Олександр Шаховський: Історичні аспекти Люблінської унії

‘’Польща та Росія були споконвічними ворогами у боротьбі за розподіл сфер впливу на народи Центрально-Східної Европи. Історія польсько-російських конфліктів сягає своїми коренями часів Володимира Святославовича та Мєшка I. Православна Росія несла світло визволення православним українцям та білорусам, які страждали під гнітом польсько-литовської шляхти’’

Цими дефініціями російська пропаганда послуговується як мінімум з часів правління Івана III, котрий вперше назвався ‘’володарем всієї Руси’’ та розпочав боротьбу із Великим князівством Литовським (за яким стояли поляки) за володіння південними землями Русі. Такі або схожі ідеї активно проповідували Яворський, Прокопович, Карамзін, Погодін, Достоєвський, плеяда радянських істориків та Дугін.

Здавалось би, а до чого тут Україна?​​​​​ Однак, народницька (та ще й лівацька) концепція української національної історіографії, яка міцно засіла у помислах мільйонів українців – фактично повторює ті ж самі тези російської пропаганди, роблячи цим величезну шкоду щодо теперішнього та майбутнього України! Народницький міт, остаточно синтезований Грушевським говорить про те, що державна традиція українців ніби то була перервана захопленням Львова Казимиром III Великим, а відновилась лише у 1654 році із створенням Гетьманщини, як незалежного від Речіпосполитої суб’єкта. Народницький міт можна легко розвінчати простим аналізом історичного контенту, адже боярська еліта Галичини (яка в домодерну епоху репрезентувала прагнення етносу) у XIV закономірно підтримала польського короля (чоловіка сестри Юрія II Болеслава), в якості законного правителя, а Гетьманщина ніколи не була самостійним суб’єктом міжнародного права та повністю залежала від волі Москви як і у зовнішній політиці, так і у внутрішній (особливо після подій 1709 року), через що навіть ті українські землі, які входили до складу Корони Польської були більш самостійні в політичному та культурному плані. ​​​​​​​​​​​​​​

Особливу неприязнь зі сторони народників дістала литовсько-польська доба. Якщо ставлення до Великого князівства Литовського з часів Антоновича було більш-менш позитивним (щоправда, жорсткій критиці піддавалась політика наступників Свидригайла, як ‘’католицька і пропольська’’ При цьому, свідомо ігнорувалися факти наявності персональної унії між Литвою та Польщею, існування русинів, які підтримували унію з Римом, подібно до митрополита Ісидора та свідоме небажання литовських магнатів до інтеграції з Короною в передунійну добу) – то період між 1569 і 1648 роками, традиційно прийнято подавати, як період ‘’Темних віків перед національно-визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького’’ Радянський історик українського походження – Іван Креп’якевич у праці присвяченій Богдану Хмельницькому назвав поляків ‘’найлютішим ворогом українського народу’’ (притому, що праця була видана у 1913 році, а не у 40-их чи 50-их роках. Тому, тут недоречно говорити про ‘’сталінський тиск’’ на нього). Цей міт засів у середовищі українських обивателів настільки глибоко, що професор Володимир Сергійчук на початку нового тисячоліття стверджував, що ‘’український народ є егалітарним за своєю сутністю і ніякої шляхти в нас не було ніколи’’ (щоправда, нещодавно він піддав ревізії свої тодішні погляди), а праця Наталі Яковенко під назвою ‘’Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна’’ викликала хвилю обурення в середовищі ура-патріотів.

Починаючи з початку 2010-их і в особливості з 2014 року (що пов’язано з европейським вибором України внаслідок другого Майдану) – ситуація починає змінюватися в сторону об’єктивності.

З’являються нові концептуальні праці присвячені аналізу українсько-польських відносин з обох боків, частина українських націоналістів, які підтримують ідею Балто-Чорноморської унії почали спілкуватися з націоналістами польськими, українські громадяни дістали можливість вільно їздити до Польщі та на власні очі побачили те, що поляки схожі на українців, значно більше аніж на них схожі росіяни. Але, значна кількість провокаторів з обох боків кордону та наявність в світі людей для яких ‘’ідол нації’’, подібно до беконівських ідолів, заміняє християнське прощення та цивілізаційне майбуття України і Польщі – сильно ускладнює проблему.

