Олександра Скляр: Золотоверхий Київ | концепція «Другого Єрусалиму»

У нас на Русі над дива усі
дивніший Київ і Поділ
Печерське давне, Софія славна
і Златоверхий Михаїл

Києве місто Троє фрігійська
Риме для Матері Руси
Єрусалиме град незборимий
ми твої вої і сини.

Християни України мають взяти Єрусалим. Так, непосильна мета лягає на наші груди та здобути Єрусалим ізраїльський буде здаватись нам значно простішим орієнтиром, аніж вибороти той Єрусалим на березі Дніпра, по землі якого ми наразі ходимо та яким ми відверто нехтуємо. Місто, яке може стати свідченням про існування Граду Небесного – Царства Божого.

«Святий Град», «Вічне місто», «Духовна столиця Русі», «Святиня правдива Ієрусалимська», «Новий Єрусалим» і «Другий Єрусалим». Київ вважався «наступним, після Царграду» та константинопольській спадок вирує Печерськом між титанічними забудовами сучасності, які стрімко та зухвало паплюжать сакральне тіло міста. Золотоверхий наслідував від Царгороду заступницю міста – Богородицю, покровителя – архангела Михаїла та статус «богохранимого граду». Навіть поневолення загарбниками сприймалось киянами, як ствердження історичної паралелі Київ-Єрусалим. Сутність розбудови міста вказує на протиставлення Києва іншим політичним та духовним християнським містам, а особливо – Риму. І з розгортанням історії України, визвольних змагань 20 ст. та сучасної українсько-російської війни, ми доволі гармонійно продовжуємо опозицію, але не першому, а вже «третьому Риму».

Московські мислителі, перетравлюючи сутність Києва, як «другого Єрусалима», прописали власну есхатологію, пропонуючи моделі Москви, як «другий Київ» (История о Казанском царстве,1560ті роки), «новий Єрусалим», або «новий Константинополь», але усвідомлюючи відсутність сакрального наповнення, нарешті зупиняються до концепції «третього Риму», тобто виключно політичного. Імператори впадали перед духовним наповненням Києва та стверджуючи сакральну роль міста, повторно проголошували: «Київ – Єрусалим землі Руської». Проте Другий Єрусалим не потребує «третього Риму».

Між двома полюсами, лівою, хтонічною, як джерело темряви – Лисою Горою, та київською правицею – Хоревицею, від якої славний град наш мав початок, Золотоверхий Київ відблискував світлом, як на знак абсолютної Божої мудрості та благодаті. Місто наповнене церквами та монастирями, сприймалось, описувалось та сповнювалось, як Храм – земне віддзеркалення Небесного Єрусалиму.

Золоті ворота – прообраз брами Константинопольської та Ієрусалимською, описувались як «ворота до християнського царства», «брами архангела Михаїла», над якими категорично заборонена була будь-яка наруга, адже стіна символізувала цілісність не тільки в політичній ідеї сприйняття, а також вказувала на внутрішню сакральну ієрархію міста. Дорога від Золотих воріт до головного київського паладію, Храму Софії пролягала вздовж княжого палацу, «Великий двір Ярослава», який втілював у собі велич правителів Києва та закріплену за ними непохитну мудрість. Сам Дім Мудрості – Храм святої Софії обрамляв світло віруючих не тільки Києва, а також всієї Русі. Багатьма митрополитами та літописцями він ототожнюється з Храмом Соломоновим, а відповідно місію Ярослава Мудрого зіставляють з правлінням «наймудрішого царя» Соломона. Ми маємо дописи, що основу для монастирю закладемо було ще княгинею Ольгою. Перед воротами до Церкви Софії по сторонам стояли монументальні церкви: зліва – церква святої Ірини, що вважалась церквою жінки Ярослава, шведської принцеси Інгігерди (християнське ім’я – Ірина), яка дарувала Київському князю 10 дітей та опікувалась жіночим монастирем; справа – Храм святого Георгія, небесного покровителя Мудрого князя, призначенням якої було «для посвященія і столованія». Таким розташуванням церков можна, або навіть треба, сприймати метафоричне втілення бачення центральної Мудрості, обрамленою жіночною жертовністю та відданістю прикладом святої Ірини та войовничістю та вірністю святого Георгія.

Ідеологи українського модернового націоналізму також згадували про істинне призначення Києва. Юрій Липа визнавав «Вічне місто» проголошуючи Київ «місто-Апостола й місто-Войовника», Дмитро Донцов відчував Золотоверхий град ще більш містично, як феноменальне поприще протистоянь добра і зла. Наскільки б сучасний націоналізм не намагався дистанціюватися від сакрального наповнення української історії, керуючись більш секулярними конструктами, деякі «старі», або ж «вічні» ідеологеми пульсують живим та потребують актуалізації та переосмислення.

Осягнувши надзвичайне місце Києва в християнській географії та його призначення у втіленні концепції духовного центру, реалізації катехонівської місії, ролі міста-свідчення світла Мудрості-Софії від єдиного Бога, ми ще глибше познаємо фатальну трагедію більшовицької окупації, яка стала всеосяжною, пригноблюючи не тільки народи та політичні волі, а також радикально вивертаючи істинну сутність людини, суспільства, держави та знищуючи можливості для надполітичного буття Києва. Більшовики мають нести відповідальність за позбавлення суспільства духовного буття на рівні з позбавленням життя, переслідуваннями, цензуруванню та катуванню народів.

Здобувши державний суверенітет, який повернув природнє підпорядкування міст Києву, ми розпочинаємо шлях розбудови столичного граду. Долю Києва спіткала жадібність та азартність, вульгарний несмак та пригноблена меншовартість, які відобразились на архітектурній матриці міста. Київ виглядає, як місто позбавлене любові своїх містян.

Паплюження пейзажу, знецінення святинь, руйнація та нехтування величавою історією відображають тільки боязнь киян прийняти власний град та його призначення, як виключний, не знаходячи аналогів та не потребуючий запозичень. Замість того, аби повноцінно оновлювати спадкоємність Київської русі та знайти фундаментально «свій», категорично «власний» шлях розвитку, ми розсіюємось у власній розгубленості.

«Другий Єрусалим» не ретранслює Єрусалим ізраїльський. Київ сповідує центрове положення в сакральному розумінні історії, не переносить ветхозавітний Єрусалим в інші цивілізаційні кордони, а втілює ідею богообраного граду вже Нового Заповіту. Іларіон Київський пише, що Київ славить Господа, коли Іудея мовчить. Концепція «другого Єрусалиму» вимагає надзвичайного політичного розуміння Києва, замість запозичення культурно-цивілізаційних надбань інших столиць Заходу, або Сходу. Царгород впав, Константинополь знаходиться під мусульманським правлінням, а Київ стоїть, звільнившись від комуністичного гніту. Проте місія кожного киянина та громадянина держави не зупиняється, а потребує розширення, аби не допустити окупації Києва військом ворожої держави та унеможливити ідеологічно-політичну експансію країн-гегемонів. Розуміння концепції «другого Єрусалима» ніяк не про «реалполітік», а спроба узагальнити лейтмотив історіософії граду, заради кристалізації подальших стратегічних позиції у кордонах цивілізації та внутрішньої ієрархії держави.

Фундаментальною відмінністю християнського державотворення стала націленість на катехонську місію опозиції злу, спротиву йому та стримування наступу його, коли лівацькі ідеологеми пропонують зрівнятись зі злом та бути з ним рівним. Чи зможе Київ стати Катехоном? Над цим наразі замислилися натхненні християни на схилах Дніпра.

Олександра Скляр
Катехон

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!