Етнополітична історія албанців до Османського іга: розвінчання мітів та стереотипів

Для того, щоби проаналізувати складну етнополітичну ситуацію на Балканах, де однією із найболючіших проблем є ‘’албанське питання’’ – необхідно звернутись до питання походження, ранньої та середньовічної історії албанського етносу. Чимало із тих проблем, які на нинішній день пов’язані з ‘’албанським питанням’’: проблема приналежності та статусу Косово, статус західних провінцій держави Македонія, Епіру і проблемне питання Великої Албанії є прямими наслідками порушення ходу еволюції динаміки розвитку балканських спільнот внаслідок століть османського іга, краху панбалканських ідей (котрі сповідували Бізантія та Болгарське царство, яким були лояльні середньовічні албанці) та спроби Сербії (котра не має прямого відношення до регіону Малих Балкан, оскільки історично, політично, культурно та економічно тісно зв’язана з багатонаціональним Дунайським регіоном) замінити ці сили і стати ‘’арбіром на Балканах’’ Такі речі сприяли тому, що у 90-их роках старі міжнаціональні конфлікти (які штучно стримувались режимами Ходжі і Тіто) виплили назовні. Кривава вакханалія в Косово чи громадянська війна у Македонії не особливо поступалась аналогічним подіям у Боснії за своїми масштабами.

На жаль, у середовищі українських обивателів досі популярні стійкі стереотипи і псведонаукові міти, пов’язані з історією албанців. Їм часто закидають неавтохтонність на Балканах, іслямізм та бандитизм (при цьому  вперто не помічаючи існування кланового суспільства і звичаю кровної помсти у чорногорців) Об’єктивних праць з історії Албанії – обмаль. Зі зрозумілих причин, сербська сторона традиційно демонізувала албанців, відмовляючи їм в статусі корінного народу Балкан (вигадавши легенду про переселення предків албанців на слов’янські та грецькі землі з Карпатських гір у VIII столітті) і свідомо перекручувала деякі факти з історії Косово (котре навіть у XII-XV століттях, коли тут знаходився духовний осередок сербської митрополії не було монолітно сербським в етнічному плані). Проте, якщо серби останнім часом хоча би визнають Космет ‘’не лише слов’янською землею’’ – то російська історіграфія (на яку свідомо чи підсвідомо орієнтується частина українців), досі йде на свідоме паплюження історії. Така тенденція триває з радянських часів, коли Албанія була геополітичним противником СРСР і треба було всіляко очорнити її образ та її історію (саме в цей час, задовго до Югославських війн, албанців у простонародді почали називати ‘’циганами’’, хоча ніякого відношення до останніх вони не мають). Одним з небагатьох елліністів (албаністики, як окремої науки в Радянському Союзі не було), які досліджували та об’єктивно аналізували албанську проблему був Григорій Арш (він сам мав арнаутські корені).

Не менш тривіальною є  ура-патріотична частина албанських істориків, які на основі давніх культурних та мовних зв’язків греків та албанців претендують на увесь мікенський спадок (Епір був прабатьківщиною ахейців-мікенців), називають Александра Македонського – напівалбанцем (він був наполовину греком і наполовину молоссом, себто еллінізованим пелазго-іллірійцем) або шукають арбереське національне лоббі у Бізантії. Окремі постаті на основі широкого поширення іллірійського культурного спадку (який доходив до Паннонії та Мезії) в античну добу шукають албанські корені в угорців та румунів (незважаючи на те, що іллірійців звідти вигнали кельти задовго до приходу туди мадяр та римлян відповідно).

Метою даної роботи є ілюстрація стародавньої і примордіальної національної самосвідомості іллірійців (та албанців в більш широкому контексті), висвітлення етапів еволюції албанського етногенезу до їхньої ісламізації та аналіз проблеми історичного співжиття албанців з сусідніми народами в Античну та Середньовічну добу (в першу чергу з греками і сербами). Модерний націогенез албанців, хоч і проходив за класичною европейською схемою Мілослава Гроха, а епоха національних держав відкидала давні інтегральні проєкти – але суттєвого впливу на албанців інші народи не здійснили, а збільшення кількості чисельності албанців в Косово було не ‘’планом Енвера Ходжі створити Велику Албанію’’ чи ‘’планом Заходу знищити південних слов’ян’’ – а закономірним історичним процесом. Верхні рамки дослідження етногенезу албанців обмежуються часами палеоліту (поява першої людини в Албанії), а нижні – встановленням османського іга у 1468 році та початком іслямізації Албанії.

