Юна Європа

Дівчинка з довгим, хвилястим, русявим волоссям, великими синіми очима, по-вовчому синьо-сірими. Очі неба. Або очі-тунелі, що кидають у безодню давнього, засніженого, Одинічного лісу. Час від часу цей казковий образ спливає з глибин нашої підсвідомості. Від самого дитинства. Наскільки себе пам’ятаємо.
Завжди знав, що моє життя буде принесене в жертву їй. Я повинен буду її врятувати. Ще нічого не читав і нічого не знав. Знав тільки, що повинен бути героєм. Щоб врятувати її. Моя ідея, моя справедливість, моя революція.
Юна Європа.

Світ, що оточує нас тепер, не наш світ. Так, гедонізм, постмодерн, турбокапіталізм… Зерно не в цьому. Цей світ уперше існує без Європи. Божественна Греція, Олександр, золото й сталь ROMA, хрест і меч, Renaissance, похмурий німецький геній, Франція любові й шпаги, вітряна. Занепад Європи збігся із занепадом Бога й героя в людині. Із занепадом злочинця і творця.
Європеєць є перший. В залізному, чорному віці, він перший у світовому деструктиві. У сонячному золотому реванші він також буде першим. Він перший, і все.
Історичні явища неЄвропи захоплювали нас тільки тому, що ми дивилися на них очима Європи. Вони не були цінністю самі по собі, із себе. Тільки відносно Європи. Коли ми думаємо про мегаімперії Атілли, Чингізхана й Тимура ми захоплюємося ними так, як міг захоплюватися європеєць, оцінюючи ступінь загрози для свого маленького смарагдового міста. Ці світові «мега» були для того, щоб вражати художника, поета, короля Європи.
Тільки невловимий дотик європейця, від Геродота до Еліаде, робив для нас казково багатим щось не європейське. Ступінь багатства залежав від ступеня уваги, естетичної оцінки європейця.
У тій давній суперечці Ґете й Шопенгауера про первинність ока, що бачить світ або світу, що створив око, ми, таким чином, стаємо на бік Артура Шопенгауера. Око європейця народжувало, розкривало для нас інші світи.
Європа – це парфенон. Там був Зевс. Він був великий. Але не настільки, щоб не чути Елліна, що говорив. Кожен знав, що чує, і не дарма чекав на відповідь. Вже скоро як сто років світ у владі Єгипту. Піраміди нікого не чули. Під ними порох, пісок, і десь у цьому всьому є люди. Подібні на порох і пісок.
Занепад Європи – це кінець ролі особистості в історії.
Дівчинка; ангельський архетип. Така ж приходила до Вірта. Не тільки до нього… Архетип вищий, універсальний для всіх. Для всесвіту взагалі. Для людей і не людей, для живих і для не живих. Його універсальність кристально зрозуміла тим, хто всією своєю суттю, кров’ю та страстями прагне володіти нею. Кидаючи в хід гроші або силу.
Його абсолютна чистота й достоїнство кристально зрозумілі нам, тим, хто вмирає, захищаючи його. В часи Калі цей виступ фатальний. Але він повинен бути виконаний. Міф мислить категоріями виконання, за будь-яких умов. А не результату.
Європа, це мислити героями. Її влада завжди була особистісною. Ніколи безособовою. “Замок” Кафки говорить не просто про ознаки нашого часу, невипадкові, а закономірні, ні, він підказує про вплив ззовні. Він же міг взяти гору цілком випадковим чином. Тому все оборотно. Тільки мислити героями.
Справа тут не в кількості меланіну в райдужній оболонці очей. Не в групі крові. Мова йде про безумовний, вічний, універсальний архетип.
Хотілося назвати її по-іншому. Не ім’ям проекту, закритого Тиріаром, але нема нічого кращого.
Юна Європа.
Закрити проект за назвою «Юна Європа» доступно тільки тому, кому можливо закрити проект за назвою «Історія, воля, і естетика».
Дітище Тиріара було позбавлене глибинного виміру. Воно було чисто політичним. Він і закрив його як директор, начальник, чиновник закриває збитковий, не актуальний проект. Уявіть собі, щоб Кодряну закрив “проект” за назвою «Легіон Архангела Михайла». Або Місіма своє “Товариство Щита”.