На жаль, більшість українців досі вважають, що перша Річпосполита це ‘’польська окупація’’, а більшість поляків вважають що ‘’українці це авангард російської інвазії до Польщі’’​​​​​​​​​​​. Така однобока концепція не враховує того, що русинська шляхта станом на 1569 рік (коли більша частина сучасної України була литовською, в той час як поляки почали переселятися сюди уже після Люблінської унії) були домінуючим елементом в волинській, подільській, подніпровській та навіть галицькій елітах (достатньо поглянути на список воєвод руських і подивитися на національну приналежність кожного із них. Поляки стали переважати там лише з початку XVIII століття, після вигасання практично всіх руських князівських родів). Вона не враховує того, що у XV-XVII століттях українці цілком вільно (на відміну від українців підросійської України XIX-XX століть) і повномасштабно переживали ті ж самі явища, що і переживала Европа: Хрестові походи, Ренесанс, Реформація та Контрреформація, барокко і т.д. Українська культура у Речіпосполитій досягла значно більшого апогею, аніж в Гетьманщині. А українська еліта не лише не відділяла себе від еліти польської, але і всіляко кооперувала з нею.

Тому, перед народниками відкривається широкомасштабне поле для дискусій, коли їх опоненти стверджують тезу про те, що ‘’руська еліта була одним з ініціаторів створення Речі Посполитої’’. У відповідь вони або починають звинувачувати князя Острозького (Грушевський не міг йому пробачити придушення повстання Наливайка) чи Станіслава Жолкевського (один з найбільших меценатів української культури всіх часів та народів) у недостатній проукраїнськості; або ж звинувачують опонента в роботі Варшаву. Наріжним каменем у даному випадку слугує питання Люблінської унії 1569 року, довкола якого утворилось ряд народницьких мітів. Спробуємо розібратися з ними по черзі.

МІТ ПЕРШИЙ: ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ЦЕ ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Слово окупація походить від латинського слова ‘’occupatio’’ – зайняття і означає зайняття чужої території. В українській мові, на відміну від англійської, французької та німецької це слово носить не невтральний, а різко негативний відтінок (так, німецький генерал Гудеріан, валлонець Леон Дегрель та диверсант Отто Скорцені, котрі роками були на службі в Третього Райху з гордістю повідомляють про те, як вони ‘’окупували Радянський Союз’’ і їх зустрічало з дарами місцеве населення. В сучасній Україні за подібну фразу щодо ‘’окупації Донбасу силами ЗСУ’’ можна закономірно і справедливо сісти за ґрати, в якості агента Кремля. В цьому і полягає семантична різниця між вказаними мовними традиціями) Поляки, до речі, викрутилися придумавши слово ‘’zajmować’’ (яке в політичному контексті використовується у негативному забарвлені, але не є синонімічним латинському терміну). Так, що саме зайняли поляки? ​​​​​​​​​​Станом на 1569 рік поляки володіли лише територією Галичини (від якої за Єдлінськими угодами було від’єднана Західне Поділля) та південною Волинню (з 1462 року – Белзьке воєвдство), яка була приєднана до Корони Польської на правах окремого володіння (домену під назвою ‘’Королівство Русь’’ в якому від імені польського монарха правив його намісник). Решта України взагалі належала Великому князівству Литовському.

У 1430 році, під тиском аристократії, в тому числі і галицької – престарілий король Ягайло видає Єдлінський привілей, за яким галицька шляхта прирівнюється до польської, створюється окремий галицький сеймик (якого раніше не було), а домен Русі перетворюється на польське воєводство з такими ж самими правами та обов’язками, як і землі Великопольщі та Малопольщі. Титул ‘’король Русі’’ зберігався за польськими монархами) внаслідок серії династичних війн між поляками, литовцями, угорцями, татарами та місцевою партією незалежників. Польські королі Казимир III та Людовік практично не змінювали податкову систему та феодальні повинності запроваджені в часи існування Галицько-Волинського королівства – тому сприймалися міщанами та селянами в якості легітимних монархів. За европейською традицією, міщанський патриціат у боротьбі з феодалами (якими були воєводи) за розширення своїх прав – традиційно спирався на підтримку монарха, який ворогував із феодалами. До речі, вищезгаданий Казимир III названий «Великим» у пізнішому історіописанні через те, що він розбудовував безліч міст і був автором грандіозних та величних архітектурних проєктів – а не з причин політичної діяльності (Казимир програв столітню боротьбу поляків із тевтонцями і був змушений поступитися чехам останніми польськими володіннями в Сілезії). Селянство доіндустріальної епохи зазвичай ідеалізувало свого правителя покладаючи усі провини на його підлеглих (навіть у часи початку Хмельниччини козаки та селяни виступили зі знаменами Владислава IV Вази супроти магнатів). Тобто, ані міщани, ані селяни не вважали польських монархів чужими собі. Певна ступінь невдоволення ними була пов’язана з діями того чи іншого монарха, а не з його чужоземним походженням. ​​​​​