ПРАДАВНЯ ЕПОХА

Перші сліди присутності людини на території Албанії датуються епохою верхнього палеоліту, коли люди, які тікали Вюрмського зледеніння переселялись в бік південних відрогів Балканських гір, де в Коніспольських печерах (на території Епіру) було виявлено декілька їхніх стоянок. Вони жили тут аж до початку I тисячоліття до Р.Х. (тобто, протягом 20 тисяч років. Така довга послідовність проживання людей на одній території є унікальним явищем для преісторії. В цьому плані культуру Коніспольських печер можна порівняти з культурою печер Франхті на Пелопоннесі або з культурою Бельбаші, жителі яких жили на одному і тому ж місці протягом тривалого часу) В Коніспольських печерах знаходять кості риб (незважаючи на віддаленість моря), примітивну кераміку, мисливські знаряддя та сліди землеробських культур (овес, пшениця, ячмінь, бобові, плодові дерева). Інші сліди присутності людини на території Албанії знаходять в печері Шен-Маріна, в печері Трені, поблизу селища Дзари та на горі Дайті.

З точки зору археології, ці стаціонарні поселення відповідають культурі Імпрессо, яка охоплювала території континентальної Греції, Албанії, Італії та Провансу. Вона характеризувалась поєднанням мисливства і рибальства з орним землеробством, розвинутим мореплавством та кардіальною керамікою (з черепашок молюсків). З точки зору етнології, жителі земель, які входили до складу культури Імпрессо відповідали племенам пеласгів (лелегів) – доіндоєвропейського населення Балкан, мова яких за однією версією  входила до складу тірренської сім’ї, а за іншою – до складу іберо-кавказької сім’ї. Враховуючи те, що на території Албанії також знаходять трипільську мальовану кераміку, можна також стверджувати про вплив трипільців на етногенез майбутніх албанців.

Схрещення племен культури Імпресо та більш пізніх прибульців з Анатолії сприяло виникненню культури Вінча, яка займала територію Сербії, Болгарії, Македонії та Північної Албанії. Наявність на території грецької Егеїди (в особливості Криту) мови пелазького походження (в протилежність етеокритській або мінойській мові, яка має анатолійське або навіть семітське походження) і семантична схожість культури Імпрессо з ранньою Мінойською культурою  говорить про те, що племена пелазгів в свій час переселились на Крит, де змішавшись з мінойцями, дали початок Критській цивілізації. Пелазький слід присутності знаходять і на землях Малої Азії в регіоні Карії і Трояди. Проте, критяни, незважаючи на активний контакт з жителями Егеїди та етрусками – практично не контактували з племенами, які жили на території Пелопоннесу та Албанії.

Тому, можна з упевненістю стверджувати те, що доіндоєвропейське населення Албанії за мовною ознакою було іберо-кавказьким (або тірренейським), а за расовою – балкано-кавказьким (динарський антропологічний тип, який є поширеним в Албанії – це результат депігментації передньоазіатів). Усі версії про інорасове походження албанців є вигадкою печерних шовіністів.

АНТИЧНА ЕПОХА

Індоевропейські елементи на території Балкан почали з’явились наприкінці III тисячоліття до Р.Х., а станом на початок II тисячоліття до Р.Х. на території північної Албанії почали з’являтись арійські племена, які ховали покійників в курганах, жили в кам’яних будинках і користувались бронзовими знаряддями праці . Частина цих племен мігрували на територію Греції (де вони стали відомими під назвами ахейці, мікенці або данайці) Геродот зазначає, що прабатьківщиною мікенців був Епір, звідки їх вигнали пелазги, яких мікенці в свій час загнали в гори. Саме в Епірі знаходиться найдавніші оракули Зевса в Додоні і Аїда в Некромантіоні, збудовані в циклопічному стилі і датовані домікенською епохою в самій Елладі) Враховуючи цей фактор – саме греків можна назвати найближчим до албанців народом Малих Балкан.

Племена, які залишились жити на території Албанії, частини Македонії, Косово, Сербії, Чорногорії, Боснії, Хорватії і частини Паннонії дістали назву ‘’іллірійці’’ Антична традиція виводить їхню етимологію від імені Іллірія, їхнього першого вождя, сини якого (Енхелей, Автаріей, Дардан, Майн, Тавлант і Перреб) дали назву іллірійським племенам. Однак, на территорії Іліріку жили інші племена, найзнаменитішими з яких було плем’я далматів. Іллірійці були близькоспорідненими із тракійцями (за мовою, побутом та культом героя-воїна Героса), дорійцями (це протоеллінське плем’я проживало на території Тракії, мало тісний контакт з іллірійцями і дотримувалося культу поклоніння герою-Гераклу) та фрігійцями (одними з предків вірмен, які згодом переселились до Анатолії) Саме фрігійський фактор, а не ‘’османський вплив’’ сприяв тому, що в національному одязі албанців присутні фрігійські ковпаки та шаровари  (тирнет) – типові орієнталістичні мотиви, які, насправді прийшли на Схід із Заходу, а не навпаки. Бо, національним турецьким головним убором є тюрбан або феска, які мають однозначне східне походження, а окремі фрігійські племена все ще продовжували жити на Балканах, після переселення їх родичів до Малої Азії. Над розвінчанням цього міту активно працював батько-засновник албаністики – австрійський учений Норберт Йокль (до речі, палкий монархіст та прихильник Франца-Йозефа)

