Нескінченність у скінченному

Що спільного між церквою, іконою та Богородицею? Ікона для візантійських християн була більше ніж просто зображення Бога чи святого. Щоб детальніше зрозуміти що це було – заглибимося, дещо у середньовічну філософію. 
Олексій Лідов, досліджуючи сакральні простори східноєвропейської цивілізації виводив середньовічне поняття філософського терміну хора (герц. χώρα).
Хора – спочатку означала територію общини-поліса з його округою. Платонівське поняття передбачало у цьому терміні замкнену сутність в якій відбувався нескінченний колообіг буття (природи, світу ідей і т.д.) у самому собі. На просторі від Русі до Ефіопії у середніх віках це слово набуло нового змісту. Хорою – окреслювали нескінченне у скінченному, небесне що прийшло в матерію.

Тепер більш приземлено розберемо, що це означає. Ікона, будучи рукотворним об’єктом з матерії, містить у собі небесну благодать, частку Бога усюдисущого. Господь є нескінченним, але водночас його благодать може бути сконцентрована у витворі мистецтва. Духівництво проводило аналогію із Богородицею. Смертна жінка Діва Марія з крові та плоті носила у собі Бога. Тобто Триєдиний Всевишній був у одній зі своїх іпостасей нескінченним і божественним, але і перебував у тілі жінки.

Така ж історія із іконою, вона, як і Богородиця, лишається матеріальною, але вміщувала у собі небесне.
Таке ж ставлення було й до церковної громади та храму. Доречно згадати слова персонажа Письменника із «Сталкеру» Тарковського: «…Інша справа Середньовіччя. У кожному домі жив домовик, а у церкві Бог». Тобто, будівля православного собору також була місцем де безмежне і усюдисуще могло бути у рамках певного простору.
Однак повторимось, всі поняття християнства беруть свій початок від Діви Марії – святої, яка у своєму тілі носила безкінечність та вічність.

Роман Рілов 
Катехон

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!