Нині відсутній компроміс між політикою й буттям. Колись вона була санкціонована ним. Потім коректувала себе з ним. Зараз же це не прибутково. Ознака дурості й дрімучості – якось пов’язувати себе із вантажем під назвою буття.
Проекти, які воно санкціонує, не піддаються закриттю. Просто інколи вони видимі, інколи – ні. Не піддаються закриттю й безсмертні.
Така наша юна Європа. Підземна ріка нині. Якій належить вирватися морем статку. Синім полум’ям.
Офіційна політика не відображає вічних цінностей. Вона поринула у свої віртуальні світи цифр і тенденцій. Вже з’являються сили, що претендують на ці вічні цінності. Їхній голос чутний усе голосніше. Насамперед, звичайно, на Близькому Сході. Його особливі, автентичні умови підкреслюють характер штучних прозахідних режимів.
Прийшов час постання таких сил у Європі. Я маю на увазі не цю кричущу друковану продукцію, що своїм лементом мала б компенсувати відсутність сили й здатності піти на вчинок. Прийшов час достатньо малослівних, мужніх, римського типу структур, що ідентифікують себе дією.
Там, де мова йде про неутилітарні цінності, неможлива перемога на виборах. Так само там неможливе повстання. Тільки змова. Ті, хто вже так не може, хто хоче встигнути сказати всі й одразу, повинні виступити у своєму полі. Це означатиме для інших, що якщо є такі, виходить, є і Юна Європа. Вона жива. Тверді, мудрі, поступальні повинні йти шляхом змови.
Нехай будуть і ті, і інші. Дитяча відкритість і чистота. Моя Європа, вічна весна. Їхній успіх буде не в силах протистояти нашій трагедії. Як та великоока дівчинка, Європа завжди вражалася та йшла. У невідоме. Часто в прірву і смерть.
Тиріар якось сказав, що еволаїстами, як правило, були психопати. Я запитував себе: чому такі бездоганні й об’єктивні, як Юнгер і Тіриар, не зважилися на повстання? У той час, як здавалося б обмежені та зайво суб’єктивні наважувалися, навіть незважаючи на занадто фатальні перспективи. Один із нюансів повної відповіді був таким: вони були занадто здорові й збалансовані, щоб повстати. Просто приречено, по-зрадницькому здорові й спокійні. Такі не повстають. Тим більше в наших умовах.
Ми потрапляємо в категорію, зазначену Тиріаром.
Повстання завжди надто суб’єктивне. Часто здається, що приречене, і тому всупереч розуму. У цьому суть повстання. Не просто проти влади. Проти арифметичної більшості. Ні. Проти розуму. Повстання є чудо. Випадок, який вривається в уявно-непорушний детермінізм, і який встановлює свій закон. Ми ставимо на чудо. На випадок.
Збройне, фізичне повстання, є компенсація неможливості смертельного удару по непереможному ворогу всередині себе. В цьому випадку для того, щоб створити протиотруту, потрібно самому перехворіти.
Абсолютна синхронність світу й людини дарує нам героїв. Виступає тільки той, хто пережив.
Вищий ступінь космічної диференціації. Якщо і є квітуча складність, то це – Європа. Іноді зухвала складність. Єдність форми та змісту. Неодмінний блиск. Споглядання в дії. Одномірності й кількості немає місця на цьому алхімічному материку. Немає типів, є характери. Є профілі.
Сонячна батьківщина волюнтаризму. Європа – це поняття не моральне й не політичне. Насамперед, вона є естетика. Катастрофічна звитяга. Трагедія. Фаустівська душа.
Як і наші великі предки, ми будемо керуватися законами жесту, але ніяк не політичного конструктиву.
Я поки що не впевнений, який саме театр бойових дій на мене чекає. Дуже ймовірно, що поруч зі мною будуть перманентні революціонери – латиноамериканці. Цілком можливо, що то будуть араби, іранці або пуштуни. Наші земляки – десь наприкінці списку. Практично виключені. Знаю одне: де, і з ким би це не було, але я завжди пам’ятатиму про тебе, моя Європа.
Дівчинка…

Ігор Гаркавенко 

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!