Артем Олійник: Про концепцію «права людини»

Тези доповіді Артема Олійника на дискусії «Права нації: проблема поширення ультралівих рухів в Україні».

На пострадянському просторі, не кажучи вже про прогресивний Захід, концепції прав людини і громадянського суспільства сприймаються людьми як щось саме собою зрозуміле. Нам кажуть права людини і у нас навіть в думках нема, що в цьому є якийсь підвох. Це означає, що ми знаходимось всередині ліберальної парадигми, всередині ліберального інформаційного поля, яке остаточно нав`язало нам принаймні свою мову, свої категорії. Ліберали часто навіт уявити собі не можуть, що хтось може послідовно виступати проти прав людини. Це дозволяє лівим у дискусіях з нами чи просто в якихось статтях проти нас сказати лише два слова –«права людини» -і для якогось фейсбучного обивателя ми вже неправі, бо як відомо права людини це добре, це прогрес, вони недоторканні.

Що є таке «права людини»? Ліберали визначають права людини, як вроджені, тобто ті, які має індивід просто по факту свого народження, cвого існування, незалежно від будь-яких соціальних стосунків. Ці права, на їх думку, неможливо відчужити від людини. Ці права жодна держава змінити не може.

Але найбільшою проблемою концепції ПЛ є те, що вони постулюються як універсальні. Що це значить? Універсальні значить єдині для всіх. Ліберали вважають, що вони несуть всьому світу непохитні істини. І світ немає права від них відмовитись. Вони мріють про єдине людство, яке підкоряється одним і тим самим нормам і живе по одному і тому самому закону. Саме вигаданий універсалізм є коренем проблеми з двох причин:

а) Якщо універсальні права і існують, то одразу виникає важливе питання. А хто визначає що ці “істини” мають бути саме такі, а не інакші? Чому ми маємо слухатись певну кліку пройдисвітів, які сповідують одну конкретну ідеологію, мають конкретну матеріалістичну систему цінностей, виступають за певний економічний устрій? Одразу також виникає питання про те, хто ж буде забезпечувати виконання цих прав? Потрібен якийсь міжнародний жандарм, міжнародний поліцейський. Тобто, по факту універсальні права нав`язуються по праву сильного. Той, хто має найкращу економіку, найкращу армію, найбільший вплив, той і визначає істину. Так виходить? Така мантра про важливість прав людини може бути і шикарним приводом для початку експансії у країни, в яких ці права не дотримуються. І для світової ліберальної спільноти таких аргументів може бути цілком достатньо, хоч за ширмою цих гарних слів і будуть стояти, наприклад, виключно шкурні інтереси.

б) Будь-який універсалізм тяжіє до ігнорування або фактичного стирання відмінностей. Замість різнобарв`я культур світу, апологети прав людини, по факту пропонують одну єдину культуру – культуру ліберального, космополітичного Заходу. Cоціальні і культурні практики поливаються брудом через їх невідповідність правам людини.

В лібералізмі не може бути колективних прав. Є тільки індивідуальні, які є базовими. В результаті маємо атомізовані суспільства, культурою яких є споживацтво. Нав`язування ідеології прав людини війнами, міжнародними фондами та глобалістичними організаціями є нічим іншим, як знищенням колективних ідентичностей, які в свою чергу грають роль у визначенні ідентичностей індивідуальних. Права людини це ліберальний індивідуалізм в чистому вигляді.

Яка альтернатива? Що можемо ми запропонувати?
Таке визначення прав, коли їх не можна відділити від людини та які вона має незалежно від соціуму та політичної системи, є безглуздим з огляду на всю історію права. З давніх давен люди мали права тільки внаслідок своєї причетності до суспільства, держави. Права набувались тільки якщо людина була в рамках цілого.
Найбільш явно цей ліберальний перехід позначився на розумінні такого фундаментального терміну як “право”. Зараз нікого не дивує, що кожна людина в сучасній демократичній країні наділена певними “пасивними” правами, тобто правами, які даються їй просто по факту народження або прийняття громадянства. Такими правами є права людини та звичайні громадянські права. Чому ми їх назвали “пасивними”? Бо це права, які надаються усім без виключення, за них не треба боротись, вони не відповідають жодному зусиллю людини, яким би вона їх заслужила. Вони просто є. Це означає, що зараз людині достатньо просто хоча б дихати і вміти зв`язати два слова для підтримання свого “прАва на правА”.
Але раніше люди мали зовсім інше сприйняття цього питання. Тогочасні права краще назвати привілеями, які не є звичайною даністю. Навпаки, це були саме завоювання. Навіть передані у спадок права треба було підтверджувати. Це готовність в будь-який момент захистити свою честь та підтвердити свої права, які надавались за вчинки, за досягнення, за чесну службу. Тому взагалі краще в цьому випадку казати не права, а про привілеї. Праві не за права, вони за привілеї.

Також доцільним є захищати права груп людей, а не права людини. Наші права це права спільноти: нації, етнічної групи, регіону, сім`ї, релігійної групи і т.д. Вони мають бути вищі за права однієї особи. Не ліберальний погляд є правильним, що просто механічна сукупність індивідів дає ціле. Лише в цілому кожна людська особа стає особистістю і стає вільною. Cаме тому ми за права спільнот.

Катехон

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!