Олександра Скляр: Чи можна трощити витвори сучасного мистецтва?

так

Я воліла б на цьому закінчити. Дехто вважає акт руйнації картин сучасних пті-буржуа за варварство, але ви облиште їх дурниці. Трощити сучасне образотворче мистецтво можна, а іноді навіть треба, бо ніякого образотворчого мистецтва вже не існує. Історія окремого явища може закінчуватись і це нормально. Історія живопису закінчилась на патовому положенні, залишились тільки соціальні акти, що зображені на полотні.

Давайте відразу пропустимо процес формування канонів зображення та творення образів, наскельний живопис та винахід пензлів з фарбами. Людство старанно структурувало академічне мистецтво. Прописувались закони та порядки, вчення майстрів передавались персонально через складні відносини визнаного генія та його учня. Пересічному спостерігачу за розгортанням історії живопису відразу згадується фарфоровий відблиск шкіри, героїчні епоси з міфології, євангелічні сюжети та насиченість кількості об’єктів на полотні. Доступ до естетики живопису, звичайно, був обмеженим, на відміну від сьогодення коли у Пінчук Арт Центр може заглянути кожен обиватель. Більшість з вас можуть відверто засуджувати елітізм академічного живопису, проте він не просто реалізовував прагнення до естетичного, а також задовільнив потребу у зображенні ідеальних орієнтирів буття. Нового «сенсу» від витвору не з’являлось, але набували форми/образу.

Західна цивілізація почала свій «світлий прогрес» до спотворення і саме тоді відбувся спалах Краси, який ми знаємо, як – імпресіонізм. Гурток відчайдушних митців, які були націлені зробити варварський наскок на Паризький салон, основна Бастилія академічного мистецтва. Що вони декларували? – Красу. Пейзажі людського середовища стрімко були пошкоджені індустріалізацією, героїчні епоси переживали кризу зневіри, так як виникла нова гостра потреба – потреба у Красі. Не можна відокремити дане явище від впливу категорично іншого, східного мистецтва, яке привезли в Париж у формі японських гравюр, і якими надихалась певна низка митців. Імпресіоністи вийшли зі приміщення студій на пленер та зухвалими, широкими мазками почали передавати світло та кольори. За широкий мазок та особливе навернення людини до краєвиду природи, подякуємо Моне. Здавалося б, наче нічого революційного, проте іншого представника майже-імпресіоніста Мане чомусь заплювали в Паризькому салоні, а Моне усіляко перешкоджали. «Олімпію» Мане у салоні перевішували декілька разів та з кожним разом все вище, так як відвідувачі намагались її пошкодити від власного обурення. Сюжет Олімпії був зухвалим викликом до епохи відродження втіленим в образі проститутки. Проте Мане був більш шанованим у буржуазних колах, аніж Моне, який разом з іншими адептами Краси були вимушені робити виставку робіт, знову ж таки, – en plein air, на відкритому повітрі.

Імпресіонізм дуже швидко спровокував вибух постімпресіонізму для експресіоністів, які підхоплені Красою перейшли до творення образів її перевтілень, роблячи акценти на почуттях нашого сприйняття. Вони воліли стати авангардом заперечування не тільки краси світла, а також світу та цивілізацій загалом. Пересічний спостерігач відразу помітить техніку навмисного спотворення форм, драматичних та насичених фарб, знервовані мазки та тривожні, крихкі лінії, що стало доволі поступовою реакцією на осягнення Краси. Можливо, імпресіонізм настільки глибинно її пізнав та митці зазнали апогею, що «відкат» був неминучим та покотиться всією Європою. Чи знаєте ви то лоскотне почуття тремтіння в нутрі, коли зазнали красивого настільки, що волієте заховатись від власного екстазного захоплення та жалюгідного бажання заволодіти цим? Тоді здається, що радше знищити красу, аби не миритись з тим, що воно тобі не належить. Дещо подібне відбувалось з експресіонізмом. Від всім відомих ван Гога, Мунка, Шіле до просто відомого австрійського художника – Оскара Кокошки, найяскравішим представником «дегенеративного мистецтва», якого так нарікали натхненні іншим відомим австрійським художником – Гітлером.

