Велика схизма 1054 року: Хронологія катастрофи

ПРОЛОГ

Незважаючи на тисячолітнє проживання християн західного і східного обряду на одній території бік-о-бік – наші два світи часто здаються нам чужими. У своїй книзі ‘’Перетворення націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999’’, американський історик Тімоті Снайдер згадує історію, що сталась у місті Перемишль. В 1991 році, місцевий бургомістр (за походженням – поляк, предки якого були виселені зі Східних кресів) заявив, що українська культура для нього така ж сама чужа, як і культура канадських інуїтів (незважаючи на те, що українці проживали у Перемишлі ще з прадавніх часів, а українська діаспора існує там і досі) Разом з цим, монахи-кармеліти захопили будівлю Собору Святого Івана Хрестителя (який етнічний поляк Іоанн-Павло II вирішив передати греко-католикам, оскільки єзуїти, які побудували цей храм, не користувались ним ще з XIX століття) і розібрали його купол, стверджуючи, що його ‘’східний’’ вигляд псує західне місто. При цьому, їм було невідомо, що ‘’східний’’ купол був збудований єзуїтами за прикладом куполу Собору Святого Петра у Римі, а такі куполи трапляються не тільки в ансамблях візантійських або московських храмів, але і в церковній архітектурі на території Баварії або Швейцарії, які практично не контактували з Константинополем (та й сам елемент куполу прийшов до Європи не через греків, а через римлян, котрі запозичили його в етрусків, народу який має малоазійське походження). На щастя, за посередництвом Папи ситуацію було вирішено мирним шляхом (греко-католики дістали колишнє приміщення єзуїтської місії, а взамін надали римо-католикам свій кафедральний собор, яким вони користувались до моменту ліквідації Сталіном УГКЦ), але вона показує наскільки сильними іногді бувають фальшиві побутові стереотипи і стійкі міфи, які мають мало чого спільного з реальністю. Іншим прикладом схожого типу є історія спроби переведення дати святкування Різдва в українських православних з 7 січня на 25 грудня. Пропозиція, висунута Олександром Турчиновим у 2016 році, викликала хвилю обурення в соціальних мережах і в середовищі ряду ієрархів УПЦ КП та УАПЦ, які почали звинувачувати ‘’його в зраді віри батьків’’ (незважаючи на те, що Турчинов – баптист). Проте, опоненти даної реформи не взяли до уваги той факт, що 10 з 15 національних православних церков (включаючи Константинополь) святкують Різдво (та інші свята) за григоріанським календарем. Винятки становлять лише українські православні церкви, російська церква (яка завжди була настроєна антизахідно), сербська та грузинська церкви (в яких історично був сильним вплив Москви, який зберігається там і досі). Також, проти впровадження григоріанського календаря у XVI-XVIII століттях, окрім Росії та пророссійсько настроєнної частини українського православного духовенства виступали протестанти Німеччини, Республіки 17 провінцій, скандинавських країн та Британії, які робили це з ірраціональних причин ‘’лиш би так, як не в католиків’’ Причому і ті, і інші, вперто не хочуть помічати факт добровільного входження українських  земель в склад католицької Речі Посполитої (ініціатором чого служили князі русинського походження), існування корони Руської в складі корони Польської та існування в Україні потужної групи католиків (грецького і римського обрядів), які в свій час проживали не лише в Галичині, але становили більшість або значну меншість на Волині, Поділлі і Наддніпрянщині (ліквідація уніатства на цих землях була справою рук царської Росії після розгрому Листопадового повстання).
Обидві ситуації описують непростого співіснування двома спільнотами в сучасні часи, в той час, як в період апогею розвитку націоналізму модерного типу (коли, окремі його діячі всіх українців записували у православних, а всіх католиків України – у поляків. Що є абсолютно неправомірним) чи в ранньомодерну добу, такі побутові конфлікти, викликані банальною неосвіченістю населення – приводили до страшних трагедій, подібно до громадянської війни на території Речі Посполитої у 1648-1654 роках.

Якщо такими є взаємостосунки між близькоспорідненими народами, які в ранньомодерний час творили єдину примордіальну шляхетську націю Корони Польської – то, що вже казати про сприйняття народів Східної Європи народами Європи Західної?

Написана протягом 1989-1991 років, группою бельгійських істориків книга ‘’В пошуках взаєморозуміння’’, була створена для того, щоби примирити національні історіографічні школи Франції, Німеччини, Британії, Іспанії та Італії. Для цього, словосполучення ‘’вторгнення варварів’’ спеціально замінили на ‘’вторгнення германських племен’’; слово ‘’пірат’’ із біографічної характеристики Френсіса Дрейка було більш поміркованим замінено словом ‘’авантюрист’’; а Карл Великий був названий національним героєм і для французів, і для німців. Однак, в даній роботі присутні надзвичайно тенденційні речі. Наприклад, її автори виводять європейську цивілізацію із Єгипту та Шумеру (через єгипетський вплив на Крит та неєвропейське походження тамтешніх мешканців), називають євреїв та циган, які жили в Середньовічній Європі – європейцями, але при цьому заперечують  Європейськість румунів, українців та греків, вважаючи їх частиною міфічної євразійської православної цивілізації (подібно до Гаттінгтона), незважаючи на те, що в румунів з південними слов’янами, в українців з поляками, а в греків з албанцями є набагато більше спільних рис ніж у них всіх – з жителями Заліської Русі, яка стала базою для створення Росії. Вперте заперечення тисячолітніх історичних та культурних зв’язків між європейцями на Заході і на Сході може призвести нас до краху нашої цивілізації, особливо у наш час.
Незважаючи на те, що у наш час (з обох сторін) неодноразово лунають пропозиції про об’єднання церков – на заваді цьому стає столітня антизахідна традиція вироблена на Сході (не без допомоги з боку Московії та Османської імперії) і вперте небажання значної частини православних розлучитися із нею (найбільш очевидним прикладом може послужити канонізація Константинополем Фотія і Палами, які був піддані анафемі на Вселенських Соборах, де брали участь візантійські духівники); явище екуменізму (того, що в усіх релігіях та конфесіях, ніби то є доля істини), яке є однією з доктрин Ватикану після Другого Ватиканського Собору і традиційні суперечки католицьких ієрархів між собою, викликані плюралістичною структурою вселенської Церкви, яка історично склалась у боротьбі зі світськими владиками за недопущення втручання політиків у церковні справи (при цьому, не варто плутати цезарепапізм, тобто контроль держави над церквою, який однозначно є негативним явищем. А також, подібні до нього ідеї галліканства та йосифлянства, з однієї сторони. І необхідність розділу повноважень влади між Папою і світськими володарями, який, хоч і є життєво необхідним для Церкви – проте ніколи не був оформлений в належному вигляді на довгий час).