Поступово іллірійські племена асимілювали більш примітивних пелазгів, котрі залишились жити лише на території Південного Епіру, де пелазьке плем’я молоссів було еллінізоване в VII століття до Р.Х. (остання згадка про пелазгів на острові Лесбос, трапляється в Геродота).  Приблизно в той самий час, іллірійці остаточно відмежовуються від тракійців. Межею розселення іллірійців на сході стало Охридське озеро, яке на сьогоднішній день є східною межею албанських етнічних земель (за якими живуть болгаромовні македонці).

Рівень культурного розвитку іллірійців був доволі високим. Племена пірустів уміли виготовляти високотехнологічні посріблені дископодібні амфори в часи Темних віків, коли виробництво кераміки на території Еллади різко впало, тоді як в Іллірії (так називалась територія розселення північних іллірійських племен, на протилежність пелазькому Епіру) не відбулось різкого культурного розриву в розвитку між культурою Імпрессо та індоєвропейськими племенами, подібно до того, як це сталось з Елладою після нашестя дорійців. На территорії міста Кукес були розкопані кургани з рядом кришталевих і золотих прикрас всередині них. Міфологічна система іллірійців справила значний вплив на грецьку міфологію (іллірійсько-пелазькі корені має культ богині мисливства Артеміди та бога війни Ареса). Проте, низький рівень політичної свідомості (іллірійські племена не сприймали себе одним цілим до римської епохи), віддаленість від центрів цивілізації на Балканах і низька ступінь забезпечення Іллірії залізом – не сприяли створенню тут міцних державно-політичних утворень.

Це стало однією з причин грецької колонізації Епіру (найближчої до Еллади землі, яка на той час вже майже повністю контролювалась іллірійцями), котрий до сьогоднішнього дня є регіоном змішанного греко-албанського типу. Грецька колонізація Епіру проводилась Керкірою (Корфу), жителі якого заснували міста Бутрот (737 р до Р.Х.), Епідамн (627 р до Р.Х.) і Апполонію Епіріотську (588 р. до Р.Х.) Друга назва Епідамну – Дурракі (від якої походить сучасна назва Дуррес) має іллірійські корені. Жителі цих колоній перебували на вищому цивілізаційному рівні розвитку, ніж іллірійські племена, однак їхні зв’язки з метрополією обірвались (всі ці міста були залежними від Керкіри, яка формально була колонією Коринфу, але фактично існували самостійно), а зв’язки з оточуючими іллірійськими племенами стали настільки сильними, що епіріоти (навіть грекомовні) ніколи не називали себе еллінами (давня Еллада простягалась до Фессалії), а самі греки вважали їх барбарами. Навіть політичні посади епіріотських полісів займали етнічні іллірійці або пелазги.

Під впливом греків з’явились перші іллірійські вождівства, які зосереджувались довкола  великих кам’яних фортець палацового типу (що теж засвідчує про тісний взаємозв’язок іллірійців з мікенцями, в яких була схожа традиція). Міста Скодра (сучасний Шкодер) і Дамастіон (сучасна Дібра) стали центрами племінних союзів лабеатів та абрів. До початку VIII століття до Р.Х. плем’я енкелеїв (територія сучасної Боснії) створило перший племінний союз, який спробував об’єднати усі іллірійські племена в одне ціле, однак енкілеї зазнали поразки від Македонії (яку неодноразово пробували завоювати), а їхній племінний союз був остаточно знищений нашестям кельтів в III столітті.  Інше плем’я – тауланти, теж спробувало об’єднати Іллірію та Епір, але було підкорене Епірським царством. Лише племена дарданів (які створили могутнє Дарданське царство) на території Косово змогли не лише зберегти незалежність, але й стати вагомою силою в регіоні (вони навіть загрожували Македонії), але їх підкорив Рим. Жодна з цих іллірійських держав так і не змогла консолідувати усі іллірійські       племена довкола одного центру. А північні іллірійські племена майбутньої Далмації взагалі перебували на стадії розкладу родоплемінної общини.

