Андрій Рибалко: Як працює гомопропаганда

У мене є багато знайомих. Ми разом росли, їздили на націоналістичні вишколи, співали повстанських пісень, влаштовували безумні акції проти Януковича. І хоч ми були в різних громадських організаціях, наш світогляд був дуже подібним: тоталітаризм – зло, Росія – ворог, Янукович – ворог, Україна – понад усе!

Але настав певний момент, коли ми почали дивитися один на одного квадратними від здивування очима: “Як ти можеш це підтримувати/не підтримувати?”.  Оточення поділилося на два табори по різні боки гейпараду. Мова не лише про масову акцію, а і про ставлення до того, що вони називають “правами людини”, а ми “гендерною ідеологією”.

Свою позицію з цього питання я висловив давно і не відчуваю потребу нагадувати її на кожному кроці. Але нещодавно мене вразило те публічне цькування (або як модно казати “булінг”) у моєму сегменті Facebook щодо ініціаторки звернення Сумської міської ради на захист сімейних цінностей. Було дивно спостерігати, як поборники толерантності допускали персональні публічні знущання до своїх опонентів, навішуючи їм різні образливі ярлики.

Цікаво, що ще років десять тому ці ж самі люди посміювалися з “гомофобних” анекдотів, і їхнє ставлення до цього питання не відрізнялося від пересічної людини: “хто як хоче, так і любить, аби не публічно”.

Переважна більшість цих людей, які змінили свої націоналістичні погляди на ліберальні, працюють в громадських організаціях, що фінансуються за кошти іноземних донорів. В супереч поширеній у правих колах думці, ці люди не продалися за гроші. Це мої знайомі, я їх добре знаю, вони люди ідейні і щиро вірять в те, що роблять. От тільки їх ідеї плавно і поступово змінилися. Через тренінги, поїздки, оточення, ЗМІ… Я знаю хлопця, з яким ще три роки тому ми пили каву і я прямо ставив питання, щодо його позиції стосовно ЛГБТ. Тоді він говорив, що не підтримує це. Потім він пішов працювати у правозахисну організацію, яка існує за іноземні кошти. Спочатку він просто охороняв право на мирні зібрання під час “КиївПрайду”. Сьогодні вже рішуче виступає проти згаданого вище звернення міської ради на захист сімейних цінностей.

Я навмисно не називаю імен, бо з цими людьми я продовжую вітатися, пити каву і можливо в інших ситуаціях ми знову опинимося по один бік барикад, як вже не раз бувало в минулому. Мова не про персоналії, а про процеси.

Заради справедливості слід сказати, що я теж працював у “грантожерських організаціях”, однак лишився на своїх консервативних позиціях. В першу чергу напевно через віру. Адже ЛГБТ – це не про статеві девіації. Якби до мене підійшли знайомий чи знайома і сказали, щось на зразок “Андрію, ти мене знаєш давно. Справа в тому, що я відчуваю потяг до осіб своєї статі. Я розумію, що це не нормально, я намагаюся це перебороти, але не можу себе пересилити. Постався до цього з розумінням”. Як християнин, я б зрозумів цю людину, бо я сам знаю, що таке гріх і боротьба з гріхом. Засуджувати гріх, а не грішника – це і є християнська позиція.

Те, що вимагають від нас поборники гендерної ідеології мало стосується самих геїв чи лесбійок. Більшість ЛГБТ-активістів не є гомосексуалістами, а більшість гомосексуалістів не є ЛГБТ-активістами.  Ці активісти нав’язують сексуальні девіації як варіант суспільної норми. Вони називають це “захистом прав”, однак, якщо уважно подивитися на їх вимоги, то мова іде не про захист існуючих прав, а про зміну законодавства із метою впровадження нових. Внесення змін у підзаконні акти, створення різноманітних “гендерних комісій” при органах влади – все це вже є в Україні. Спочатку “гендерне” питання розглядалося лише в контексті відносин чоловіка і жінки, сьогодні ж поступово дискурс міняється. Мовляв “гендер” – це такий собі стан душі. Вони вважають, що якщо людина в тілі чоловіка відчуває себе жінкою, то треба зробити все, щоб захистити її права і викреслити ці симптоми із списку хвороб. А ми вважаємо, що єдине, що варто захищати – це право цієї людини стати здоровою.

Мета адептів гендерної ідеології – змусити суспільство називати чорне білим, а тих, хто має іншу позицію – спочатку переслідувати в інформаційному просторі, а потім і реально. Коли я починав про це говорити у 2016 році з мене багато хто сміявся.

Вчора я побачив статтю на сайті “Центру інформації про права людини” із гучним заголовком: “Толерантність дуже пагубна”: чиновник Мінмолодьспорту нав’язує молоді свої гомофобні ідеї”. Мова іде про начальника відділу національно-патріотичного виховання Миколу Ляховича.
Що ж такого зробив цей державний службовець? Заявив, що замість іноземної концепції про толерантність слід вживати термін “взаємоповага”. А ще зробив репост (!) у Facebook статті Ганни Турчинової із власним коментарем “Будьте уважні! Неоліберальні/марксистські збочення вже проникають у школи до наших дітей”. Мова йшла про зауваження “гендерної комісії” до дитячих підручників.

Тобто право на власну думку мають всі, окрім тих, хто не поділяє гендерні ідеї.  Все як за Орвеллом. Біда в тому, що ті, хто виходять на різноманітні “прайди” думають, що вони боряться за свободу, а насправді несвідомо будують ГУЛАГ.

Андрій Рибалко 

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!