В історії Церкви було багато моментів, коли Захід та Схід рвали зв’язки між собою, але потім примирялись. Кульмінацією цього став акт Великої Схизми 1054 року, яка є архетиповим прикладом абсолютно недоречної впертості і печерної ксенофобії по відношенню до своїх же одновірців (причому, не лише зі сторони Керулларія). Звичайно, після цих подій Рим і Константинополь неодноразово пробували примиритись між собою, а більша частина населення Європи зрозуміє про масштаби розколу значно пізніше (не раніше початку XIII століття) – однак події Великої Схизми стали точкою біфуркації у стосунках між ними, як між двома різними світ-системами, а не як між невід’ємними складовими частинами одного цілого, як це було раніше. На жаль, така ситуація триває і досі.

У даній роботі буде висвітлено хронологію подій, які перебували Великій Схизмі і мали безпосередній взаємозв’язок із нею; проаналізований історичний фон самої Схизми на основі джерел ромейського (візантійського) і франкського (західноєвропейського) походження та спеціальної літератури; а також – показано наслідки Великої Схизми і спроби пошуку Римом і Константинополем боротьби за об’єднання у період між 1054 і 1453 роками.

ЧАСТИНА 1. КОНФЛІКТИ МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ ДО ПОДІЙ 1054 РОКУ

Перший розкол в християнській Церкві стався у 49 році після Різдва Христового, на Єрусалимському соборі, коли апостол Павло виразився за необхідність проповіді християнства для язичників (для чого було необхідно відмовитись від юдейських обрядових ритуалів), а апостоли Яків і Маттей  виразились за проповідь учення Христа виключно для семітських народів, які заселяли Левант. Після нього, общини близькосхідних християн Сирії, Єгипту та Іраку, хоч і не дотримувались закону Мойсеєвого, але зберегли сильну неприязнь до християнської світ-системи, яка поширилась на території Європи. У публіцистиці кінця XIX – першої половини XX століть недарма використовувався термін ‘’аріохристиянство’’, який протиставлявся ‘’юдеохристиянству’’, враховуючи столітню історії конфліктів між православно-католицькою Церквою і міафізитськими та несторіанськими общинами Близького Сходу і Передньої Азії (сюди можна також зарахувати і грузинську православну церкву, патріархи якої, в середньовічні та ранньомодерні часи, були виразними антизахідниками, аж до співпраці з мусульманами проти Візантії і католицького впливу на Грузію. До того ж, грузини сповідували монофізитство аж до арабського завоювання Ірану і початку боротьби проти загарбників, у якій вони опирались на Візантію, яка вимагала їх навернення в ортодоксію.)

Антагонізм між християнами Європи та християнами Азії та Африки, особливо поширився після Ефеського та Халкедонського Соборів, коли було остаточно засуджені вчення несторіанства і монофізитства, що здобули величезну популярність у Сирії, в Палестині, в Іраку та в Єгипті (абсолютна більшість місцевих ієрархів в ультимативній формі відмовились визнавати рішення Собору) Вірменські духівники долучились до прийняття анафеми Несторію і Євтихію, але не змогли взяти участь в засіданні Вселенського Собору (через погіршення взаємостосунків між східною Вірменією і її сюзереном – Сасанідським Іраном. Духівників візантійської західної Вірменії, які на собор прибули, але не прийняли анафеми Євтизхію – це не стосується), де було прийнято діофізитство (утверджене в Римі одразу після собору, а в Константинополі – за правління Юстина I), яке не визнавалось вірменами. Це стало причиною того, що абсолютна більшість вірмен не прийняла халкедонське вчення, яке сповідувала Церква (відтепер вона називалась двома грецькими словами: ὀρθοδοξία – тобто ‘’православ’я’’ і καθολικός – тобто ‘’вселенськість’’) і були піддані репресіям (особливо важким було становище дохалкедонітів за Юстиніана). В результаті цього, під час арабського вторгнення у Східну Римську імперію – переважно монофізитська або несторіанська Сирія практично не чинила арабам опору, а копти Єгипту (en masse, вони були монофізитами) взагалі взяли участь у війнах на боці арабів проти Візантії. Взаємовідносини міафізитської (вдосконалений варіант монофізитства, який прийняли дохалкедонські церкви протягом V-VII століть) Вірменії та діафізитської Візантії були не менш складними, враховуючи, що між ромеями та вірменами існувала взаємна неприязнь на ментальному рівні (зокрема, причиною нелюбові константинопольського патриціату до Василя I Македонянина були його далекі вірменські корені), яка влилась у ліквідацію візантійцями середньовічного Вірменського царства і чисельними актами співпраці між вірменськими князями і турками-сельджуками проти Константинополя (до цього, варто було б додати чисельні вірменські повстання, які носили антивізантійський та, водночас, егалітарний характер. Наприклад, повстання павлікан) Розрив між дохалкедонянами і халкедонянами відбувся на настільки глибокому рівні, що ми можемо стверджувати про те, що близькосхідні та передньоазіатські християни не є частиною європейського християнського світу, а лише половинчасто зачеплені еллінізмом і християнізацією в такому ж контексті, як ними зачеплені християнська близькохідна Ефіопія, Чорна Африка з її синкретичними вченнями і Карибські острови з їхнім культом вуду.

Причому, даний конфлікт носив не лише філософо-богослівський характер (якщо прийняти на віру доктрину Несторія – то Марія не була Богоматір’ю, а Христос автоматично не є Богом. Якщо прийняти на віру доктрину Євстихія – то якщо Христос не мав людської природи, то він не міг бути розіп’ятим на хресті, померти і воскреснути. Тому, обидва вчення так чи інакше заперечують ключові постулати християнства, про божественність Христа, Його жертву та воскресіння), але й характер міжцивілізаційного зіткнення (оскільки уламки старосемітської цивілізації, яка колись була підкорена Римом – виступили проти нового Риму і його теологічної доктрини, а Грузія та Вірменія, які століттями перебували в складі іраносфери і сфери впливу persianate culture, після вагань, вирішили підпорядковуватись ірано-тюркським формаціям в політичному плані, але в духовно-сакральному плані сповідували християнство, а не іслам, що було пов’язано з небажанням розчинитись в середовищі оточуючих народів. І що є також справедливим для ассирійців, коптів та сирійських православних християн, хоч останні ідентифікують себе арабами). Отже, після епохи ісламських завоювань можна говорити про формування близькосхідної цивілізації (з її двома різновидами: старосемітською, яка ділиться на єврейську та близькосхідну християнську. І новосемітською чи арабо-мусульманською), заснованої на емпіриці, передачі знань і моральній строгості та європейської (православно-католицької) цивілізації, котра остаточно оформилась із приходом до влади Карла Великого та розповсюдженням християнства на землях саксів у Германії і слов’ян у центрі Європи.