Політичний тон у Галичині задавало місцеве боярство (тодішній аналог народних депутатів України з точки зору юриспунденціі), яке після 1430 року було (абсолютно добровільно, за власною наполегливою ініціативою) інкорпоровано у склад польської шляхти, а їхні володіння були прирівняні до володінь польських феодалів, а не виокремлювалися в якості окремого домену, який не міг би впливати на стан справ в Короні. Таким чином, тут доречно говорити про історико-правову тяглість та плавний перехід легітимності Галицько-Волинського королівства до Корони Польської через інститути «Руського домену» та «короля Русі». Назва дуже довга, зате максимально влучна і більш корректна, аніж теза про ‘’польську окупацію’’ в епоху формування націй примордіального типу у якій руська шляхта вирішила увійти до складу польської шляхетської нації. Від цього галицьке боярство аж ніяк не стає ‘’зрадником української нації’’ (якої ще не існувало у ту епоху), більше того – система ‘’Neminem captivabimus nisi iure victum’’, яка гарантувала особисту недоторканість майна галицької шляхти та неможливість бути покараним без судового вироку – стала першою юридичною пам’яткою такого роду у Центрально-Східній Европі. Цим самим був навіки покладений край кривавим війнам між галицьким боярством та їхнім володарем, які відтепер відбувались у формі дискуссій, а не багаторічних громадянських війн. ​​​​

Отже, ніякої ‘’польської окупації’’ західноукраїнських земель у XIV столітті – не було. Подальша полонізація Львова це явище кінця XVII – початку XVIII, коли Річпосполита втратила значну частину українських земель, а русини, які продовжували жити там – перебували на становищі меншини, яка уже не мала такого впливу, як у більш ранню епоху (щоправда, варто зауважити, що польська діяспора Львова має давню історію, яка сягає коріннями часів князя Лева і поляки достатньо всебічно долучилися до львівської історії для того, щоби стверджувати про те, що ‘’Львів це руське місто з польськими стінами’’, як це говорив Марцін Зєнєвич).

Про польську окупацію українських земель доцільно говорити в контексті українсько-польської війни 1918 року та долі ЗУНР, проте і тут є ряд делікатних питань, які потребують зваженого аналізу, а не популістських кліше, які є настільки популярними в середовищі ура-патріотів по обидві сторони Західного Бугу. ​​​

А чи існувала «польська окупація» інших українських земель внаслідок подій 1569 року? Яким чином місцева руська шляхта (яка формально не була прирівняна до литовської та польської, однак через володіння стратегічно важливим регіоном всіляко підтримувалась Ягеллонами, які в її особі бачили силу в боротьбі з польськими та литовськими магнатами. Особливо прихильним до русинів були Казимир IV Ягеллончик та його син Жигмонт I Старий під час правління якого відбулось посилення князівських руських родів литвинського походження: Острозьких, Корецьких, Сангушок та Вишневецьких), як виразник політичних інтересів литовської Русі увійшла до складу Корони, подібно їхнім галицьким братам? ​​Це питання необхідно розглянути в контексті просопологічних даних біографії Жигмонта II Августа, головного підписанта унії. Це був надзвичайно амбітний чоловік (який прагнув збільшити свої владні повноваження в Короні та у Литві, зламати хребет Москві та вийти до Чорного моря), якого, проте сковували різні політичні інститути і настирливий вплив його деспотичної матері, королеви Бонни (неприязнь між матір’ю та сином була настільки сильною, що вона отруїла двох його дружин, а сама померла не без допомоги свого вінценосного нащадка). Політика його діда, дядьків та батька, спрямована на боротьбу з польськими магнатами – шляхом опори на дрібну та середню шляхту Корони Польської (яким вони надали ті ж самі привілеї, що і князям), дала тріщину, оскільки замість однієї ворожої монарху сили – у державі тепер з’явилися дві потужні сили, які не хотіли ділитися владою із королем. З іншої сторони – у Литві така політика виявилася успішною, оскільки завдяки філорусинській та толерантній до християн східного обряду політиці Ягеллонів, з натуралізованих Гедеміновичів та вцілілих Рюриковичів, відродився інститут руського князівства, який був сильно поруйнований монгольським нашестям та централізацією Великого князівства Литовського у першій половині XV століття. Тобто, якщо у Короні інтереси русинів представляла галицька шляхта (яка дала історії чимало знатних родів, однак ніколи не піднімалась до князівського статусу) – то тутешня шляхта України (яка за даними Яковенко та Літвіна, на Київщині та Волині складала до 15-20%​від всього населення у передунійну добу) мала політичний статус, фактично рівний литовським князям, але документально не зрівняний з ними (тому, що литвини та жемайти не бажали ділитися своїми привілеями з русинами і в ультимативній формі вимагали у короля не підписувати статутів для литовської Русі).​​​​​​​​​​​

