Чи можна виграти війну з Росією «глухою обороною»?

Автором цього тексту є російський правий активіст, який підтримує Україну у боротьбі з режимом Путіна. Це перша його стаття, написана власноруч українською мовою. 

Я дуже прошу вас дочитати цей текст до кінця, навіть якщо багато з цього спочатку здасться вам банальщиною, тому що порушена тут тема дійсно важлива і вона давно назріла. І ще – цей текст не про «маніфести» і «теорії», його мета – цілком конкретні кроки. Але про все по порядку.
Навіть не дуже далеким людям напевно очевидно, що нинішня «гібридна» війна з російськими окупантами затягнеться, швидше за все, на довгі роки, а то й десятиліття. Що путінський режим, незважаючи на санкції і несприятливі економічні умови, досить сильний, а державний переворот малоймовірний, тому що еліта лояльна Путіну, як і більшість росіян, яка готова терпіти будь-які приниження від свого хана, який хай і позбавив їх дітей нормального майбутнього, зате «підняв країну з колін». Та й якби революція в Росії все ж таки сталася, незрозуміло, до чого б вона привела і які чергові «сюрпризи» піднесла б Україні.
З цього випливає дуже простий висновок: українській державі і суспільству потрібна довгострокова і системна стратегія цієї війни. Як людина, що проживає поза Україною, тим більше – на території країни-агресора, я не маю права, не хочу і не буду оцінювати ефективність роботи України щодо стримування російської загрози власне всередині України. Замість цього я хочу поговорити про те, чи ведеться Україною на Росію такий ж симетричний «наступ», як Росією – на Україну.
Для цього давайте трохи згадаємо про вже банальні речі – про те, як довгі роки російські спецслужби, російські ЗМІ і їх агенти впливу розгойдували обстановку в Криму і на Донбасі. Чому це навчило українців? Що цьому зараз протиставляє Україна? Я говорю зараз, повторюся, не про військові заходи з протидії російсько-терористичним силам на Донбасі, не про закон про реінтеграцію Донбасу, не про роботу з власними громадянами на підконтрольних територіях, а про те, чи використовує України свої можливості по системному наступу на Росію (яка, незважаючи на удавану «єдність в божевіллі», далеко і далеко неоднорідна і є по суті «клаптевою ковдрою»)?
Давайте подивимося.
Це прекрасно, що на днях в Києві проголосили про створення «руху за звільнення Ідель-Уралу». Це прекрасно, що кілька місяців, а може, рік тому українські ресурси активно респостили заяву трьох якихось молодих людей в масках в лісі про створення «Кубанської народної республіки», або замітку брянської районної газети, де відважний автор розмістив карту, на якій його Брянська область входила до складу України. Але якщо говорити не про якісь декларації або курйози, а про серйозну, системну роботу по «російському напрямку», то особисто мені очевидно, що її немає.
Зараз я поясню, що я маю на увазі.
Я анітрохи не хочу применшувати важливість роботи різних «солдатів інформвійни», зокрема блогерів, таких як OmTV, Informnapalm або Stop-Fake і тд., які віщають в тому числі і на російську аудиторію. Але декількох ютуб-каналів ентузіастів з аудиторiєю в 10-50.000, навіть 200 000 осiб (в основному, я припускаю, громадян України або російських опозиціонерів, які і так «в темі») тут явно недостатньо.
Або розглянемо такий аспект, як російські українці. Згідно з офіційними російськими даними, в даний час в РФ проживе 2 млн. українців. Насправді набагато більше, тому що значна частка власності т.зв. «русского народа» – це, крім вже набивших оскому «фінно-угрів», якраз нащадки українців.

