Справа Лусваргі

Більшість українців пам’ятають часи, коли телевізійні канали транслювали бразильські серіали, які своїми неймовірними сюжетами завойовували прихильність пенсіонерок, котрі вбачали в них історії, які захоплювали дух і змушували думати «а чи можливе таке в житті?»

І хоча мильні опери вже майже не транслюють, одна з таких історій все ж трапилася в реальності. Ці події привертають увагу не лише своєю абсурдністю, але і халатністю правоохоронних органів: СБУ, прокуратури, судів та міграційної служби. Це історія про злочинну бездіяльність посадових осіб і недотримання кримінальних процесуальних норм, яка несе в собі message: “можна робити все, що завгодно – покарання не буде”.

Головним героєм цієї історії став бразилець Рафаель Лусваргі, в минулому бойовик ДНР, якого спочатку український суд засудив до 13 років позбавлення волі. Але сьогодні він вільно гуляє Києвом і навіть роздумує стати ченцем Свято-Покровського Голосіївського монастиря УПЦ МП. До московського патріархату жодних питань – вони давно відомі своєю «християнською» любов’ю до проросійських злочинців. Логічно виникає питання до нашої правоохоронної системи. Лусваргі визнає свою причетність до бойовиків ДНР, куди він потрапив з ідеологічних міркувань, має нагороди і навіть сьогодні зберігає військовий квиток ДНР, і при цьому вільно пересувається вулицями Києва.

В українському монастирі його зустріли журналісти «Донбас.Реалії». Як з’ясувалося бразилець потрапив до незаконних збройних формувань восени 2014 року, куди його привели особисті переконання та вміння воювати (бойовик у минулому воював у складі Французького Іноземного легіону). Більше того, він був медійним персонажем, якого активно використовували російські пропагандисти, аби показати, що цілий світ став на боротьбу з «українським фашизмом».

Однак, більше ніж за рік перебування в рядах бойовиків, бразилець втратив ідейні переконання і повернуся додому. Як виявилося ненадовго. В жовтні 2016 року він був затриманий співробітниками СБУ в аеропорту Бориспіль, які виманили його під приводом офіційного працевлаштування у сфері морських перевезень. Вже в січні 2017 року Лусваргі був засуджений до 13 років в’язниці.

Здавалось би історія добігла логічного завершення, однак те, що відбулося далі просто вбиває своєю маразматичною сюжетною лінією цього поганенького серіалу.

Спочатку, в серпні 2017 року, вирок скасували – виявилося Печерський суд Києва, що розглядав провадження, не підпадав під територіальну підсудність розгляду справи. При цьому слід нагадати, що згідно ст. 34 Кримінального процесуального кодексу, суд, який розглядає справу, але не має на те відповідних повноважень у зв’язку з невідповідністю територіальної підсудності, має направити справу в той суд, що уповноважений розглядати таку справу. В нашому випадку це Павлоградський суд Дніпропетровської області. Чому цього не було зроблено? Питання риторичне.

Далі цікавіше. В грудні 2017 року бойовика випускають на волю під особисте зобов’язання, адже в планах було здійснення обміну полоненими за його участі, проте цього так і не відбулося. Новий запобіжний захід йому не обрали, а коли минув термін попереднього, бразилець отримав право вільно розгулювати Києвом. За житло він обрав вищезгаданий монастир, де він і хоче стати ченцем.

Ситуація патова. Поки Верховний суд обирає територіальну підсудність провадження неможливо обрати запобіжний захід злочинцю. Фактично справа паралізована. Лусваргі підтвердив, що він може вільно пересуватися Києвом, однак нарікає на те, що йому не повернули паспорта. В цій ситуації Державна міграційна служба мала б його затримати на підставі перебування на території України без відповідних документів, однак нікому до цього немає ніякого діла. З цього виходить, що в Україні можна робити аби-що, адже все одно за це нічого не буде.

Попри те, що бразилець розкаявся, чому не варто вірити, він заслуговує на справедливе покарання. Не важливо, хто саме проявить ініціативу. Держава чи громадськість. Якщо держава, маючи монополію на насильство та апарат примусу, проявляє власну імпотенцію, то покарання прийде з боку громадськості. І в такому разі воно має бути жорстоким, зате справедливим. Злочинці самі мають сподіватися на те, що саме держава вирішить їх долю, рятуюючися від праведного гніву громади. Адже покарання на законних підставах буде єдиною запорукою їхнього убогого існування.

Євген Романюк, Традиція і Порядок

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!