На відміну від русинів – литовська шляхта (очолювана Миколаєм Радзвиллом Рудим та Яном Ходкевичем) в переважній більшості виступала проти об’єднання з Польщею, оскільки Ягеллони, які відкрито проголошували аристократичну республіку в Короні – у Литві звикли поводитися досить грубо та прямолінійно, а литовська шляхта боялась ескалації такого ставлення настільки сильно, що її представники покинули Люблін і повернулися назад лише тоді, коли руські воєводства попросились у польське підданство, а росіяни знову розпочали наступ у Білорусі. Саме після цих подій та історичної фрази Жигмонта II Августа в якій було сказано, про те, що ‘’Ми всі маємо кориться Богу, а не земним володарям’’ – Литва (вслід за Руссю) підписала унію і відтоді не протестувала проти неї (за винятком ребелії Яна Радзивілла під час Потопу, проте і проти неї виступило чимало литвинів)​​​​​​​​. З іншої сторони, дрібна литовська шляхта, навпаки у 1569 (як і в попередні роки) – всіляко підтримувала унію з Польщею, оскільки вона б надала їм рівні з коронярами права.

Руській шляхті (яка навіть ще не була оформлена в окремий стан, за прикладом панства, оскільки все ще продовжували існувати давній титул ‘’боярин’’, які остаточно зник з ужитку в добу Речіпосполитої) було вигідним приєднання до Корони з особистих причин! Більше того, князь Василь Острозький, який у 1569 з литовського підданства – перейшов у польське, радив польському королю (як монарху Литви) ‘’послухати голос народу, приєднавши до Корони Київ, так само, як він зробив це з Волинню, оскільки він належить до Волині, а не до Русі’’ (тут мається на увазі, що Київ контролюється волинянином Острозьким, який був його воєводою, а не те, що Київ не є частиною Русі). ​Трохи пізніше, Острозький підписав акт унії, а до складу Корони прилучилося Поділля, шляхта якого теж вирішила від’єднатись від Литви.​ Українських магнатів цікавили не народницькі інтереси, а отримання привілеїв за польським зразком, посилення децентралізації в державі (особливо, перед загрозою нищення Литви росіянами в ході Лівонської війни) та свобода віросповідання. Правда, останнє не завадило українським князям одружуватися на католичках та віддавати своїх дітей у єзуїтські колегіуми, звідки ті виходили католицькими неофітами. Син Василя Острозького – Януш Острозький свідомо прийняв католицизм і незважаючи на те, що його батько був лідером дизунійної партії – продовжував спілкування із ним. Католики Януш Заславський та Ян Замойський на сеймі 1603 року стали лідерами…антиунійної партії, оскільки вони обидва виступали проти посилення влади короля Жигмонта III, який активно підтримував унію. Донька православного Олександра Острозького (сина Василя-Константина) – Анна-Алоіза Острозька, взагалі стверджувала, що на старості років її дід прийняв греко-католицизм та розкаявся в дизунійній політиці, через що вона наказала перенести його останки у крипту костьолу. Можливо, це перебільшення, але коли Острозький демонстративно погрожував оточити Брест своїм багатотисячним військом, щоби не допустити проведення Берестейського Собору та залякував короля тим, що він уже послав в Рим своїх людей для того щоби убити Іпатія Потія – він не виконав жодної з цих обіцянок, оскільки не хотів безглуздо проливати кров. Навіть Ярема Вишневецький, відомий, як борець за католицьку віру – відмовлявся насильно переводити православні монастирі та храми на своїх землях у підданство уніатам. І подібна релігійна толератність існувала в часи Релігійних війн в Европі. Правда, уже в 1648 році вона змінилася жахливою за своєю сутністю та масштабами громадянською війною в Речіпосполитій. ​​

Досить промовистим є факт того, що українська інтелектуальна еліта XVI століття чомусь ‘’не помітила’’ акту Люблінської унії. Натомість уся полеміка всередині неї була загострена довкола питання унії Берестейської (частина виступила на уніатських позиціях, інша – проти). Це ще раз свідчить про відсутність явища так званої «польської окупації України» у цей період. ​​​​​​​