На відміну від складних стосунків халкедонітів із дохалкедонітами, стосунки Риму і Константинополя до подій 1054 були більш гладкими, хоча декілька розривів (т.зв. ‘’малих схизм’’) між ними все ж таки існувало. Першою з них стала Акакіанська схизма 484 року, яка була викликана конфліктом між константинопольским патріархом Акакієм, який, будучи протеже василевса Зенона (монофізита) просував міафізитські ідеї і змістив нелояльного патріарха Александрії, котрий втік до Риму (де монофізитству не симпатизували ніколи). Папа Фелікс III направив до Акакія легатів, але їх було заарештовано і вимушено до визнання легітимності призначення монофізитів на свої посади. У відповідь на це, Папа відлучає Зенона і Акакія від Церкви. Лише через три десятиліття і п’ять років, Папа Гормізд і патріарх Іоанн II (протеже імператора Юстина, який монофізитів переслідував) разом виступили із пропозицією реставрації халкедонізму по всій Східній Римській імперії.

Перебуваючи у полоні пастки цивілізаційного розриву між європейською та близькосхідною частинами античної Ойкумени, шукаючи союзників у боротьбі з арабами – василевс Іраклій I просить патріарха Сергія вивести нове вчення, яке би примирило халкедонітів з міафізитами (і змогло би завоювати прихильність вірмен, які славились як вправні кавалеристи і грузин, які були відважними воїнами). Таким вченням стало монофелітстсво (вчення про те, що в Христа є дві природи, але єдина Божественна воля). Але, проблема полягала в тому, що у Римі, Папою Левом ще у 449 році була прийнята теорія моноенергізму  (за якою Христос-людина і Христос-Бог є однією особою, але вони мають дві різні волі) На території Західної Європи католики визнали це вчення без проблем (оскільки альтернативою йому було аріанство, яке взагалі не визнавало Христа Богом, через що було небезпечнішим за монофізитство), але на Сході через політичну кон’юнктуру (загравання з монофізитами і міафізитами) до моноенергізму не звертались. Тому, на пропозицію патріаха Сергія пристали ієрархи Александрії (які прийняли її), Вірменії (які почали процес об’єднання своєї Церкви з Халкедонською), Єрусалиму і Антіохії (які теж прийняли її). В той час, як Рим прийняв на озброєння доктрину Максима Сповідника, за якою воля це ознака розумної особистості, а оскільки, сам Христос мав дві природи – то він не міг мати менше, ніж дві волі. Це вчення було підтримане Папою Мартином I, якій піддав анафемі Сергія і його прихильників. Візантійці визнали ‘’єретиками’’ Максима Сповідника та святого Мартина і переслідували їх. І тільки тоді, коли стало очевидно, що Ромейська держава не зможе втримати східні провінції, імператор Константин IV Погонат, наказав у 680 році скликати ще один вселенський собор, що дістав назву Третього Константинопольського. де було остаточно засуджене монофелітство.

Подальші конфлікти між Римом (який, після лангробардського завоювання Італії та подальшим дробінням Лангробардського королівства, дістає все більшу незалежність, а статус римських Пап, як керівників Церкви існував ще з донікейської епохи, бо походив із примату апостола Петра над іншими апостолами. Згодом він був закріплений двома першими Вселенськими соборами і ніколи не ставився під сумнів публічно аж до подій 1054 року)  та Константинополем (де патріархи традиційно були залежними від світських володарів, бо дотримувались доктрини цезарепапізму) носили недовготривалий характер і характеризувались невизнанням Риму іконоборської політики окремих візантійських василевсів. Точно так само, проти іконоборців виступало ряд людей грецького походження (Андрій Критський, Іоанн Психіат, Феофан) Але, іконоборчі схизми, так само як схизма Акакія чи схизма Сергія, якщо їх розглядати крізь призму взаємостосунків лише у православно-католицькій Церкві (не включаючи сюди Вірменію, Александрію та Сирію, які іконоборців не визнали, але спадку Халкедонського собору не визнали також) – носили характер конфлікту між людьми, які є прихильними до монофізитства і його непримиренними противниками в незалежності від свого походження (на Балканах в роки іконоборства переважна більшість населення зберегла повагу до ікон, тоді як у візантійській Малій Азії іконоборці користувались шаленою популярністю) Тобто, до глибоких теологічних розходжень мова ще не дійшла.

Ситуація змінилась після різкого посилення Заходу в часи становлення імперії Каролінгів. Для того, щоби остаточно добити аріанство – на ряді помісних соборів, в місті Аахен було підтверджено вчення про filioque (яке вибивало ідеологічну платформу з-під ніг аріан, бо стверджує, що Христос походить від двох осіб Трійці – а значить є рівносильним Отцю і до Духу Святому). У Константинополі  ‘’filioque’’ не визнавали, оскільки прямих згадок у Біблії про нього немає. Крім цього, існувала кардинальна різниця між Римом і Константинополем у трактуванні звичаю целібату для священства (ще Григорій I Великий рекомендував усім священникам відмовитись від шлюбу, а Григорій VII зробив цю рекомендацію – вимогою, щоби не допустити перехід священних санів у спадковий спосіб), у літургічних канонах (на Заході месу справляли за римським, галліканським, амвросіанським, мосарабським, ліонським, глаголічним, англосаксонським та кельтським обрядами; а на Сході Європи справляли літургію за грецьким обрядом. У Римі справляли месу за сакраментарієм святого Геласія, у Константинополі справляли літургію за чином Іоанна Златоуста) та у питаннях життєйських (константинопольські духівники не дозволяли чоловікам одружуватись тричі і більше, навіть, якщо їхні дружини помирали природньою смертю. Римські духівники дозволяли такі речі, але категорично забороняли здійснювати процедуру розлучення без надзвичайно поважних причин) До цього всього додався ще й політичний фактор, адже візантійці і Карл Великий (а згодом кайзери Священної Римської імперії) не визнавали імператорських титулів один одного (вважаючи лише самих себе – єдиними легітимними імператорами над православно-католицьким світом), а їхнє взаємовизнання виявилось запізнілим.
Загостренню справ між Римом і Константинополем сприяло також те, що південна Італія все ще досі перебувала під владою Візантії, хоча місцеві лангробардські феодали (які втекли сюди від Каролінгів з Півночі) приносили васальну присягу василевсу і Папі Римському. Сицилія, Сардинія і південна частина Аппенінського півострова були історично, культурно і лінгвістично пов’язаними з центральною Італією (де світськими володарями були Папи і герцоги Тосканські) і з північною Італією (де вся повнота влади зосереджувалась у володарів Мілану, Венеції та Генуї), які були об’єднанні в єдине Італійське королівство під керівництвом кайзерів Священної Римської імперії. Зрозуміло, що об’єднавчі прагнення цих частин Італії, з особистісних міркувань, використовували феодали з обох боків, апелюючи до римського спадку (на який претендували водночас кайзер і василевс).

