Ігор Загребельний: У пошуках правішого за Бандеру

Можна сказати, що сучасний правий рух в Україні переживає світоглядну кризу. Кризу не в повсякденному, а в етимологічному сенсі, кризу як стан, коли заново потрібно роботи кардинальні рішення. Важливим елементом цієї кризи є корозія і девальвація бандерівського міфу.

У країні, де не завжди вільні від корупції місцеві ради вивішують червоно-чорні прапори, президент-ліберал цитує лідерів ОУН, а лівацькі ЗМІ боронять репутацію УПА від звинувачень у здійсненні етнічних чисток, гасло “ОУН-УПА – державне визнання!” є не більше, ніж моветоном. Те, як соцмережами гуляють жартівливо-доброзичливі меми про “афробандерівців”, підказує, що бандерівський міф недостатньою мірою відповідає викликам часу.

Згадана ситуація призводить до того, що дехто з правих, відмовляючись від бандерівського міфу, намагається вибудувати міфологію на основі глорифікації мельниківської фракції ОУН. Мельниківцям у такій схемі відводиться роль “послідовно правих” у той час, коли на бандерівську фракцію чіпляються ярлики лібералів і навіть ліваків. Я намагатимуся не зачіпати низку питань, на які наштовхує ця тенденція, зосередившись, натомість, на одному: наскільки справедливо вважати мельниківців “правішими” за бандерівську фракцію?

Перш за все уточню, які саме принципи розумітимуться як такі, що становлять зміст “правизни”.  Такими принципами можна вважати:

– опору на релігію, відведення Церкві вагомої ролі у суспільному житті, віру в трансцендентне покликання людини;

– відкидання віри у прогрес;

– заперечення рівності людей, віру в необхідність існування суспільної ієрархії;

– погляд на політичну владу як на вираження авторитету;

– сприйняття суспільства як живого організму, що складається з менших спільнот, своєрідних “органів” (сім’я, рід, місцева громада, станово-професійні об’єднання).

Націоналістично-консервативні рухи міжвоєнного часу були досить еклектичними і містили в собі як опору на вказані принципи, так і прогресистські риси. Тим не менше, вони були значним проривом у бік традиційної філософії завдяки своєму антимарксизму, антилібералізму, елітаризму/антиегалітаризму, апеляціям до релігії (щоправда, у багатьох випадках “перевернутим” – із намаганням поставити релігію на службу нації), апеляціям до премодерних часів тощо.

Якщо говорити про відмінні стратегії мельниківської та бандерівської фракції під час Другої світової війни, то тут важко знайти якісь чіткі маркери “правизни” чи “лівизни”. Бандерівська ОУН пішла на конфронтацію із Третім Рейхом аж ніяк не тому, що її члени в одну мить перетворилися на якихось антифашистів. Справді, у 1943-1944 роках у ОУН-СД та створених нею структурах спостерігався серйозний відхід від принципів, які ріднили ОУН зразка 30-х років із іншими європейськими силами націоналістично-консервативного спрямування включно з німецькими націонал-соціалістами. Одначе ні Бандера, ні Стецько, ні інші члени Революційного проводу, наважуючись на авантюру під назвою “30 червня”, а потім відмовляючись зробити крок назад, явно не керувалися “антифашистськими” міркуваннями. Тексти того часу чітко засвідчують бажання бандерівського проводу зробити Україну складовою нового, побудованого на антимарксистських і антиліберальних засадах європейського порядку. Назагал у вир подій 1941 року бандерівська і мельниківська фракція вступили з подібним набором ідей.

Те, що посеред війни та в перші повоєнні роки бандерівська фракція на українських землях здійснила певний крен ліворуч, заперечувати немає ніякого сенсу (так само, як і абсолютизувати, адже насправді ситуація у збройному підпіллі була дуже строкатою). Цей крен призвів до відомого повоєнного конфлікту у Закордонних частина ОУН. Якраз в умовах цього конфлікту була кристалізована права світоглядна позиція бандерівської фракції ОУН. Натомість мельниківська фракція, хоч і не зазнала суттєвих ідеологічних трансформацій під час війни, у повоєнні роки стала на шлях плавного пристосування під умови західних демократій.

Саме у повоєнний час була остаточно артикульована роль у націоналістичній ідеології християнської релігії (значну роль тут відіграв сам Бандера). Сторінки повоєнної бандерівської періодики яскраво засвідчують несприйняття ціннісних вимірів лібералізму і передають різке критичне ставлення до культурної революції, яка відбувалася на Заході у 60-х та 70-х роках (від появи бітників до успіхів афроамериканського руху і перемоги сексуальної революції). На цих самих сторінках неважко побачити цікавість бандерівського табору до консервативної думки у тих чи інших її вимірах (від Гілберта Честертона до Хуана Доносо Кортеса). Нарешті, дуже показовою є та обставина, що Дмитро Донцов у повоєнний час співпрацював саме з бандерівською, а не мельниківською фракцією.

Інша річ, часткова світоглядна асиміляція ОУН в умовах західних демократій була чимось майже неминучим. Це був природний, стихійний процес, якому, одначе, намагалися протидіяти. Протидія дещо послабилася після обрання Головою проводу Ярослава Стецька (за іронією долі його обрали саме 1968 року). Після цього навіть виник маргінальний за чисельністю і впливом Осередок ідеологічних студій імені Степана Бандера, який об’єднав ревнителів донцовсько-бандерівської ортодоксії (Донцов в останні роки свого життя співпрацював саме з Осередком).

Звісно, в умовах повоєнної антифашистської істерії бандерівська фракція ОУН не уникнула деякої кон’юнктурної риторики. Такої риторики, зрештою, не уник і Донцов (який під під час війни співпрацював з німецькими установами). Також у повоєнному дискурсі бандерівців можна знайти окремі емансипаторські наївності. Одначе це хвороба, закорінена в самій сутності визвольного націоналізму.

В цілому існує достатньо підстав говорити, що саме бандерівська фракція ОУН була найпослідовніше правою серед упливових середовищ повоєнної української еміграції. А це означає, що бандерівський міф не слід цілком відкидати через його поточну девальвацію. З іншого боку, його не варто абсолютизувати. Найкраще – з належною критичною настановою розглядати його як певний прецедент історії правого руху в Україні, окремі елементи якого вказують на потребу докорінної світоглядної ревізії відповідно до викликів нашого часу. Однак це тема, яка виходить далеко за межі завдань і формату цієї коротенької замітки.

 

Ігор Загребельний, філософ

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!