МІТ ДРУГИЙ: ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ БУЛА ШКІДЛИВОЮ ДЛЯ УКРАЇНИ

Звучить банально, але єдиною альтернативою Люблінській унії було поглинання України Російським царством епохи Івана IV Грозного з його реаліями у вигляді опричини, винищення вищих станів населення та власних міст, тиранічного правління однієї особистості, голоду, регулярних війн зі всіма сусідами (яких вивела з себе маніакальне прагнення російського царя до захоплення чужих земель, на які він не мав ніяких прав). Навіть при найбільш одіозних правителях Речіпосполитої такі речі ніколи не толерувались на загальнодержавному рівні, а шляхетський менталітет не дозволяв робити їх на місцях. ​​​​​​

Річ у тому, що ще з часів Івана III Велике князівство Московське, яке після Флорентійської унії взяло на озброєння доктрину Третього Риму – претендувало на руські землі у складі Литви.

Користуючись боротьбою литовської шляхти з князем Олександром Ягеллоном (який згодом став польським королем) – Московія витісняє литовців із прикордонних Верховських князівств, а внаслідок війни 1500-1503 років – захоплює третину Литви (Новгород-Сіверський, Гомель та Чернігів). У війні 1512-1522 років, незважаючи на розгромну для Москви битву під Оршею та похід на Москву кримського хана Мегмеда Ґірея (який був союзником Литви, котра послала йому на допомогу загін козаків на чолі з Євстафієм Дашкевичем) – росіяни відібрали у литвинів Смоленськ. Другий етап лівонської війни закінчився для Литви катастрофою – російські війська у 1563 році взяли Полоцьк та стояли неподалік від Вільно. Лише перехід на сторону литвинів воєводи Курбського (який мав особистий конфлікт з царем), черговий набіг кримців на Московію та початок опричини – врятували Велике князівство Литовське від повного краху. Однак, армія Литви була знекровлена, її воєначальники (Ходкевич, Радзивілл та Острозький) ворогували між собою, шляхта конфліктувала з великим князем, а її частина була готова перейти на бік Москви (як це вже зробив Глинський у свій час). У такій ситуації Литві була необхідна сильна влада, яка б навела стабільність в державі та змогла відбити московську агресію, яка повільно наповзала не лише на Литву, але і на Русь (Чернігів уже був захоплений під росіянами). Такою силою виступила Корона, яка мала свіжі людські резерви для війни з Москвою та мала достатньо сил для того, щоби навести порядок у новій єдиній унійній державі, якою і стала Річпосполита​​​​​​​​ (особлива заслуга в цьому лежить на плечах такої титанічної постаті, як Стефан Баторій – переможець Івана IV Грозного)

Дуже важливим фактором також стала можливість забезпечення України від набігів ногайців та турецьких вторгнень, які були можливими в епоху зіткнення цивілізацій. Першочергово це була ініціатива удільних литовсько-руських князів (котрі часто самі ставали козацькими ватажками) без підтримки уряду (який не мав ані грошей, ані змоги для цього). Початок політичної історії козацтва, як самостійного суб’єкта датується 60-80 роками XVI століття (епоха гетьманування та діяльності Дмитра і Михайла Вишневецьких, Богдана Ружинського та Самійла Зборовського), оскільки саме з цих часів метрополія (якою вже став Краків) звертає увагу на існування такого явища, як козацтво і пробує залучити його до реєстру. Інша справа в тому, що політика Сейму щодо реєстровців не завжди була послідовною та зваженою, а окремі дії козаків носили відверто деструктивний характер.​​

У білоруській та литовській історіографії існує теза про те, що Люблінська унія боляче вдарила по державницьким амбіціям Великого князівства Литовського, оскільки поляки приєднали до себе землі Русі, завойовані Гедеміном та Ольгердом. Натомість, білоруський історик Фелікс Шабульдо (один з найавторитетніших дослідників раннього Великого князівства Литовського) зазначає, що незважаючи на колосальне значення Литви для центрально-східноевропейської історії та генетичну й мовну спорідненість литвинів у русинів (в останніх з першими за мовною ознакою спільного більше, аніж в русинів-українців із поляками) – литовсько-руський союз був першочергово приречений на розпад. Для русинів правитель був ‘’primus inter paries’’, який всього лише слугував арбітром у вирішенні справ між князями та магнатами. Боярські ребелії в Галицько-волинському князівстві (а потім і в королівстві) та тривала традиція русько-половецьких союзів між різними руськими князями проти київського князя була своєрідним українським різновидом польського рокошу. Саме тому, шляхта коронної Русі (колишнє Галицько-Волинське королівство) без зайвих питань сприйняла явище інкорпорації до складу Корони Польської (натомість, наміри Литви ліквідувати Волинське та Київське князівство привели до громадянської війни між Свидригайлом та Жигмонтом Кейстутовичем, а згодом і до змови київських князів.