Наступна схизма сталась, коли владу при малолітньому Михайлові III (який дістав промовисте прізвисько Μέθυσος -‘’п’яниця’’) взяв в руки його дядько – Варда, то патріарх Ігнатій (який назвивав Варду узурпатором) був вигнаний з посади, а на його місце посадили Фотія (хазарина за походженням). У цій ситуації Папа Микола I вирішив не вмішуватись у придворний конфлікт Константинополя. Але, коли болгарський цар Борис I, під час чергового загострення відносин з ромеями – демонстративно забороняє грецький обряд у Болгарії і посилає послів до Папи (котрий прислав латинських священників сюди), то Фотій починає називати Миколу I ‘’властолюбцем’’ і ‘’єретиком’’ (за пропагування Папою вчення filioque, яке, щоправда, не було засуджене навіть на Трулльскому соборі, який не визнається Римом) та піддає його анафемі на помісному Соборі (де були присутні лише люди Фотія) Папа, відразу підтримав Ігнатія і піддав анафемі Фотія і всіх, хто його підтримує. Однак, після вбивства Михайла III і приходу до влади Василя I Македонянина – Фотій ще раз був підданий анафемі (на скликаному імператором Вселенському соборі в Константинополі), а на його місце був знову поставлений Ігнатій. Та, коли Ігнатій вступив у конфлікт з болгарським царем Борисом I з приводу того, яким буде літургійний обряд у Болгарії – василевс вирішив знову поставити на Фотія (який, через своє тюркське походження, легко знаходив спільну мову з болгарами, знать яких все ще була тюркською). В результаті, Візантії вдалось відновити грецький обряд в Болгарії та хрестити Куявію – однак Рим принципово не визнавав легітимність Фотія, оскільки з точки зору Церкви (Вселенський собор це найвища церковна інстанція) він був єресіархом. Лише в 886 році василевс Лев VI Мудрий, розуміючи про дипломатичну ізоляцію держави і боячись величезного впливу Фотія – відправляє його у вигнання. Канонізація Фотія Константинополем у 1848 році, відбулася за намовою Османів, котрі боялись католицького прозелітизму. Навіть синодальна російська церква ‘’канонізацію’’ Фотія не визнавала, через конфлікт з турками – зате Фотій вважається ‘’святим’’ для сергіанської РПЦ.

Таким чином, протягом V-VII століть з лона єдиного християнського світу остаточно виділилась православно-католицька Церква з різними догматичними та обрядовими відмінностями, однак з відсутністю принципових розходжень у питаннях основних канонів (догмат про ‘’filioque’’ підтримувався рядом західних ієрархів, але ще не був офіційно затверджений на Вселенському Соборі). Між Римом і Константинополем відбувся ряд малих Схизм (найзначнішою з яких була Схизма Фотієва), котрі, проте не стали початком кінця існування єдиної халкедонської спільноти. Також, за часів Середньовіччя в Європі склалась система, за якою фактичним головою Церкви і її лідером є Папа Римський, тоді як найбільший центр політичної сили на континенті і його ‘’caput mundi’’ є Константинополь. Із появою на Заході альтернативної Імперії (Каролінзької та Римської) почалась негласна дипломатична війна між нею та Візантією, оскільки обидві держави претендували на римську спадщину і остаточного примирення між ними так і не склалося.

ЧАСТИНА 2. ВЕЛИКА СХИЗМА 1054 РОКУ

Католицька традиція справедливо звинувачує у причинах Великої Схизми константинопольского патріарха Михайла Керулларія, людину підступну та лиху, судячи з розповідей його сучасників. Щоправда, Керулларій був лише безпосереднім винуватцем трагедії у ситуації, яка склалась через появу на півдні Європи арабів і норманів (побіжних винуватців Великої Схизми).

Арабсько-берберські пірати з’явились в Північному Середземномор’ї у IX столітті, з початком поступового розпаду Аббасидського Халіфату. У 827 році бунтівний візантійський воєначальник – Єфімій, піднімає повстання проти свого василевса, запрошуючи на допомогу арабського авантюриста Асада ібн аль-Фурата, який, використовуючи слабкість візантійської влади на острові – поступово завойовує його, а після смерті Єфімія, проголошує себе еміром Сицилії. До 965 року їм вдається завоювати весь острів і витіснити звідти ромеїв.

Іншими чужоземцями були нормани. Вони були романізованими нащадками вікінгів із герцогства Нормандія, створеного у 911 році в якості васального Західно-Франкському королівству політичному утворенню. Уже в 999 році (через декілька поколінь після вікінга Ролло, який став Робертом I, першим герцогом Нормандії) офранцужені вікінги прибули до двору лангробардського князя Гверно III, правителя Салерно і васала арабів, який вирішив скористатись послугами гостей для виступу проти арабів. Скоро на острів почали прибувати нові і нові авантюристи, які не лише долучались до відвоювання Сицилії в мусульман (остаточно арабів звідси вигнали лише у 1090 році, а роком пізніше була відвойована у мусульман Мальта) але й підтримали лангробарський виступ проти Візантії, захопивши частину Південної Італії у 1030 році (саму лангробардську знать було усунуто від вищих ешелонів влади на користь норманів), розоряючи візантійські Калабрію, Апулію, Неаполь і Барі.

Враховуючи появу дуже небезпечної третьої сили в Південній Італії (яка заважала всім тамтешнім силам) – у конфлікт втручається Папа Лев IX. Понтифік  вважається першим Папою періоду Імперського Папства (апогею папської могутності). За походженням він був етнічним германцем з Ельзасу і двоюрідним дядьком кайзера Генріха III з Франконської династії (справжнє ім’я – Бруно де Егісхайм-Дагсбург) Лев IX став одним з апологетів Клонійського руху (який він всіляко підтримував), виступав за необхідність утвердження целібату для духовенства, рішуче боровся з симонією. Його вінценосний родич ще у 1047 році прийняв під свій сюзеренітет лангробардських князів Салерно і Капуї, які, злякались норманської загрози і неможливості Візантії (війська якої знаходились аж на Балканах) захистити їх.

На хвилі цих подій, папа Лев IX, який підтримував ідею об’єднання Італії під подвійною владою кайзера і себе самого – проводить у 1051 році  переговори з послом василевса Константином IX Мономахом у місті Майнц, внаслідок яких було досягнуто наступних угод: Папа Римський, як світський феодал Папської держави починає війну з норманами; Генріх III наказує мобілізувати тих німецьких лицарів, які не знаходяться на угорському фронті – для боротьби в Італії; візантійці відправляють на допомогу союзникам декілька загонів найманої варязької гвардії з Русі, яка створювала соціальну небезпеку для стабільності в Константинополі; завойовані землі будуть переведені у латинський обряд з грецького; союзники зобов’язані допомогти Візантії у майбутній війні з новим ворогом, тюрками-сельджуками, які вже володіли Хорасаном, Хорезмом, Фарсом, Курдистаном, Азербайджаном, а в 1043 році захопили Багдад, перетворивши халіфа на номінального правителя. До коаліції планувалось залучити також французького короля (у Майнці були присутні французькі єпископи) у випадку затягнення бойових дій. Здавалось би, план не має жодних темних плям.