Епірське царство (виникло на початку IV століття до Р.Х.) було вершиною синтезу іллірійців та греків. Подібно до Македонії, воно виникло на варварських землях, на яких грецькими були лише міста, а правлячі династії мали місцеве походження (тракійське в Македонії, молоссько-пелазьке в Епірі) Довгий час Епір перебував на периферії історії, доки цар Неоптолем I не одружив свою доньку Олімпіаду на Філіппі II Македонському і в результаті цього шлюбу народився Александр Великий. Троюрідний брат великого завойовника – Пірр Епірський об’єднав в одну державу Епір, Македонію і всю Грецію (крім Спарти та Егеїди), але програна авантюра в Італії та міжусобні війни в Греції (в яких загинув Пірр) не сприяли фортуні Епіру. В результаті, Епірське царство було знищене римлянами.

Певний вплив на етногенез албанців мали кельти, які з кінця IV століття почали проникати в Північну Іллірію (вигнавши останніх іллірійців з Паннонії та Мезії). Після смерті Александра Македонського кельти регулярно спустошували Балкани (доходивши до Дельф), допоки їм не завдали поразки дарданійці. Решки армії кельтів (яка до розгрому складала 160 тисяч чоловіків і невідому кількість жінок з дітьми) осіла в Дарданії. Тому, доцільно стверджувати про кельтський вплив на етногенез косоварів.

Відбувався також вплив римлян (які завоювали Епір в 167 р до Р.Х, а Іллірію в 168 році до Р.Х.) на іллірійців. Колишня грецька колонія Епідамн стала латинським містом Діррахій. Вся територія Північної Іллірії (яка відтепер називалась Іллірік, а потім – Далмацією. Щоби не плутати її з давньою Іллірією) була колонізована латинянами і романізована. Пізніше вона зазнала слов’янського вторгнення, а її жителі стали предками хорватів, боснійців, чорногорців та далматинців. Іллірійці збереглись лише у землях дарданів (Косово), Південної Іллірії (яка увійшла в провінцію Македонія) та в Епірі, оскільки ці важкодоступні та гористі регіони були периферією античного світу.

БІЗАНТІЙСЬКА ЕПОХА

Саме в часи пізньої античності та раннього Середньовіччя почалось розділення майбутніх албанців на три великі групи: південні, центральні та північні, які стали предками тосків (албанців-епіріотів), гегів (центральних албанців або албанців сучасної північної Албанії) та косоварів (північних албанців).Територія колишньої Південної Іллірії разом з містом Діррахій була забудована римськими дорогами, акведуками, амфітеатрами, а згодом звідси почало поширюватись християнство. Тут набула популярності латина. Вона вплинула на розвиток албанської мови, котра запозичила від римлян чимало сільськогосподарських, наукових та літературних термінів. Однак, римляни, які оселялись на землях іллірійців не асимілювали місцеве населення, як це ставалось в Еспанії, Тракії, Дакії чи Галії (жителі яких перебували на тому ж рівні розвитку, що й іллірійці) – а навпаки, асимільовували прибульців, адже матеріальна культура римських міст носить іллірійський характер. Незважаючи на значний римський вплив на населення Північної та Центральної Албанії        та на певний ступінь іллірізації римлян – нащадки римлян тримались відчужено від чистокровних іллірійців. Після повторної іллірізації регіону та появи слов’янства на Балканах – вони (разом з романізованими тракійцями) стали предками етносу аромунів (влахів), який проживає в Албанії та в Піндських горах Греції.

Ступінь романізації Епіру була ще меншою, оскільки важкодоступний рельєф та менш важливе стратегічне положення регіону, ніж в Македонії – сприяли тому, що тут (незважаючи, на жорсткий характер ведення римлянами Македонських війн, під час яких Епір було спустошено, а молоссів, було поголовно винищено або продано в рабство) зберігся греко-іллірійський дуалізм, який склався в ранньоантичні часи. Фактично, тут продовжувалась еллінізація, а не романізація – а зі столиці провінції, міста Нікополь (сучасна Превеза) поступово розповсюджувалось християнство. Однак, як і римляни на півночі – греки-епіріоти (незважаючи на дуже високий рівень взаємовпливу з іллірійцями) зуміли зберегти власну ідентичність, відмінну від іллірійської.