Ще більш показовим є доля невеличкого князівства Мансура на Чернігівщині, яке перейшло до Михайла Глинського – летуанізованого нащадка татар, а після його конфлікту з Жигмонтом Старим було ліквідоване) Точно таку ж саму концепцію сповідували Гедеміновичі, які сіли управляти Волинню та Києвом після вигасання тут Рюриковичів (побічні гілки цієї династії не стали претендувати на спадок їх далеких родичів) чи Поділлям, після відвоювання цієї землі внаслідок Великої Смути в Улусі Джучі та подальших договорів між Вітовтом і Тохтамишем. Проте, у самій Литві, в Білорусі та в Жемайтії – владу поступово концентрувала у своїх руках одна гілка роду Гедеміновичей (після смерті Андрія Ольгердовича, князя пінського, Скригайла Ольгердовича, князя полоцького та інших молодших дітей Ольгерда – усі литовські землі за нечисленними винятками опинилися в руках Вітовта), яка дотримуючись традиційної для Середньовіччя концепції ‘’primus inter paries’’, тим не менше – не мала конкурентів з боку інших литовських князів (магнати Радзивілли, Сапеги чи Ходкевичі князями на той час ще не були) та поступово ліквідовувала васальні володіння на Русі, замінюючи їх воєводствами (на відміну від поляків, які робили це еволюційним шляхом за згодою місцевої еліти). В результаті, було ліквідоване Волинське князівство (по смерті Свидригайла, якого після розгрому туди поставили удільним князем, оскільки в Луцьку його можна було б контролювати, як заручника, а християнська етика не дозволила Жигмонту Кейстутовичу убивати своїх родичів без дуже поважних причин), перед цим – Подільське (в ході повстання Свидригайла), а потім і Київське (через те, що Семен Олелькович визнав Івана III ‘’своїм покровителем’’ у ході московсько-литовського протистояння). З точки зору центральної влади Вільно це було цілком логічним явищем, однак після ліквідації цих князівств було необхідно прив’язати їхню еліту (в особливості, натуралізованих руських князів литвинського походження) до метрополії, надавши їм такі ж самі преференції, як і власній магнатеріі. Литва цього так і не зробила (цим правом скористалася Корона, яка, до того ж – урівняла литовську середню та дрібну шляхту у правах з магнатами чого раніше теж не було).

До речі, це не перший приклад непорозуміння між Литвою та Руссю, адже Київська Русь почала розвалюватися не з заходу чи півночі – а з Полоцька, князь якого Ізяслав Володимирович (син нещасної Рогнеди) фактично не визнавав влади Ярослава Мудрого (і це в роки розквіту Київської Руси!), а його нащадки взагалі жили своїм власним життям і не втручалися в справи Києва. Не менш промовистим є те, що навіть сучасні національно свідомі білоруси (предки яких складали левову долю шляхти Литви, дали Литві культурний бекграунд і майже третину земель. Тому білоруси-литвини, поруч з литовцями жемайтами є спадкоємцями Великого князівства Литовського) активно використовують назву ‘’Литва’’ (яка походить від назви невеличкої річки поблизу Каунаса), а назву ‘’Русь’’ вважають штучною та нав’язаною росіянами (т.зв. західнорусизм по суті є білоруською формою малоросійства)​​​

З іншої сторони, будучи в складі Речіпосполитої – Литва втратила Україну, але повернула втрачені землі на сході (Смоленщину), а Курляндія остаточно стала литовським васалом, а Інфлянтія (сучасна Латгалія) – одним з литовських воєводств. Політична потуга литовської шляхти не особливо поступалась коронній (вона зберегла всі державні інститути), а литовська культура перебувала у зеніті свого розвитку (причому це стосується не лише культури старобілоруської, а й жемайтійської. Так, друкарство литовською мовою у Речіпосполитій передувало на такому високому рівні, що наздогнати його литовцям вдалося лише в часи незалежності). Тому, в даному ключі, втрата України обернулася радше плюсом, а не мінусом для Великого князівства Литовського.​​​​​​​

