Едуард Юрченко: Європейська душа та містерія Великодня

«Хто боїться смерті, не пізнає Воскресіння»
(Корнеліу Зеля Кодряну).

В добу раннього середньовіччя іслам приклав колосальні зусилля для навернення Європи. Не набагато відстав від нього і юдаїзм, який у ті часи проводив достатньо активну прозелітичну політику (той самий Хозарський каганат, наприклад, був населений переважно далеко не етнічними євреями). Тим не менше європейці обрали саме християнство. Чому ж?

Навіть при поверхневому порівнянні християнства з іншими монотеїстичними релігіями кидається в очі їхня фундаментальна відмінність. Для ісламу та юдаїзму Бог – це абстрактний надлюдський розум (настільки абстрактний, що іслам забороняє його зображати , а юдаїзм навіть вимовляти ім’я), який стоїть по той бік життя та смерті.

Християнство навпаки побудовано навколо постаті втіленої Боголюдини. На перший погляд, це може здатись ознакою певної «гуманістичної людяності». Ця помилка достатньо розповсюджена, передусім, на жаль, через неадекватне розуміння суті власної віри значною частиною сучасних християн. Але християнське віровчення недвозначно стверджує, що прийняття Богом людської природи було радше засобом, аніж головною метою. Метою ж був порятунок людства через жертву. Метою, яку можна було здійснити лише одним чином. Шляхом зустрічі зі смертю…

Як сприймали смерть у дохристиянській Європі? Фактично тоді відкидали те, що визначається як смерть сучасною матеріалістичною культурою. Віра в посмертне існування була для наших пращурів не вірою, а аксіомою. В цьому абсолютно не сумнівалися так само, як у сході або заході сонця. Але безсмертя могло бути різним. Якщо згадати античний Аїд або Хель північної традиції, то ми побачимо далеко не ідеальне місце. Звісно, це не християнське пекло (хоча перебування в пеклі теж поняття розтяжне), але місце принаймні не краще за земне життя.

Цьому існувала лише одна альтернатива: пряма зустріч зі смертю, що відкривала шлях до Безсмертя з великої літери, Безсмертя як не просто потойбічного, а надлюдського та надприродного існування.

Найбільш відомий приклад такого роду – це Вальгалла північної традиції, небесне місце перебування героїв, що пали в бою. Але, незважаючи на чисто воїнський характер уявлень про неї, варто відмітити один важливий момент: перемоги для потрапляння у Вальгаллу замало, туди приводить лише чесна смерть в бою.

Іншим шляхом, що обіцяв переможне існування в безсмерті та славі, був шлях таємного посвячення, такого як Елевсинські містерії або містерії Мітри. Але не варто забувати, що їхнім невід’ємним елементом була так звана «ініціатична смерть», яка мала характер, значно небезпечніший за звичайну обрядову практику (як би це не звучало фантастично для сучасної матеріалістичної свідомості).

В усякому разі, європейці дохристиянської доби розуміли перемогу над смертю, не як її уникнення, а травматичне переживання. Навіть звичайна смерть від старості та хвороб не здатна була відіграти відповідну роль. Смерть мусила бути неприродною та мати якість певної добровільності. Через подолання природного людського страху перед смертю (страху, який носить не стільки фізичний, скільки психічний і навіть духовний характер) відбувався «розрив рівня» і прокладався шлях до надлюдського.

Це можна порівняти з моментом родів. Неможливо з’явитись на світ, не переживши їхню драму. Ембріони теж відрізняються між собою, але головною відмінністю є відмінність між тим, хто народився і ненародженим. Таким чином, досягнення суто людського життя (навіть такі славетні, як військові перемоги) сприймались як певний етап підготовки до справжньої реалізації.

Отже, коли європейці зіштовхнулися з релігією, що поєднала ідею єдиного надкосмічного Бога з ідеєю його добровільної жертви, яка відкривала шлях до безсмертя вже не йому, а всьому людству і всесвіту в цілому, їхній вибір не був важким.

Головне в постаті Ісуса Христа – це не його страждання або добрі слова та справи. Головне – це подолання страху смерті, добровільність необхідної жертви, що відкриває шлях до перемоги. До перемоги, що означає абсолютну реалізацію навіть не тільки в світі небесному, а й прямо тут. Воскресіння во плоті було великим дивом для дохристиянського світу і означало собою оновлення космічного порядку в цілому. Саме так зрозуміли і прийняли християнство європейці.

Характерно, що християнський культ святих мучеників не має нічого спільного з возвеличуванням страждання та смерті самої по собі. Вони були далеко не «безвинними страждальцями», а людьми, які свідомо обрали смерть, щоб не зрадити віру. Не кажучи вже про те, що деякі з них проявили свою мужність не перед катом, а в бою зі зброєю в руках. Наприклад, святий мучень Меркурій Смоленський загинув у процесі натуральної різанини, що він влаштував монголам (при цьому перемігши у військовому сенсі і врятувавши місто).

Сьогодні все це сприймається викривлено. Навіть віруючі християни не завжди розуміють стрижня власної віри, що вже казати про матеріалістично налаштований постхристиянський загал. Але душа Європи залишається сама собою, незважаючи на всі спроби її спаскудити. Ключ до героїзму «нездоланної білої людини» (Дж.Лондон) полягає в її сприйнятті смерті або як іншого боку життя (в звичайному випадку), або як «скарбу, що, тим не менше, здатен придбати кожен» (К.С.Льюїс), якщо йдеться про смерть шляхетну та жертовну. В другому випадку вона є шляхом до надлюдського. Простіше кажучи, смерті як смерті для європейця не існує.

Величне свято Великодня – це щорічне нагадування про цю велику істину. Характерно, що статус найголовнішого воно зберігає насамперед у православних країнах Східної Європи, тобто народів, що найбільше зберегли традиційну європейську ментальність. В Україні свято Великодня вважається найулюбленішим не тільки серед релігійних, а й загалом. Цікаво, що його популярність зросла саме в добру випробувань, які переживає наша Нація в останні два роки. Зустріч зі смертю – це надія на Наджиття. Душа це усвідомлює, навіть якщо розум затьмарений матеріалістичними побрехеньками…

«Хто боїться смерті, не пізнає Воскресіння»…

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!