Тогочасне Косово (яке входило до складу провінції Далмація) стало єдиною частиною території провінції, корінне (ілліро-кельтське) населення якої не перейшло на латину в якості мови спілкування. При Діоктеліані, Дарданія була виокремлена зі складу Далмації і вона практично не постраждала від набігів готів та гуннів на Балкани (на відміну від сусідніх Мезії та Македонії), оскільки була небагатою провінцією скотарів та не цікавила чужинців взагалі. Тому, остаточно асимілювавши кельтів – іллірійці Дарданії стали найбільш монолітною частиною іллірійського суперетносу (іллірійці Македонії та Епіру фактично складали двоєдину націю античного типу разом з римлянами та греками відповідно.

Процес етногенезу албанців дістав новий виток у бізантійську добу разом із нашестям слов’ян на Балкани. В кінці VI – на початку VI століття на землі греко-римської Тракії, романізованих Далмації та Мезії приходять слов’янські племена, які витісняють греків у приморські міста Македонії, а романізоване населення цих провінцій – високо в гори (де вони влились в склад аромунського етносу) або на узбережжя Далмації (де останні, завдяки підтримці Венеції, а потім об’єднаної Італії – тримаються до сих пір). Контакти між предками албанців з однієї сторони і предками боснійців та хорватів – були мінімальними (бо не було спільного кордону), зате предки албанців активно контактували з сербськими племенами і з болгарами. Ці народи відіграють важливу роль в албанській історії.

Слов’янські речі знаходять на території Центральної Албанії та Епіру (окрім його гірської частини, куди слов’яни не  доходили), так само, як і слов’янські топоніми. Іллірійці перейняли від слов’ян плуг, окремі фольклорні елементи (віру в відьом; духів покійників, яких албанці називають ‘’штригами’’; вогнедаючачих драконів, які серби називають здухачами, а албанці – ‘’болло’’) та елементи одягу (шитий пояс та спідницю).  Однак, ілліро-еллінське населення (яке перебувало на вищому культурному рівні) асимілювало слов’ян Епіру та адріатичної Македонії. Відтепер, східна межа проживання іллірійців стала співпадати з давнім кордоном між тракійцями та іллірійцями  за лінією південний берег Охридського озера – гори Шар-Планіна. В горах жили іллірійці, а східніше них – сім слов’янських племен (якы поруч з тюрками-булгарами є предками сучасних болгар).

В  свою чергу, в Дарданії – слов’янське населення (моравського, а не сербського походження) поселилось на території Метохії і рівнини, що дістала назву ‘’Косова поля’’ (поля дроздів), в той час як іллірійці були ними витіснені в гори. Косовські морави протягом VIII-IX століть були поглинуті новими слов’янськими прибульцями – болгарами. І лише пізніше сюди прибули серби. Однак, незважаючи на те, що Метохія (етнічно слов’янська) та Косово (яке стало слов’яно-іллірійським) входили до складу сербської держави Рашка – вони тяжіли до Бізантії, а згодом до Болгарії (яка невдовзі захопила Косово), оскільки місцеві князі албанського чи сербського походження були орієнтовані на Балкани, а не на Дунайський регіон в економічному плані (постачали ромеям і болгарам срібло), в релігійному (підпорядковувались Константинополю, в той час як тогочасна Рашка підпорядковувалась Риму) і в політичному (відреклись від присяги князям Рашки, замінивши її на візантійський, а потім на болгарський сюзеренітет) Таким чином, рання середньовічна історія Косово є історією іллірійсько-слов’янською, а не сербською. Тогочасна історія решти земель на яких жили іллірійці були тісно зв’язана з візантійською або болгарською, але не з сербською.

Протягом раннього Середньовіччя замість прадавньої назви ‘’іллірійці’’ – в офіційній ромейській документації відтепер стало використовуватись слово ‘’αλβανος’’, яке зустрчається ще з II століття і має незрозумілу етимологію (іллірійського, латинського або грецького походження). Самі албанці (документи албанського походження фіксуються починаючи з XII століття) називали себе ‘’арберешами’’ або ‘’арбанітами’’ (звідси походить слово арнаути), тоді як сучасна самоназва – ‘’шиптари’’ (яка означає ‘’ті, хто говорять зрозумілою мовою’’) дістала поширення у XIX столітті, в епоху становлення албанського націоналізму.