Популярний у Короні Польській концепт об’єднання Польщі із королівством Богемія та Королівством Угорщина (де правили Ягеллони) нівелювався міжнародно-правовими договорами з Габсбургами (котрі, як володарі Німецького королівства в складі Священної Римської імперії, яке було геополітичним противником Польщі – навряд чи би дозволили такий сценарій розвитку подій) за яким у випадку згасання династії Ягеллонів у цих країнах – влада там переходить до рук дому Габсбургів, що і сталося після смерті Лайоша II під Могачем у 1526 році. До того ж, до Контрреформації (на проведення якої у Ягеллонів тоді не було сил) – ці країни були майже поголовно протестантськими (це зараз вони є оплотом католицизму), що б додало ще більшого напруження до поліконфесійних володінь Корони Польської. ​​​​​​​​​​​​​І нарешті, ми можемо пересвідчитися на прикладі Смоленська (який з XV сторіччя, з невеликими перервами у 1613-1654 роках, належав Московії) наскільки згубним з точки зору національної ідеї може бути півтисячолітнє перебування у складі Росії. Земля, яка є колискою для десятка литвинських шляхетських родів, яка є перлиною білоруського лісництва і колись була повністю білоруськомовною – нині перетворилася забиту провінцію та на оплот ‘’русского мира’’ (за нечисельними маргінальними винятками, яких жорстко пресує ФСБ). Такою була б доля і для всієї України, якби у 1569 році князь Острозький не підписав би акт Люблінської унії, а у 1648 війська Хмельницького взяли б Львів, почали його контролювати, прилучивши до складу Гетьманщини, яка б у 1654 ввійшла б у підданство Росії, після чого би почалась її повільна русифікація, а українське відродження стало б неможливим взагалі, бо ніякого українського П’ємонту б не існувало.

МІТ ТРЕТІЙ: У 1569 РОЦІ БУЛО АБСОЛЮТНО РЕАЛЬНО СТВОРИТИ ТРИЄДИНУ, А НЕ ДВОЄДИНУ ДЕРЖАВУ

Міт ґрунтується на звичайному незнанні історичних реалій та наївних думках про те, що сучасний пересічний українець може мислити більш глобально, аніж представник руської шляхти у 1569 році. ​​​​​​​​​​​​

Primo, у домодерний період (а в більш широкому контексті до 40-50 років XIX століття, коли український національний проєкт, через поразку польських повстань, поширення народницьких ідей та наростаючий вплив польського модерного націоналізму – відділив себе з контексту польського) не існувало окремої категорії під назвою ‘’руська нація’’ і тим паче ‘’українська нація’’. Нацією до Французької революції та появи модерного націоналізму (який виник завдяки ній або всупереч ній) називали виключно елітарні спільноти людей до яких входила аристократія. Причому, за васально-сюзеренною ознакою до складу єдиної нації могли потрапити абсолютно різні етноси, так бретонська еліта (яка розмовляла кельтською мовою) була частиною французької нації, а чеська знать – австрійської нації, яка входила у склад німецької супернації (тобто об’єднання близькоспоріднених германських народів). Сьогодні ж, бретонці не є французами (хоча політично належать до французької нації), а австрійці не вважають себе німцями і сильно відрізняються від своїх північних германомовних сусідів за рядом ознак.

Сучасній людині (особливо, тій, що з дитинства виросла в традиціях українського модерного націоналізму і значну частину життя присвятила силовим акціям) дуже важко осягнути і ще важче – прийняти, те що у XVI столітті її предки називали себе ‘’тутейшими’’ чи ‘’християнами’’, а ‘’українцями’’ називали тих, хто живе на окраїні села (до речі, в окремих місцевостях Галичини та Волині така традиція проіснувала до недавніх часів, а серед старшого покоління існує і до досі. Не кажучи вже про Закарпаття, де співіснують карпаторусинська та українська ідентичності. Причому, остання має яскравий екзогенний характер).