Перш за все, мова про населення територій, які багато українських патріотів так люблять в своїх інтернет-постах відносити до «ісконно українських». Але робиться зараз хоч що-небудь, щоб вони такими стали? Чи стали російські українці нарешті тією самою “бандерівською п’ятою колоною”, в чому їх постійно звинувачує кремлівська пропаганда?
Так, існує офіційна українська діаспора в Росії, але це напівмертва (багато в чому через репресії) структура, у якій зв’язані руки і діяльність якої, як ви самі розумієте, повністю знаходиться під ковпаком ФСБ. Є бібліотеки української літератури (які періодично громлять російські силовики), але це що, ефективний і вичерпний інструмент боротьби за українську ідентичність?
У Східній Слобожанщині люди в селі досі розмовляють на «суржику» і називають себе «хохлами», те ж саме – і на Кубані. Для тих, хто ще не в темi – ось лiнгвiстична мапа «южнорусских наречий» (=україньскої мови) в Росiйскої Iмперii 1871 року (тобто нiякого «україньского шовiнiзму» тут навiть самий упоротий ватник не зможе побачити) – зверніть увагу, наприклад, на пiвдень/захiд сучасних Брянської, Курської, Бiлгородської, Воронезької та Ростовської областей.

Взагалі, зрозуміти всю глибину втрачених можливостей України в 1990-2000-ті роки щодо цього регіону можна подивившись вiдео про Кубань, знятое Б.Ступкою в 1992 року. Нагадую – в 2014 рокi багато сепарських бойовикiв приїхали саме з Кубанi… Якщо робота з мiсцевими українцями тодi не обмежилася би цiм вiдеофільмом, стала би Москва через 22 рокi розігрувати сепарську карту, ризикуючи отримати другий «Донбас» на Кубанi?… Як кажуть на Росiї, ось «страна, которую мы потеряли»…

***
Отже. Як я сказав на початку, мета цієї замітки – не теоретизування, не критиканство і не “плач Ярославни”, мета – конкретні пропозиції. І ось вони.
1) Перш за все, створення правої, але непартійної (а вірніше, понадпартійної) структури (спільно з СБУ та іншими державними органами), яка відповідала б за ведення роботи по Росії. Свого роду координаційно-інформаційно-аналітичного центру. Як видно з назви, основні функції: 1) аналітична (збір і обробка інформації – як з відкритих, так і з власних інсайдерських джерел, можливо також – з форми який-небудь “зворотного зв’язку” і т.д., вироблення на підставі цього необхідних заходів щодо реалізації Стратегії – див. п.3), 2) інформаційно-пропагандистська (ведення інформаційних кампаній на території Росії різними способами), 3) координаційна (координація та підтримка – інформаційна, технічна, ідеологічна і т.д.- діяльності здорових антіімперських проукраїнських сил, що знаходяться в Росії в “підпіллі”).
2) Паралельно з центром створюється робоча група по розробцi законопроекту щодо спрощення отримання посвідки на постійне місце проживання для тих мешканцiв вищезазначених областей, які вважають себе українцями. Питання етнічної ідентифікації тут доведеться залишити на суб’єктивном рiвнi, бо протягом радянської влади багато українцiв на террiторiях у складi «Росiї» були записанi в «русские», тому графа «нацiональнiсть» в пашпортах батькiв не може бути тут обов`язковим критерiєм – але хто ж заважає зробити тестування на знання україньскоi iсторii та мови? Само собою, крiм перевiрки з боку СБУ та iнших способiв виявлення ватників i псевдоукраїнцiв.
Чому в умовах, коли Эрэфiя робить все, щоб затягнути якомога більше людей з сусiдних країн до свого громадянства, Україна не може навiть допомогти українцям “псевдо-Русi” Росiї створити хоча би крок до повернення до істинної, Київської Русi? Хоча про що розмовляти, коли стiльки добровольцiв-iноземцiв, кинувших все, щоби поїхати на Донбас i проливати кров за Україну, і донині не отримали україньского громадянства…
3) Розробка Стратегії, свого роду “скелета” майбутньої політики по російському напрямку. Принципи, цілі, завдання, інструменти цієї політики.

На цьому, можливо найцікавішому, моменті я б хотів завершити цю статтю. Тому що якщо на питання в назві статті буде відповідь “так, глуха оборона – це те, що нам потрібно” і нічого з того, що я описав, реалізовано не буде, то йти в деталі немає сенсу. А якщо буде по-iншому, то подальші деталі, на мій погляд, повинні обговорюватися вже поза “публічного простору”.

Всеслав Волков для pokrov.world

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!