На цей час припадає формування греко-слов’янської спільноти на візантійських Балканах. Причому албанці, не виявляючи особливих сепаратистських прагнень ні від Константинополя, ні від Преслава – асоціювали себе із грецькою примордіальною національною спільнотою (через давні греко-албанські зв’язки в Епірі). Так, болгарський цар Симеон I і його син Петро називав себе ‘’царем болгар та греків’’ (греків, а не ромеїв, бо напряму болгарські царі на Константинополь уже не претендували після підписання миру з Бізантією). Причому, до болгарської нації він зараховує балканських влахів, які підкорялись Болгарії напряму, а до складу грецької – арберешів (епіріотів та населення Македонії), які на той час сприйняли грецьку або ромейську ідентичність, щоби не розчинитись в болгарській. Приблизно у VIII-XIII століттях  (епоха володарювання над Албанією Болгарії, а згодом – Бізантії) з’явилась легенда про те, що Іллірій – перший князь албанців, викрав пташеня двохголового орла з його гнізда і в обмін на його викуп випросив у його батька магічні здібності та наказав зображувати двоголового орла на своїх знаменах. Так албанці Центральної Албанії та Косово (які входили до складу Болгарії) обгрунтовували свій взаємоз’язок з Бізантією в умовах появи зародків національної свідомості. З цього випливає, що примордіальні національні концепції греків, болгарів та албанців були тісно пов’язані між собою і не суперечили ромейській  (себто паневропейській)свідомості.

Писемні джерела Бізантії практично не згадують про араберешів Епіру та Косово, аж до XII століття, що дає привід заангажованій історіографії (сербського та російського походження) стверджувати про те, що албанці ніби то мігрували сюди з північніх країв або спустились з гір на рівнину. Проте, точно так само бізантійські джерела практично не згадують окрему спільноту ‘’греків’’ (цей термін є виключно болгарським і використовувався щодо болгарських греків завойованої ними бізантійської провінції Македонія та провінцій давньої Еллади.) або волохів (останніх згадує сербське та угорське літописання). В візантійських документах зазвичай згадуються або ‘’народ імперії’’ (ромеї) або народи, які проти імперії повставали (здебільшого це були вірмени) або імперські союзники (наприклад, угорці чи кипчаки) чи її вороги (турки-сельджуки, руси чи сицилійські нормани).

Цей міт кульгає ще й на іншу ногу. Яким чином могли племена ‘’кочових албанців’’ (а вище ми вже зазначили чому за рівнем розвитку албанське населення Косово перевершувало слов’янських прибульців) асимілювати місцеве неалбанське населення, яке мало тисячолітню високу культуру і при цьому не дати йому свою назву (як це сталось з тюрками-булгарами, які дали назву ‘’Болгарія’’ Союзу семи слов’янських племен) і аристократію (як це відбулось в дорійській Спарті)? А як вони могли нав’язати йому власну мову та культуру якщо ніби то перебували на ‘’нижчому ступені розвитку’’? Історії такі приклади невідомі від слова ‘’взагалі’’, в той час як археологічно і лінгвістично прослідковується прямий взаємозв’язок між іллірійцями та албанцями, а також перманентне проживання останніх на вищезазначенних землях.

ПОЯВА ПРИМОРДІАЛЬНОЇ АЛБАНСЬКОЇ НАЦІЇ

Процес сепарації албанської самосвідомості від візантійської розпочався із занепадом самої Бізантії. В 1185 році проти тиранічного правління Ісаака II Ангела, яке супроводжувалось податковим пресом – повстали брати Асені, які відбили у візантійців усі феми Тракії, Македонії та Епіру. Паралельно з цим, сербська держава Рашка (за активної підтримки Угорського королівства, яке на той час перебувало у конфронтації з ромеями) після тридцятилітньої боротьби відпадає від Константинополя, перетворюється в королівство Сербія і (скориставшись ослабленням Болгарії після монгольського нашестя) – відбирає у неї Косово. Болгари вирішують взяти реванш і приводить до серії сербо-болгарських війн, які закінчились лише в середині XIV століття розгромом болгарської армії при Велбуджі. Проникнення сербів на територію Косово і Македонії та претензії Неманичів на Константинополь були вкрай негативно сприйняті місцевим елліно-арберешським населення, яке вчиняло запеклий опір самозваним ‘’царям сербів та греків’’. Так, епіріоти уклали союз з угорцями, венеціанцями, візантійцями, болгарами і навіть з турецькими (sic!) емірами, для того, щоби стримати узурпаторські наміри Стефана IV Душана. Неодноразово повставали і князі ‘’косівських волохів’’ (аромунів) Давні традиції мирного співжиття албанців та слов’ян на території Космету почали порушуватись саме в цю епоху.

До того ж, у XIII-XIV століттях на Косове поле стали переселятись скотарі-волохи, нащадки романізованних тракійців (які жили біля Охридського озера) і ще більше ускладнили проблему (у сербських і турецьких джерелах ‘’волохами’’ називали не лише арумунів, які до цього не жили на території Космету, але й усе неслов’янське населення Балкан за винятком греків. Тому, коли османські яничари, які брали участь в битві на Косовому полі зазначають про участь ‘’косовських волохів’’ в армії Стефана Храбляновича – невідомо, кого саме вони розуміють під цим терміном: албанців, арумунів чи їх обох).