Також історія ще мала вискочку Пікассо, який втілив у собі образ «нового» митця, художника кінця образотворчого мистецтва, під якого будуть мімікрувати наші з вами «сучасники». Дрібний буржуа, бездарний, але цінний маляка для окремої низки плебеїв з творчої «тусовки» часів пост-Belle Époque.

Історія образотворчого мистецтва не могла згаснути так поступово, хоч і стрімко, а отже мало місце бути остаточному вибуху, хтось мав поставити крапку. Крапку у вигляді квадрату поставив авангард супрематизму, а саме – Казимир Малевич. Ар’єргардом фінем фабула образотворчого мистецтва виступили футуристи, проте саме Чорний Квадрат поставив живопис у положення пата. Форми впали, ідеї знецінились, суб’єкт став непотрібом. Малевич поставив останній четвертий кут, аби звести все до 0, приголомшливого абсолютного нуля. Пат образотворчому мистецтву став найбільш фатально натхненним актом, аніж його зародження.

А що далі? Пересічний спостерігач дратівливо зауважить, що 20 століття мало ще так багато митців, не поставити ж їх вже за лінію історії! Так, вони вже поза історії та можуть звертатись тільки до її кінця. Мали ми неймовірно цікаве явище сюрреалізму і мені, навіть, шкода залишати Сальвадора Далі поза нею. Він лоскотав нас формами з наших сновидінь, які здавались нам непохитною цитаделлю свідомості, нашим персональним секретом. А потім – дадаїзм, а за ним той, кого ви, на превеликий жаль, знаєте – Енді Уорхол. Я б дуже хотіла аби ви його не знали, не пам’ятали та не зволікали на таку нахабну бездарність.

Але ж, акціонізм! – скажете ви. Історія перфомансів і так званого мистецтва дії, звичайно, розгорталась окремо від живопису, проте вона значно коротша. Можна згадати публічні акти кініків та закінчити Дюшаном. Сучасний перфоманс у будь якій формі всього на всього імітує один день з життя Марселя Дюшана, коли він обирав в магазині фаянсовий пісуар, щоб надіслати його на виставку під назвою «Фонтан».

Все прекрасне на тверді земній має цінність як раз в тому, що не має властивості повторюватись. Початок і кінець. Образи вже були зображені, піднесені, освітлені, спотворені та в решті-решт зруйновані. Всі холсти, що ви можете побачити сьогодні в галереях сучасного мистецтва – жалюгідна імітація, симуляція симуляцій, яке не має жодної цінності, окрім собівартості холста та фарби.
Нам дорікають недоторканністю витворів «сучасного мистецтва», журналістів, гомосексуалістів. Журналістів охороняють міжнародні конвенції, гомосексуалістів опікає «прогресивне суспільство», а сучасне мистецтво прикриває низка людей-симулякрів, що мавпують неіснуючу модель прогресивних пті-буржуа, а деякі з них часто бувають і журналістами і гомосексуалістами.

Я пропоную вам до холстів Чічканів, наприклад, мати таке саме ставлення, як до газети «Вєсті», або «Кличко – наш мер», яку отримали ви поруч з метро. Що ви зробите? Можна викинути її у наступний, на шляху, смітник і вам ніхто не стане дорікати. А чому? Ніхто не скаже вам: «візьми та прочитай, люди писали, старались, зображували, не можна таким нехтувати» «вони просто так бачать світ». Тож відкиньте і той соціальний акт, що вам намагаються нав’язати, як «живопис». У випадку, якщо воно вам категорично не сподобалось, ви можете спалити, а якщо вам стане совісно за руйнування об’єкту приватної власності, то існує можливість фінансового відшкодування собівартості холста та фарби. Більшої цінності вони не мають, тим паче культурної, тільки паразитуючу сутність.

post scriptum: нещодавно відвідувала єдину галерею сучасного мистецтва в Миколаєві «на Спаській 45» та зустріла там виставку фіалок та кактусів. Воістину красива форма та гострий сюжет. Найкраща експозиція, яка можлива у галереях.

Олександра Скляр, Сестринство св. Ольги

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!