Проти матеріалізму

«Не говори мені про душу, – просить мене колега. – Я не терплю цих казок». «Не осаджуйте мене спекуляціями, – пропонує мені студент. – Єдина реальність – тут і зараз. What You See Is What You Get».

«Я не вірю ні в паралельні світи, ні у всі ті байки, що їх ви викладаєте в університеті, – запевняє мене м’ясник, який постачає мені свинячі ніжки і смалець. – Я реаліст».

«Не гаймо часу, коментуючи метафізику, – наполягає співрозмовник-філософ. – Я матеріаліст. Усе решта – дитячі забавки».

Усі ці мої знайомі думають, що матеріалізм – це філософія для дорослих, і що уявлення наших предків були дитинними, наче людська раса поступово набула розуму чи зрілості – в чому я абсолютно не впевнений. Деякі з найдавніших ідей є найкращі, найгеніальніші, найбільш корисні і надихаючі з тих, що були придумані. У світі ідей доісторична людина не є ані простою, ні дитинною.

Нині ми зазвичай думаємо, що матеріалізм є сучасним і науковим. Вихваляємо як розумника того, хто каже, що розум і мозок – одне і те саме, що думки є електрохімічними розрядами, що емоції є нейронними ефектами, а кохання, як зазвичай казав Дені Дідро, є лише «взаємним подразненням нутрощів».

В матеріалізмі не є можливим ані дух, ані щось, що не є приступне спостереженню. Чи справді йдеться про сучасну ідею? Мій пес є матеріалістом. Неважко зрозуміти, що наші мало розвинуті предки, мабуть, також ними були.  Для них усе існуюче було фізично відчутним. Їхні міркування не виходили за рамки того, що фіксувала сітківка ока. Свої емоції вони сприймали як тілесні імпульси. Були матеріалістами через брак уяви, а не через надмір раціональності. Зрештою, матеріалізм є найменш складною, найменш інтелектуальною з усіх філософією. Він є направду примітивним, направду інфантильним (значно більше, ніж метафізика): його легко зрозуміти, вдовольняючись очевидним. Відкриття невидимого – зуміти сприйняти те, що існує можливість побачити інші світи, задіявши уяву, – є однією з найбільш продуктивних ідей, які могли спасти людині на розум. Ми не знаємо, ким був той геній серед гуманоїдів, хто першим подав її своїм сучасникам. Але якби він знову з’явився, ми щонайменше мали би присудити йому Нобелівську премію. Бачити те, чого нема, потребує незрівнянно більшої інтелектуальної потуги, ніж сприймати видиме, що є не більше ніж початковим і менш критичним спостереженням.

«Істина є глибоко схованою», – сказав Демокріт наприкінці V ст. до н.е. Тобто речі не є такими, як виглядають. Зовнішній вигляд обманює. Весь наш життєвий досвіт підтверджує цю тезу. Ми проникаємо під маску і макіяж, щоби краще пізнати людину. Розкладаємо атом у пошуках частинок, які виходять за рамки законів фізики. Здираємо покрови. Освітлюємо безодні і досліджуємо провалля. Не бракує доказів того, що мислителі палеоліту (які були також добрими спелеологами) усвідомлювали існування невидимого: вони його малювали, висікали і гравірували. До нині – там, де атмосферні умови убезпечили їхні малюнки, – духи зооморфів виринають з глибин їхніх печер. Відбитки їхніх рук, що проступають на охрі, розпросторюються, мовби намагаються торкнутися цілого і недосяжного світу.

Антропологи часто стикаються з людьми, які мають невідчепну ідею про те, що світ є ілюзорним. Для традиційних маорі всесвіт є дзеркалом, в якому відбивається інший світ – більш змістовний, однак менш відчутний. Жерці племен дакота з північноамериканських рівнин до прибуття християнських місіонерів вважали, що справжнє небо не можна побачити; те, що бачили, було лише блакитною проекцією. Дивлячись на землю, казали вони, ми бачимо її tonwampi – напускну подобу, дозволену богами.

Ідея про те, що відчуття нас підводять, могла бути тією (серед найпримітивніших), що штовхнула нас на відмінний від інших тварин шлях. Насправді відчуття суперечать одне одному. Їхній досвід накопичується в такий спосіб, що ми ніколи не можемо сказати, що досягли завершення процесу. Ми плутаємо форми, навіть коли бачимо їх зблизька. Піддаємося міражам. Існують солодкі отрути і гіркі ліки. Є добрі мотиви для того, аби не покладатися на відчуття. Виявлення невидимого призвело до того, що з’явилися спекулятивні світи, володіння думок, які згодом були колонізовані релігіями і філософіями.

Мабуть, дорогу цьому проклали сни. Тікопія на Соломонових островах називали свої сни «духовним спарюванням». Я припускаю, що психотропні ліки часто освітлювали стежку шаманам, які мандрували слідами скороминущих видінь. Та, може, ще ефективнішою в стимулюванні пошуку була жвава уява. Якщо ми уявимо, наприклад, добрий результат полювання, смачну вечерю, якої ми навіть не спожили, це може зафіксуватися в пам’яті як те, що реально відбулося: це так, як бачити тінь якогось предмета перед тим, як торкнутися його. Тож гуманоїд зміг би усвідомлювати чисто ментальні події. Через це в мистецтві палеоліту перемішані уявні події із зображеннями того, що справді було пережите.

Анімістичний світ, сповнений духів. Ми говоримо метафорично про неживу природу так, немов вона випромінює життя. Хвилі танцюють. Язики полум’я стрибають. Вітри ревуть. Сторінки шепочуть. Річки мурмочуть. Камені є свідками. Дивним чином, такі вирази є нечисленними в найстарішій на світі усній словесності. Замість метафор племінні співці зазвичай пояснюють вочевидь живі дії несвідомого сущого, приписуючи йому живих духів всередині предметів. Не йдеться про якусь грубу чи забобонну вигадку. Навпаки, ми маємо справу з дуже хитромудрою ідеєю: раціональним умовиводом (якого, однак, не можна перевірити) про переміщення хвиль, рухи вогню, шепіт вітру, ріст дерева чи опір каменю.

Ми можемо загасити вогонь, розсікти хвилю, розколоти камінь, викорчувати дерево – та їхня душа продовжує жити. Звідси й походить екологічна обачність буцімто примітивних народів: вони просять дозволу в жертви, перш ніж зрубати дерево чи вбити здобич. Наприклад, мудрець із Мілета, який передбачив затемнення в 585 р. до н.е., запевняв, що саме душі небесних тіл прискорюють їхнє взаємне притягання і відштовхування. Світ, казав він, «сповнений богами». Наука змогла позбутися декотрих із них, та їхні привиди викоренити і далі неможливо.

Недовіра до відчуттів спричиняє проблеми. Це живить віру в ілюзії, фантазії, галюцинації, божевілля. Усе те, що обманює, але також надихає. Відкриває можливості. Живить мистецтва. Робить доступними ідеї, що їх не можна осягнути через досвід, як-от вічність, нескінченність, безсмертя. Споряджає візіонерів, сприяє харизмі проти сили і талантам проти тиранів. Тож не говоріть мені, колего, студенте, м’яснику, співрозмовнику-філософе, про матеріалізм. Це дитячі забавки.

Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.       

Felipe Fernández-Armesto
Contra el materialismo
El Mundo, 05.10.2012
Зреферувала Галина Грабовська

Збруч

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!