Проте, чергове враховуючи загострення германо-угорських стосунків через проблему приналежності Австрії та занятість кайзера і всієї армії на фронті – Лев IX розпочав війну у 1053 році, особисто очоливши різношерстне військо (6000 людей), до складу якого входили наймані пікінери зі Швабського герцогства, власні сили Папи Римського та ополчення дрібних лангробардських володарів міст Гаети, Аквіни, Теано та Амальф’ї. В Неаполі сили Папи мали з’єднатись з контингентом сил візантійців на чолі з катапаном (намісником) Аргіром (теж лангродард за походженням) і рухатись далі для відвоювання Апулії від норманів (тим більше, сюди вже прибули кінні варяги з Константинополя, які могли би на рівних битись із норманськими лицарями) Однак, норманські воєначальники Річард Аверський, Готфрід Апульський та Роберт Гвіскар розгадали стратегічний план союзників. Вони вирушили на перехват папських сил і зустріли їх 15 червня 1053 року під містом Чівітате. Норманська армія, складала лише 3500 осіб, із яких 3 тисячі були вершниками і практично без втрат винищили піхоту і лучників південноіталійських правителів та дезорганізоване папське ополчення. Шваби боронились проти норманів значно довше і завдавали їм чималих втрат, допоки їх не добили сили Річарда Авеського, які зайшли їм у тил. Це була повна катастрофа для Лева IX, який потрапив у ворожий полон після бою (вперше в історії папства).

Паралельно з цим, відбуваються ще більш карколомні події. У відповідь на силу дії візантійсько-папської угоди, за якою уся Південна Італія має бути підпорядкована латинському обряду (при тому, що тут жило немало  етнічних греків ще з Античних часів) – був відлучений від Церкви воєначальник Аргір (який уже виступав за перехід усієї Італії на римський обряд), а усі латинські приходи в Константинополі (де, за окремими свідченнями, франки складали до четверті міського населення) були варварським чином зачинені, за наказом Керулларія  (при цьому, якимось Никифором, при цьому топтались Святі Дари). До такого святотатства (на жаль, дуже розповсюдженого в більш пізні часи) доходили лише монофізити та іконоборці, тому Рим, дізнавшись за це – відразу ж зажадав вибачень, направивши в Константинополь нагадування про папські повноваження Константинового дару (сумнівний документ, але іншого в папській канцелярії не було), які були проігноровані патріархом. До того, ж Лев Охридський (людина Керулларія) видав лист, в якому він критикував причастя латинян під прісними облатками (раніше такі речі робив лише Фотій) Про наявність якихось повстань через зміну насильницьку обряду в Італії та в Константинополя джерела не вказують (щоправда, враховуючи, що в Константинополі здебільшого жили латиняни-купці, а сицилійські чи неапольські греки теж займались торгівлею і ремеслом – люди протобуржуазних професій досить рідко готові відстоювати свої переконання, всупереч матеріальному добробуту)

Розуміючи, що Керулларій точно так само загрожує єдності, як їй загрожували  Акакій, Сергій та Фотій, оскільки він тепер виступає, як схизматик (розкольник) – тому, що здійснив свої дії без традиційного для патріарха їх узгодження з імператором (Константин IX Мономах, який потрапив на трон, завдяки одруженню на доньці василевса Константина VIII – Зої і практично не мав опори у владних структурах, через, що Керулларій і вийшов з під контролю)  –  Папа, в березні 1054 визнає за норманами всі їхні завоювання і рушає в Рим, де було потрібно негайно розв’язати проблему, що виникла. Для цього ним було послане посольство на чолі з кардиналом Губертом Сільва-Кандідським, вихідцем з Бургундії, який з 1050 року мав сан архієпископа Сицилії (оскільки в мусульман саме тоді було відвойовано норманами місто Палермо) і часто контактував з місцевими греками. Саме тому, планувалось, що кардинал Гумберт знайде спільну мову з ієрархами Константинополя та імператором (до якого він мав звернутись для відновлення союзу проти норманів) і вони разом зможуть усунути Керулларія від влади і віднайти шлях примирення, як це вже відбулось під час Фотієвої Схизми, коли Болгарія була повернута в лоно грецького обряду, але сам Фотій був вигнаний геть.

Взагалі, сам факт переходу тих чи інших земель з одного обряду в інший – не вважався чимось дивним для тих часів. Так, після падіння Великої Моравії у 907 році від рук угрів та знищення ними урбаністичної інфраструктури (і частини церковних ієрархів) – в Богемію та Моравію  направились священники латинського обряду, які принесли сюди латинський обряд, котрий витіснив обряд слов’янський (поширений Кирилом та Мефодієм). Цікаво, що у словацькій Нітрі або закарпатському Ужгороді (які постраждали від набігів угрів менше) грецький обряд все ще залишався, а в лоно католицизму словаки і значна частина карпатських русинів була навернута шляхом уніатської політики, здійсненної після Великої Схизми. Польща, була охрещена латинянами з Богемії (оскільки князь Мєшко I, небезпідставно боявся зростання саксонського впливу у Польщі в випадку хрещення через Німеччину) і візантійці не сприйняли це як акт агресії Папи Римського (притому, що межа поширення християнства латинського обряду дійшла аж до Русі, куди вже давно ходили візантійські місіонери). Куявія, прийнявши східний обряд за Аскольда – перестала існувати, перетворившись на язичницьку Русь, доки її княгиня не хрестилась за грецьким обрядом, а потім – за латинським (через те, що князь-язичник Святослав уже почав правити самостійно і зіпсував стосунки з Візантією), але уже її онук Володимир прийняв християнство східного обряду у 988 році і хрестив Русь за ним і це теж було нормально сприйнято у Римі (який переживав дуже важкі часи порнократії у X столітті).

Проте, на цей раз ситуація повністю вийшла з-під контролю. Папа Лев IX несподівано помирає у квітні 1054 року, а його легати досягають Константинополя аж у травні (коли Церква залишилась без лідера, а до виборів майбутнього Папи – Віктора II залишався ще цілий рік часу, оскільки за володіння Святим Престолом почали гризтись римські патриції та німецькі аристократи). В цих умовах Гумберт вирішує взяти ситуацію в свої руки (за відсутністю Папи) і демонстративно ігнорує Керулларія, звертаючись напряму до імператора, вимагаючи його вигнати Керулларія геть (чого слабовольний Мономах робити не став, оскільки боявся реакції з боку прихильників значно впливовішого патріарха). До того ж, до Мономаха дійшли чутки про існування таємного політичного та військового союзу між покійним Папою Левом IX і Київською Руссю, правитель якої – Ярослав Мудрий жадав взяти реванш над ромеями за поразку, завдану русичам у 1043 році під стінами Константинополя. І хоч, документальних підтверджень русько-папського союзу не зберіглось (достеменно відомо лише про те, що Лев IX був посередником у справі видачі доньок Ярослава за монархів Франції, Угорщини та Швеції) – однак у Папи Римського були всі підстави воювати проти візантійців за володіння Південною Італією після подолання норманської загрози. В результаті, між папськими легатами і василевсом виникла словесна перепалка, яка не сприяла налагодженню контактів.                                                                                                                            Провівши декілька місяць часу у беззмістовних переговорах з василевсом, 16 липня 16 липня 1054 року три папських легати підписали текст анафеми Керулларію і всіх людям, які беруть участь у звершенні таїнств разом із ним (в документі Керулларія називали донатистом, аріанином та маніхеєм) Текст анафеми був покладений прямо на вівтар Собору Святої Софії, що було сприйняте жителями Константинополя, як грубе порушення норм політичної та церковної етики (хоча, ромеї, чомусь не побачили аналогічне порушення норм етики Керулларієм незадовго до цього), через що на легатів напав розлючений плебс, а від розправи їх врятували лише імператорські гвардійці варязького походження. Розгнівані папські легати покинули негостинне місто, а повернувшись до Італії – вимагали в кайзера скликати помісний собор на якому буде ще раз піддано анафемі Керулларія і тих італійців Півдня, які беруть участь в службах разом з його людьми (що так і не було зроблено, незважаючи на те, що на всіх подальших соборах легітимність анафеми Керулларію не піддавалась сумніву).