Більше пощастило епіріотам, котрі після здобуття хрестоносцями Константинополя, відмовились визнавати владу франкократії в Латинській імперії та виокремились в Друге Епірське царство (термін ‘’Епірський деспотат’’ ніколи не використовувався в тогочасній документації) на чолі з династією Дуків, які претендували на владу над усіма Балканами, через що постійно воювали з Другим Болгарським царством та франко-грецьким королівством Фессалоніки. Столицею Епіру стало місто Яніна, яке по нинішній день є культурним центром регіону. Населення сіл та міст було греко-албанським за походженням, а правляча династія – ромейською. У всьому іншому Епірське царство копіювало античні та бізантійські традиції управління в Албанії. Реальну владу в регіоні мали напівсамостійні феодали албанського походження (найвідоміші роди: Аріаніті та Кастріоті) або французького (Орсіні) та італійського (Неаполітанські Анжу), які дістали повноту влади після розвалу Греко-Сербського царства, яке завоювало Епір (загарбницькі плани Сербського царства досягали не лише Косово. У планах Стефана Душана було навіть завоювання Константинополя. Тому, якби історія склалась по іншому – шовіністично настроєні серби називали б Епір ‘’слов’янським з прадавніх часів’’)            .

Першою державою, в якій албанці (під назвою ‘’арбереші’’) згадуються як окрема примордіальна нація було королівство Албанія, створене Карлом Анжуйським у 1271 році. Це королівство практично повністю відповідало території сучасної Албанії (за винятком її південної частини), яка була відвойована анжуйською династією в епіріотів. Згодом, він був повернутий ними, а коли Епір був завойований сербами – албанці прийняли протекторат неаполітанського короля Іоанна Анжуйского (остаточно італійців звідси вибили турки) Незважаючи на значний італійський вплив на містобудування, політичний сюзеренітет (Шкодер визнав сюзеренітет Неаполя та Венеції) і етногенез (змішані шлюби) – саме це королівство (поруч з прецедентом існування напівсамостійного і васального по відношенню до Сербії деспотату Арта на руїнах Епірського царства) можна вважати першою національною державою албанців, як окремої від греків політичної нації.     Ця теза підтримується західною албаністикою (зокрема провідними спеціалістами з питань албанськоїісторії та культури: Джоном Вілкесом, Олівером Шмітом, Робертом Елсі, Марком Сноє)

Останньою значущою силою, яка брала участь в етногенезі албанців були турки. Шовіністично налаштовані публіцисти неодноразово і несправедливо називали албанців ‘’потурченцями’’, хоча особливих симпатій до Османської імперії албанці не виявляли ніколи (вони воювали з нею тоді, коли більша частина сербських князів добровільно перейшли на сторону турків)

Перше проникнення тюрків-кипчаків на територію Албанії сталось за часів Другого Болгарського царства. Вони осіли тут і розчинились в масі місцевого населення. Колапс єдиної балканської спільної національної ідеї, яку просувала Бізантія або Болгарія, несприйняття аналогічних дій Сербії, перманентні бойові дії в стилі ‘’bellum omnia contra omnes’’, феодальний розбрат в Епірі та османська інвазія на Балкани – змусили албанських князів (васалів Неаполя та Венеції) об’єднатись у Лежську Лігу на чолі зі Скандербегом Кастріоті, котрий завдав туркам дуже великих проблем. Ціною страшних репресій (було знищено і взято в рабство 25% албанців) та значної переваги у військовій силі (на Албанію було кинуто всю військову міць Османів) – туркам вдалось захопити усю територію Албанії, а потім відбити спроби венеціянців і армії Папи Римського повернути ситуацію під свій контроль. Після смерті Скандербега (який до останніх днів боровся з турками) від малярії – незалежність останніх албанських князівств була ліквідована, а сама Албанія була включена до складу вілаєту Румелія в якому ще жевріли паростки спільної балканської солідарності. В результаті ісламізації Албанії тут з’являлась іслямська ідентичність. Проте, і вона ніколи не носила паніслямський чи протурецький характер. Яскравий її представник – Алі Паша Телепінський, який будучи віруючим мусульманом – сповідував націоналістичні ідеї та воював з турками. Загалом, націоналізм модерного типу став формуватися тут наприкінці XVIII століття (що показує те, що Албанія ніколи не втрачала солідаризацію з загальноевропейськими процесами). Також, за Османської імперії в албанських містах з’явились також турки та євреї (переселенці з Еспанії), однак вони жили замкнутими громадами і майже не змішувались з албанцями (щоправда, певний турецький вплив на албанську еліту все таки відбувся за п’ять століть османського правління. Проте, значно сильнішим був відтік іслямізованих албанців до Стамбулу, де вони або займали важливі державні посади, або, навпаки – поповнювали ряди люмпен-пролетаріату)

