, аби засвідчити його лояльність перед Імперією.

Знаючи це, від них й цього не вимагали. Не забуваймо, що свобода думки в Римській Імперії була абсолютна – від Нерона до Константина жоден філософ чи вчений не піддавався переслідуванням в своїй праці.

Але для наших попередників це було принципово важливо: «бо хто вірний в малому, той буде вірним і в великому».

Подальшим кроком до розвитку своїх спільнот було надання статусу еклезії (έκκλησία – зібрання).

Варто зауважити, що в цій назві зосереджено декілька смислів. Сам термін «еклезія» в грецьких містах означав «народні збори» – головний орган полісного самоврядування. А це вже не релігійний, а в першу чергу політичний термін. Тим самим християни свідомо почали протиставляти свої збори – «еклезію вірних» (як істинне зібрання) – «еклезії земній», яка втратила вже усілякий сенс в цьому гріховному світі і за великим рахунком не має жодного сенсу у власному існуванні.

Ця «еклезія вірних» була автоматично відкритою для всіх: рабів та блудниць, екстравагантних проповідників та торговців контрабандою, та інших різнорідних, революційно налаштованих особистостей, які в той час перебували на просторах Імперії. Кожен з них міг прийти, отримати спасіння та пізнати Істину.

Разом із тим відкритість для всіх християнських еклезій не означала їхньої публічності.

Дотримуючись слів Господніх «Не давати святинь псам та не кидати бісеру свиням (Мф. 7:6), перші християни не мали жодних сумнівів, що «пси та свині» – це їхні вороги. Тому всі свої зібрання вони проводили в тих місцях, де не було зіткнення з язичницьким світом.

Багатьом освіченим людям того часу здавалося, що за відмовою від публічних святкувань та жертвоприношень приховуються якісь страхітливі обряди.

Оскільки публічність всього життя – не тільки суспільного, а й приватного – була невід’ємною частиною античних уявлень про добропорядність.

Але насправді християни нічого не приховували – вони просто відокремлювали себе від оточуючого світу, існуючи в ньому, але внутрішньо перебуваючи поза ним.

Третьою ознакою перших християнських спільнот було визначення своїх структур як таких, що мають есхатологічну мету – є в дорозі до єдності і слави Отця, і Сина і Святого Духа)

Так з’явилося визначення – парохія (паройкос епідемос) – спільнота в поході. (παροίκος έπιδημος (παρ -переміщення, зміна; οίκος – мешкання; έπι – наступний новий; δημος – народ).

Здійснюючи свій похід, спільнота турбувалася про кожного свого члена, аби той міг гідно дістатися Царства Божого.
Ця турбота полягала в моральній та матеріальній допомозі кожному своєму брату чи сестрі в усіх умовах його перебування в цьому ворожому світі.

Лукіан згадує, що коли посадили до в’язниці християнського філософа Перегріна то: «вже з самого ранку можна було бачити біля в’язниці якихось людей сумнівного вигляду: старух, вдів, дітей-сирот, жебраків. Крім того, проводирі християн підкупили тюремну варту аби дістатися до свого брата».

Тому і не дивно, що як згадує наш брат Тертулліан (Ad mart. 2), що християни «на вироки суддів відповідали лайкою, пилніше вдивляючись в обличчя суддів, аби пізнати їх на Страшному Суді».

Підводячи підсумок донікейського періоду Церкви ми можемо зупинитися на трьох основних визначеннях християнських спільнот:

1. παρα θιάσος – спільнота, яка володіє повнотою Істини та не є приналежною до інших спільнот;

2. έκκλησία – альтернативна спільнота структурам навколишнього світу;

3. παροίκος έπιδημος – революційна спільнота на основі солідарності.

Саме ці три визначення є ключовими в сьогоднішньому житті Церкви, які ми маємо пам’ятати та застосовувати.

Амінь!

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!