20 липня 1056 Михаїл Керулларій, використовуючи в своїй промові антизахідну риторику (апелюючи до подій на півдні Італії, до розмови Гумберта з імператором, до папсько-руського союзу і до акту легатської анафеми) – зачитує на Синдоді текст анафеми на всіх папських легатів та людей, які беруть участь у таїнствах разом із ними (з цього також емпірично випливає, що події конклаву, на якому вибрали Віктора II є ‘’незаконними’’, бо там бере участь ‘’нелегітимний’’ Гумберт). Імператор дає мовчазну згоду на це. З цього моменту розпочалась Велика Схизма між Заходом і Сходом, з часів якої  досі існують окрема католицька і православна церкви.

Цікаво, що вкрай негативне ставлення до Керулларія було присутнє не тільки на Заході, але і на Сході. Зокрема, його активно критикував візантійський монах Михайло Пселл, який не мав жодного відношення до папської курії (бо був наближеним до декількох василевсів) Сам Керулларій взяв активну участь у возведенні на престол нового імператора, Михайла VI Стратіотіка, однак коли той був розгромлений і скинутий з престолу воєначальником Іссаком I Комніном – прямолінійний Ісаак I не став церемонитись з небезпечним гравцем у престоли і наказав у 1058 році заарештувати патріарха, позбавити його сану і вигнати на острів Імбос, по дорозі на який корабель, на якому везли Керулларія був потоплений штормом.

Щоправда, колишні взаємостосунки уже не були налагоджені. У Візантії почався смутний період, під час якого при владі змінювали один одного василевси з абсолютно різною політичною орієнтацією, а турки-сельджуки, завоювавши Малу Азію – почали загрожувати уже самому Константинополю. У Римі справи йшли не краще. Після короткотривалих понтифікатів Віктора II, Стефана IX, Миколи II і Олександра II – на місце Папи зайшов Григорій VII, котрий протягом більшої частини понтифікату боровся за інвеституру з німецьким кайзером Генріхом IV. В таких умовах ніхто навіть не думав про подолання наслідків Схизми ні на Сході, ні на Заході.                                                 Проте, незважаючи на це, наслідки Схизми на той час ще не були такими катастрофічними. Наприклад, київський князь Ізяслав звертався до Папи Римського за допомогою проти братів-узурпаторів у XI столітті і воював на одній стороні з поляками, які сповідували латинський обряд, що не вважалось актом зради з етичної точки зору. А для більшої частини населення Європи сама сутність Схизми стане зрозумілим лише за декілька століть.

ЧАСТИНА 3. СПРОБИ ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ СХИЗМИ

Першою людиною, яка почала діалог за процес подолання наслідків Схизми став Папа Урбан II, етнічний француз (якого особливо не цікавили південно італійсько-греко-норманські суперечки) і прихильник Клюнійських реформ. Перебуваючи в оточенні ворожих йому гібеллінських сил – Урбан II створює величезну коаліцію проти ненависного йому Генріха IV (котрий посадив на Святий Престол свою людину – антипапу Климента III, внесши ще більший розкол в ряди християнства) у складі Матильди Тосканської, Вельфа V Товстого (герцога Баварії) та принца Конрада (сина Генріха IV, який мав дуже складні взаємовідносини з батьком і сам мітив на італійський престол) і Візантії (яка все ще тримала зло на Священну Римську імперію через акт союзу між Генріхом IV і ненависними ромеям норманами) Для цього, у Константинополь, до імператора Олексія I Комніна, було надіслане посольство з пропозицією союзу. Після чого, візантійським теологом Феофілактом Гефаїстом – була написана праця, у якій було вказано, що різниця між західним та східним обрядом  не є такою принциповою, щоби вважати протилежну сторону єретиками. Цим самим, імператор намагався заспокоїти радикально налаштовану проти чужинців частину візантійського духовенства і константинопольского плебсу.

Допоки йшла війна між Генріхом IV та його синами (крім Конрада проти батька повстав його другий син – Генріх), Урбан II вирішив здійснити в життя ще одну авантюру – Перший Хрестовий Похід, який планувався як акт, який би допоміг воз’єднанню церков в боротьбі проти мусульман. Однак, все вийшло з точністю до навпаки. Авангард армії добровольців, яка відчула порив після Клермонської промови Урбана II складалась не з італійців та німців (які давно контактували з візантійцями і були знайомі з їхніми звичаями та менталітетом), а з лицарів Провансу, Фландрії, Лотарингії (хоч там теж жили етнічні німці) і норманських держав Італії (які мали дуже напружені стосунки з Візантією), котрі не мали ніякого уявлення про звичаї підданих василевса, на службу до якого вони йшли. В результаті, Боемунд Тарентський по дорозі до Царгороду встиг кілька разів повоювати з візантійцями (його союзниками у цій війні!) аж поки його не зупинив сам Комнін, а один із знаменосців Балдуїна Булонського – сів на імператорський трон під час переговорів з ним (тут варто сказати, що він це зробив не через власне хамство, а тому, що на Заході васалам було прийнято сидіти в той, час коли їх сюзерен стоїть, а у ромеїв було прийнято робити навпаки. Але, неприємні враження у ромеїв все ж таки залишились). До того ж, саме нормани стануть найбільш непідконтрольною Єрусалиму силою Христового воїнства, яке буде чинити різноманітні військові злочини , які стануть приводом для мусульман розпочати бойові дії з християнами.