Десятки тисяч албанців утекли від османського іга на територію Італії, де вони дали початок групі ‘’арберешів’’, в той час як інша частина албанців втекла до венеціанських і латинських володінь в Греції, а потім – до Речі Посполитої і Російської імперії (особливо багато їх осіло в Одесі). Цих албанців називають ‘’арнаутами’’ (перекручена турецька назва ‘’арбаніт’’ або ‘’альбаніт’’)

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Найбільш близьким до албанців народом в мовному, культурному та геополітичному плані є греки. Незважаючи на те, що і албанці, і греки апелюють до епіріотської спадщини (на яку обидва народи мають право), приклад Епіру, як двонаціонального регіону, в якому два близькоспоріднені етноси тисячоліттями жили поруч і вносили свою лепту в його розвиток – є показовим. До появи націоналізму модерного типу з його апеляцією до держав в етнічних кордонах – жодних конфліктів на міжнаціональній основі не виникало взагалі. На сьогоднішній день грекам та албанцям вдалося загасити конфлікт в Епірі шляхом довгих переговорів та взаємних компромісів. У середовищі албанських націоналістів практично відсутня ненависть до греків (на відміну від сербів та турків, ставлення до яких є дуже далеким від позитивного). Грецькі націоналісти ненавидять турків, а до болгар та албанців ставляться як до імпульсивних та бешкетних молодших братів.

Меншою мірою вищеописана строкатість стосується моноетнічної Північної Албанії, де, проте – був сильним італійський політичний вплив, хоча самі італійці не мали великого впливу на албанський етногенез. Даний регіон не зазнав вторгнень кельтів та слов’ян, романізації (аромунське населення тут жило лише в приморській зоні) і османізації (турки тут жили теж лише в містах). До речі, якщо на півдні Албанії живуть мусульмани (наслідок іслямізації) та православні у пропорції 3:1  – то на півночі Албанії така ж пропорція характерна для мусульман і католиків. До речі, албанські мусульмани спокійно вживають алкоголь, святкують Пасху та Різдво, а багатьма близькосхідними та азійськими мусульманами вважаються ‘’мунафіками’’, які вірять у Велику Албанію, а не в Аллага.

І нарешті, ще більш складною виявилась етнополітична ситуація в Косметі (колишній Дарданії), котрий до III ст до Р.Х. мав однозначний іллірійський статус, після цього і до римського завоювання – ілліро-кельтський, з I і по VII століття – іллірійський, з VII по XIII – албано-слов’янський (причому, спершу моравський, потім болгарський) з XIII і по XV століття – албано-сербський, а від спустошення краю турками у 1389 (до речі, західна албаністика, так само як і албанська історіографія, на основі джерел стверджує, що саме турки, які перебили велику кількість албанського населення краю – свідомо завозили сюди сербів, щоби створити тут штучну національну напругу. А не навпаки) і до XX століття – переважно сербський. Зараз Косово є албанським, а Метохія заселена сербами (в чому можна побачити історичну закономірність)  Складний етнополітичний баланс в Косметі був порушений експансією сюди  Греко-сербського царства, панбалканські амбіції якого категорично не сприймались народами Малих Балкан. Космет був надовго вирваний з контексту етнополітичної історії Малих Балкан, а експеримент із його перетворення в духовний та культурний осередок сербів закінчився катастрофою.

На сьогоднішній день, через ряд подій геополітичного значення – албанці проживають в ряді держав, котрі мають напружені стосунки між собою та з самою Албанією (де проживає далеко не вся частина албанських етносів). Невідповідність такої ситуації історико-політичним реаліям минулого змушує албанців шукати нові виходи із ситуації одним з яких є проєкт ‘’Великої Албанії’’, який є за своєю сутністю схожий на грецький Енозис і має під собою як і об’єктивні чинники, так і суб’єктивні претензії.  А невідповідність таких модерно-національних проектів в постмодерну епоху з її регіоналізмом і поверненням категорій ‘’поліс-хора’’ у життя – до тих реалій які історично склались у албанській історії (входження албанських земель до складу наднаціональних інтегралістських утворень) сприяють постійній напрузі в регіоні Малих Балкан.

Олександр Шаховський

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!