Або ж (якщо ці предки були шляхетними, вважали себе представниками польської нації русинської культури ( ‘’gente Rutheni natione Poloni’’) і не лише не відділяли себе від поляків, але й активно прагнули долучитися до політичного та культурного життя Корони, збагативши його власним (руським) елементом. Згадуваний нами Василь Острозький мітив на пост короля Речіпосполитої, жорстоко придушував селянські повстання і був цілком лояльним Короні Польській не зважаючи на своє віросповідання. Більш яскравий постунійний приклад Йоакима Єрлича, православного русина (причому не просто православного, а ченця Лаври. Оплоту антиуніатства), який з великим презирством ставився до Хмельницького, а своїм героєм у своєму щоденнику називав Стефана Чарнецького (який мав відкриту і доволі сильну неприязнь до православних) за те, що той ‘’звільнив Республіку від шведського потопу та нищив бунтівних хлопів, саджаючи їх на палю’’ сильно рве шаблони народникам. Так, само як історична доля роду Цегельських (покозачених католиків), які продовжували мислити в рамках шляхетського менталітету навіть тоді, коли приєдналися до Хмельницького (через що, по його смерті – вернулись назад) чи спосіб мислення Мазепи (теж шляхтич з роду Колединських) через який він вступив у конфлікт з Петром I. Ці люди ідентифікували себе аналогічним чином живучи на території Речіпосполитої, а перебуваючи за її межами використовували загальнохристиянську чи православну ідентичність. ​​З цього всього випливає, що не може бути Великого князівства Руського, яке б постало поруч з Короною Польською та Великим князівством Литовським – тоді, коли немає руської нації, відмінної від нації польської (для порівняння: у Великому князівстві Литовському була власна шляхетська нація, куди входили литвини, жемайти, литваки та липки).​​​

Secundo, зачатки русинської національної ідентичності, як відмінної від польської сформувалися внаслідок колонізації Лівобережжя (яке до цього було пусткою) через політику Єремії Вишневецького та антагонізму, викликаного громадянською війною у Речіпосполитій 1648-1654 коли навіть лояльна Короні русинська еліта всіляко підкреслювала своє руське походження – тоді, як в часи Люблінської унії цього явища ще не було. Можна було би припустити, як би склався хід історії, якби Виговський продовжував своє гетьманування (а не був скинутий проросійськими силами), а Ян III Казимир не на папері, а на ділі став би Іваном-Казимиром I (в якості великого князя руського) Проте, виникає логічне питання генези Галичини, Волині та західного Поділля (населених переважно русинами) у складі Корони Польської, тим більше що польський елемент на цих землях був дуже вагомим і навряд чи би просто так інкорпорувався до складу Русі (цей процес, подібно до польсько-литовської унії міг би затягнутися на цілі століття). Компромісним варіантом могла би стати концепція згідно з якої Річ Посполита могла б трансформуватися із двохнаціональної держави у складі трьох провінцій (Великопольща, Малопольща та Литва) – на тринаціональну (або навіть чотирьохнаціональну, якщо враховувати васальну Короні Пруссію та васальну Литві Курляндію, де правили німці. При цьому треба ще враховувати можливість розвитку латиського національного руху в історичній ретроспективі та питання інкорпорації Кримського ханства і Великого війська Донського, до складу Речі Посполитої враховуючи прагнення польської еліти вийти до Чорного моря та зламати хребет Москві на півдні. Тобто, при бажанні кількість націй в складі нації Речіпосполитої можна збільшити до шести або семи) державу, з адміністративно-територіальним поділом, заснованим за географічною ознакою та історичними багатонаціональними регіонами, створеними за принципом ‘’devide et impera’’.

В свій час, до цього додумався Юзеф Пілсудський (до речі, етнічний литвин), але рішучий супротив польських та українських націоналістичних кіл в епоху апогею розвитку націоналізму та трагічні події братовбивчої українсько-польської різанини у воєнні та перші повоєнні роки – завадили втіленню цих планів. На сьогоднішній день, проєкт Міжмор’я мислиться у конфедеративному плані (враховуючи реалії існування національних держав у Центрально-Східній Европі) з подальшою більш тісною інтеграцією їх між собою (у якому форматі – важке запитання, враховуючи те, що національні держави поступово виходять в минуле і гіпотетичне Міжмор’я абстрактного 2060 року носило би принципово відмінний як і від першої та другої Речіпосполитої, так і від концепції Балто-Чорноморського союзу формат. Однак, це теж є темою окремого диспуту)​​​​​​​​​​​

Але, як би там не було – діюча у 1569 році реалізація варіянту була найбільш послідовною з точки зору історичних та політичних реалій того часу. ​​​​

Таким чином, наш детальний аналіз абсурдності та помилковості стійких стереотипів та безглуздих мітів, що панують в дискурсі довкола Люблінської унії дозволяє стверджувати, що добровільне входження українських земель до складу Корони Польської у 1569 року було правильним цивілізаційним вибором української еліти та дозволило відкрити славетну сторінку української історії. 450-річчя Люблінської унії, яке широко святкуватимуть в Польщі і яке (незважаючи на полярне ставлення литовського суспільства до неї, як і у 1569 році) відзначатиметься у Литві – є неможливим без залучення України до нього.

 

Олександр Шаховський, історик

спеціально для сайту Pokrov

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!