Тому, коли після завоювання Антіохії – нормани вигнали з міста грецького патріарха (оскільки, допоки Керулларій не був засуджений на Вселенському соборі – християни східного обряду, які беруть участь у таїнствах ієрархів, висвячених Керулларієм та людьми, яких висвятив він – вважались Римом схизматиками, а нормани, як найагресивніша частина воїнства Христового, мріяли поживитись за рахунок Візантії) і замінили його італійським єпископом, а згодом точно та ж ситуація повторилась в Єрусалимі (звідки вигнали Симеона II, поставивши на його місце француза Арнаульфа де Роола). В свою чергу, Комніни призначили своїх альтернативних патріархів для Антіохії та Єрусалиму (які тимчасово перебували в Константинополі), фактично узаконивши розкол (бо тепер існувало вже дві ієрархії, а не одна, хай і та, що перебуває у конфлікті між собою – як це було раніше). Щоби залагодити ситуацію, у 1113 році, Папа Пасхалій II, не виправдовуючи окремі насильницькі акти хрестоносців проти місцевого мусульманського, юдейського і православного населення – послав до патріарха Іоана IX листа, в якому пропонував йому запропонувати імператору визнати перехід близькосхідних патріархатів (окрім коптського єгипетського, який перебував під протекторатом Фатімідів) на латинський обряд і скликати Вселенський собор, який би міг вирішити проблему вчинку Керулларія і переглянути статус целібату та filioque. Проте, патріарх відмовився визнавати Папою головою Церкви, вважаючи, що усі чотири патріархії – Константинопольська, Антіохійська, Єрусалимська та Александрійська (керівник общини єгипетських християн Косма I ще у VIII столітті відрікся від монофелітства і прилучився до православно-католицького віросповідання, подібно до духовенства Грузії) цілком самодостатні і не мають підпорядковуватись Папі. Це вже означало повний розрив Візантії з традицією перших двох Вселенських соборів та заміну православно-католицької ідентичності – просто православною (в період загострення стосунків між Римом і Константинополем, замість терміну ‘християни грецького обряду’’ використовувались напівзабуті терміни: ‘’схизматики’’ і ‘’фотіани’’).

Відкрита підтримка візантійцями дій сирійського еміра Нур-ад-Діна проти хрестоносців і страхітливий погром Латинського кварталу в Константинополі у 1181 році (вчинений за намовою Андроніка I Комніна, який звинуватив латинян у співпраці зі своїми політичними противниками і за допомогою варязької гвардії винищив декілька десятків тисяч італійців і французів) були останньою лептою на терезах погіршення взаємостосунків взаємостосунків між Римом та Константинополем, оскільки вони означали проголошення відкритої війни на винищення однієї зі сторін, якої вдалось минути тільки через бузувірське убивство самого Андроніка I. Щоправда, у 1185 році  нормани розграбували візантійські Фесалоніки, винищивщи значну частину мешканців міста, що трактувалось ними і їх італійськими союзниками, як помста за події чотирьохрічної давнини.
Венеціанські купці, яким вдалось врятуватись від погрому 1181 року повернулись до себе на батьківщину, де почали ширитись розповіді про те, що ‘’ромеї не є християнами і вести з ними себе потрібно, як з язичниками’’ (відповідальність за погром перекладалась не на Андроніка, варязьку гвардію та його безпосередніх виконавців з числа черні – а на ромеїв, як спільноту). Такі люди були в оточенні дожа Енріке Дандоло, який мав особисті рахунки з візантійцями (василевс Мануїл I, під час венеціансько-візантійських переговорів так сильно ударив його в гніві, що вибив йому одне око). І венеціанці здійснили грандіозний акт помсти у 1204 році, натравивши на Візантію величезну французьку армію з числа хрестоносців, які втрутилась у хід смути в Константинополі, а не отримавши за це нічого – розграбували місто і винищили тисячі його мешканців (надовго створивши образ латинян, в якості ‘’різунів і дикунів’’  у візантійській свідомості) Папа Іннокентій III, почувши про організацію цього походу, в ультимативній формі вимагав від хрестоносців просто взяти місто штурмом, а не грабувати його (погрожуючи ще однією анафемою організаторам походу, яку ці вже отримували за різанину вчинену в Задарі),  але коли Папу поставили перед фактом появи на протоках дружньої йому Латинської імперії (замість нестабільної Візантії), він вирішив визнати Балдуїна I Фландрійського, імператором Романії. Щоправда, латинське панування на Балканах тривало недовго, оскільки хрестоносців розгромив болгарський цар Калоян, а латинські феодали почали воювати між собою, поки Михайло VIII Палеолог знову не відвоював Константинополь (який знелюднів і остаточно занепав в ході останніх подій).

Потребуючи підтримки Заходу в боротьбі з сицилійським королем Карлом Анжуйським (який претендував на спадщину Латинської імперії) та сербським царем Стефаном I Урошем (який заключив з Карлом Анжуйським військовий антивізантійський союз) – Михайло VIII Палеолог, звертається до Папи Григорія X із пропозицією скликання Вселенського Собору на якому вдалось би об’єднати дві частини єдиної, розколеної політикою та міжнаціональними конфліктами Церкви. На соборі мали бути присутні одні з найвеличніших теологів Середньовіччя – Бонавентура і Фома Аквінський (обидва померли ще до відкриття собору). Жорстокими репресіями, Михайло VIII придушив антиунійну опозицію, через що дістав особливу ненависть зі сторони черні (яка традиційно настроєна ксенофобськи) і чорного духовенства (яке в пізньовізантійський період майже поголовне складалось із малоазійців, традиційно настроєних проти Риму)  і опирався виключно на віддану йому армію (набрану, у тому числі, з іноземних найманців, серед яких були і араби, і турки, і татари). На Соборі було дві церкви знову стали однією, Константинополь поступився Риму в питанні папської супрематії, але не став поступатись йому в питаннях целібату і filioque. Було вирішено здійснити новий (дев’ятий за рахунком) Хрестовий похід проти мамлюцького Єгипту у союзі з правителем держави Ільханідів – Абака-ханом, який дав обіцянку прийняти християнство і, навзамін, діставав руку доньки Палеолога.

Проте і на цей раз ініціатива виявилась провальною. Винуватцем цього став Карл Анжуйський, який в бажанні відновити Римську імперію в Середземномор’ї (чому сильно заважали Палеологи з якими папа Григорій X воювати йому заборонив) вирішив втрутитись у вибори Папи і поставив туди свою людину – Мартина IV, котрий назвав Михайла VIII ‘’єретиком’’ (незважаючи на те, що Палеолог ніколи не зраджував ідеям унії) і легалізував хрестовий похід проти нього. Проте, це вже були не церковні розбрати, а розборки політичного характеру, оскільки в ‘’єресі’’ Папа Мартин IV звинувачував і арагонського короля Педро III, який був давнім супротивником Карла Анжуйського в боротьбі за Сицилію. Сам Михайло VIII до кінця життя вірив у неподільність православно-католицької Церкви і лише його син Андронік II Палеолог, на скликаному їм соборі в 1282 році (рішення котрого не визнають католики) проголосив про розрив унії. Але, вже у 1326 році, під тиском турків-османів (які наступали на візантійські володіння на Балканах) він пропонує новому Папі переговори про відновлення унії, які наражаються на опір з боку візантійського духовенства, яке остаточно зневірилось в Римі після останніх подій (так само, як і Рим зневірився у Константинополі через його непослідовну політику). Цитаделлю візантійського етноцентризму та антизахідництва – стала гора Афон, яка надовго перетворилась в місце, антикатолицького та антиєвропейського начала.

