Ігор Загребельний: Чи намагалися поляки ополячити українців через унію?

Канцлер Лев Сапіга був ревним католиком і щиро підтримував справу унії. Але він також був світським політиком, завдання якого – слідкувати за спокоєм у державі та суспільстві. Тому певний час він тиснув на Полоцького унійного єпископа Йосафата Кунцевича, аби той зменшив свій місійний запал (який провокував антиуніатів).

Про те, які мотиви керували державною елітою Речі Посполитої, яскраво свідчать спогади, залишені Галицьким єпископом і митрополичим помічником Рафаїлом Корсаком:
“Зараз по своїм приїзді митрополит з єпископами відвідали короля Швеції (тобто Владислава, претендента на польського короля), високих достойників і сенаторів держави, поручаючи їм справу з’єдинення. Але ВСІ ВОНИ НЕМОВ ЗМОВИЛИСЯ, НАМОВЛЯЮЧИ НАС ДО ЗАМИРЕННЯ З ПРАВОСЛАВНИМИ, натискаючи своєю владою і авторитетом, інакше, говорили, звинуватять нас у загибелі держави” (йшлося про дебати часів міжкоролів’я).

Безперечним патроном справи унії був король Жигмонт III – людина справді глибоко релігійного характеру. Уже його син Владислав менше опікувався унією. Якщо ж говорити про сановників високого рангу, то вони діяли так, як написано вище.

Подобається це комусь чи ні, але потрібно визнати, що наприкінці XVI ст. розгорівся передусім внутрішньоруський конфлікт. Річ Посполита стала заручницею, а потім і жертвою цього конфлікту.

Варто розуміти, що ні прийняття унії, ні перехід на латинський обряд у той час не позбавляли руської ідентичності, а фанатична прихильність до “грецької релігії” не означала автоматичним чином якихось сепаратистських відносно Речі Посполитої настроїв. Важливим індикатором цих обставин служить Хмельниччина: частина руської римо-католицької шляхти врешті-решт підтримала Богдана Хмельницького, натомість для багатьох руських шляхтичів-прихильників “грецької релігії”, а також для частини неунійного духовенства він був бандитом (підтримка Хмельницького також не була sine qua non руськості).
Справді, антикатолики прагнули поставити в центр руської ідентичності саме “послушенство патріарху Константинопольському”. Але це аж ніяк не означало, що уніати та латинники відмовлялися від руської ідентичності.

До розвитку ідеї тяглості історичного існування Русі спричинився монах-домініканець Іван Домбровський, автор історичної поеми “Дніпрові пороги”. Виразним зразком перейнятості шляхти латинського обряду руськими справами був Київський єпископ Йосиф Верещинський. Верещинський відстоював посилення суб’єктності руських земель у складі Речі Посполитої, лобіював інтереси козацтва, бажаючи надати йому більш чітких організаційних форм, вболівав за долю Києва як основного давньоруського граду, був ідеологом руського колонізаційного натиску на Степ.

Невдовзі те, що накреслив Верещинський, принаймні частково почав утілювати інший руський аристократ латинського обряду – Ярема Вишневецький. Князь Вишневецький був зразком знатного русина, який, особисто прийнявши латинський обряд, залишався покровителем і для неунійної Церкви. Але так у випадку зміни обряду траплялося не завжди.

Конвертит Касіян Сакович відомий як один із найбільш запальних критиків недоліків східної Церкви – не тільки неунійної, але й унійної. Одначе, часто у жовчний спосіб критикуючи “грекоруську віру”, Сакович поруч із суто релігійними прагненнями виявляв перейнятість інтересами “зацного народу руського”. Метою його діяльності було “наш руський народ, марно між собою поділений, [привести] до згоди в єдності не тільки поміж собою, а й із Церквою св. Римською”. Релігійний мотив – єдність із Апостольським Престолом – озвучується у контексті турботи про єдність руського народу як очевидної цінності-в-собі.

Нарешті слід пам’ятати, що в умовах XVI-XVII поляки в принципі не могли виношувати “підступних планів ополячення через унію/окатоличення”. Чому? Тому що не існувало ні поляків у сучасному сенсі, ні усвідомленої асиміляторської політики. І перше, і друге було винайдено аж у XIX – на початку XX століття.

Сучасні уявлення про українську історію ранньомодерної доби також були сформовані у той час. Деякі елементи цих уявлень, щоправда, були закладені у XVIII століття, коли інтелектуальна еліта Гетьманщини-Малоросії намагалася реабілітуватися/вислужитися перед Санкт-Петербургом.

Ранньомодерна доба непроста для розуміння, якщо дивитися на неї з позицій усталених стереотипів. Але якщо ми відкинемо ці стереотипи, перед нами постане дуже яскрава епоха, місце у якій знайдеться для уніатів та антиунітатів (а також протестантів), для князя Вишневецького та Хмельницького (разом із Немиричем). Історія не пишеться лиш чорним та білим. Особливо така, дійові особи якої – люди барокової епохи.

Ігор Загребельний, філософ

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!