Пік розвитку подій стався у 1352-1357 роках, під час громадянської війни між Іоаном V Палеологом і Іоаном VI Кантакузином. Перший був підтриманий Генуєю та Венецією, а другий – турками (які бажали максимально ослабити державу таким чином). Кантакузин, будучи самим по собі досить посереднім державним діячем –  зганьбив себе співпрацею з сектою ізихастів та її керівником Григорієм Паламою, котрий відкрито проповідував пантеїзм, егалітаризм і повне несприйняття земного світу (російські дослідники не випадково порівнюють Паламу із Володимиром Леніном, відмічаючи схожість їхніх ідей). Діяльність паламітів, Марка Ефеського і їм подібним особам з числа візантійських антизахідників (особливо прикметною є особа Луки Нотарсіса, який волів за краще бачити Константинополі турецький півмісяць, а не латинський хрест – після чого султан Мегмед II Фатіх зажадав побачити його сина в своєму гаремі, а самому Нотарсісу, відрубали голову за різку відмову падишаху) дуже боляче відбилась на Східній Римській імперії та сприяла її падінню.

Останнім унійним актом між Константинополем і Римом стала Флорентійська Унія, прийнята у 1445 році. Зі зрозумілих причин, її укладення не підтримали грузинський, олександрійський та єрусалимський патріархати, а також вірменський католикос – оскільки вони всі залежали від мусульманських володарів, яким було невигідне об’єднання християн між собою. Радикально антиунійно виступила Московія (яка звинуватила Візантію у зраді і вигадала ідею Третього Риму, взяту з болгарської традиції протистояння з Константинополем). Англійські єпископи, що не підписали унію, перебували під сильним впливом  єресі Джона Уїкліффа, настроєнного антипапськи. З іншої сторони, унійні акти підписали ассирійські, сирійські та вірменські церковники (мабуть, це пов’язано із турецькою загрозою супроти них). На відміну від інших актів – ця унія офіційно протривала аж до 1472 (Візантія загинула будучи греко-католицькою країною), коли султан Мегмед II наказав патріархам зібратись і відмінити акт унії. Відтепер в Константинополі володарювали не василевси, з деякими із яких можна було домовитись про унійні процеси – а султани, яким ці процеси загрожували і які всяко перешкоджали їм.

Місію керівника православного світу взяла на себе Москва, яка всяко використовувала демагогічні гасла для сепаратизму на території Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої, серед мас неосвічених людей або відвертих агентів Москви (яким був Іван Вишенський), оскільки в Речі Посполитої активно проводився процес створення нової помісної унії, яка могла би об’єднати хоча би частину православних із католиками. Згодом з’явились десятки національних православних церков, які бачили в якості об’єднувача християнства себе самих, але з канонічної точки зору вони були схизматиками від схизматиків (тобто людьми, які відкололось від людей, які не визнають рішення п’яти Вселенських соборів, в тому числі Флорентійського). Ще гіршою ситуація стала із перемогою католиків-модерністів на Ватиканському соборі 1965 року, оскільки відтепер Церква суперечила сама собі, стверджуючи, що в ‘’усіх релігіях є доля правди’’, а столітня політика Хрестових походів, Інквізиції та уній була ‘’помилковою’’, тому унійні церкви потрібно всіляки зливати (так, окремі постватиканські Папи однозначно діють проти інтересів УГКЦ, бо цього вимагають окремі православні ієрархи, які мають неприязнь проти греко-католиків) Це викликає занепокоєння і в католиків-традиціоналістів (які, цілком справедливо, звинувачують модерністів в акті зради), і у самих православних, які попросту не розуміють чого хочуть католики. Взаємна анафема 1054 року була знята на зустрічі між Папою Павлом VI і патріархом Афінагором, але до об’єднання церков все ще дуже далеко.

ЕПІЛОГ

Внаслідок Ефеського і Халкедонського соборів, загальна християнська спільнота розкололась на християн-дохалкедонітів і православно-католицьку Церкву. Незважаючи на те, що християни Близького Сходу та Передньої Азії практично відкинули монофізитське вчення і мали ряд контактів з Європою – їхня динаміка цивілізаційного розвитку пройшла поза межами Європи, а давні зв’язки (політичні, мовні, культурні) з сусідніми неєропейськими народами є значно сильнішими, аніж зв’язкими з даекими європейськими формаціями. Можна говорити про наявність величезної християнської макроцивілізації (суперетносу), що включає в себе простір від Південної Кореї до Мексики (не кажучи про Європу, Північну та Південну Америки, Грузію, Вірменію чи християн Близького Сходу) – але не доцільно об’єднувати усі ці формації в рамках єдиної цивілізації класичного типу, оскільки їхні цивілізаційні критерії мають більше відмінного, аніж спільного.

Розколи між Римом і Константинополем, що існували до подій 1054 року. не були такими принциповими. Зрештою, усі вони були недовговічними, а опозицію заграванням василевсів та патріархів з монофізитством чи іконоборством не підтримувало багато людей на Сході, не кажучи про Захід. Навіть значний конфлікт довкола Фотієвої Схизми не привів до повного розриву стосунків, оскільки він був обгрунтований політичними причинами (інтриги Фотія, Михайло III і Василя I), а не релігійними – і вичерпався після того, як всі його учасники були усунуті з нього. Існування на Заході і на Сході певних відмінностей в обрядах, в каноні літургії та в  догматичних питаннях не було настільки принциповим, щоби вважати протилежну сторону ‘’єретиками’’. До того ж, Захід і Схід теж були неоднорідними і не уніфікованими.

Катастрофа 1054 року була викликана складним політичним фоном у південній Італії, який став спірною територією для Рима і Константинополя. Обидві сторони всіляко інтригували один проти одного та використовували третю сторону (німців, норманів, русичів, арабів) у своїх політичних іграх. Разом з цим, мали місце чисельні побутові та міжсобистісні конфлікти (епізоди в південній Італії, доля Аргіра і папських легатів, акт спілкування з Мономахом), однак основну негативну роль при цьому зіграв сам Михайло Керулларій, який, на хвилі слабкості василевсів, бажав сам володіти Візантією, включаючи її землі в Італії – для чого всіляко роздмухував антипапські настрої населення). Звісно, події Схизми не означали моментального розриву між Римом і Константинополем, а для більшої частини європейців вони пройшли непоміченими – але, вже протягом двох наступних століть, внаслідок, знов таки політичних причин (складним взаємостосункам між Візантією і хрестоносцями) розкол став повною реальністю.

Подальші спроби примирення неодноразово здійснювались Римом і підтримувались в Константинополі: організація першого Хрестового походу, переговори Папи Пасхалія II з патріархом Іоанном IX, акт Ліонської унії, акт Флорентійської унії, акти помісних уній (зокрема Берестейської). Цікаво, що легітимного засудження Константинолем чи Римом цих процесів так і не відбулось (бо папа Мартин IV не мав права відлучати від Церкви людей, які не були єресіархами; імператор Андронік не мав повноважень відміняти Ліонську унію, а султан Мегмед II не мав права скликати т.зв. ‘’Вселенський собор’’, на якому відмінили Флорентійську унію)

Однак, як би там не було, події 1054 служать усім християнам уроком того, до яких страшних наслідків може привести людська гординя і вперте небажання поступатись там, де це абсолютно доречно.

Олександр Шаховський

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!