Ліваки, «Amnesty International» та вуличне насильство

Ліво-ліберальна істерія щодо «свавілля ультраправих» в Україні поступово завойовує собі місце в нашому інформаційному просторі. На тлі відверто провокаційних і ворожих щодо України акцій різноманітних лівацьких груп активізувався інформаційний супровід. Приміром, така «поважна» організація як «Amnesty International» («Міжнародна амністія») «стурбована системною бездіяльністю держави щодо дій радикальних угрупувань» .

Нагадаємо, що це саме та організація, яку перманентно звинувачують у вибірковості, оперуванні неперевіреною інформацією, політичній заангажованості, підтримці ісламістів та ринку секс-послуг. В Україні ця структура відзначилася закидами в бік українських військових за нечемне поводження щодо російських окупантів у зоні АТО, а також – звинуваченнями України в утисках пропагандистських каналів агресора – «Россия 24», «Lifenews», «Звезда». Крім того, очільниця «Amnesty International» в Україні Оксана Покальчук вважає, що «Заборона радянської символіки є неприпустимою».

З останнього зрозумілим є затяте бажання «Amnesty International» підтримати ідейно близькі ліві прокремлівські структури, яким не дають розгорнути свою підривну діяльність небайдужі громадяни. Різноманітні борці за «права» збоченців театрально дивуються – чому їм перешкоджають вести свою мирну «просвітницьку» роботу, проводити гей-паради та «марші за права жінок»? Лише тому, що всі адекватні люди не сліпі й чудово розуміють в який бік спрямовано їхні «мирні» ініціативи.

В Україні в усіх громадян є гарантовані конституцією рівні права. Тож за які ще «права» змагагає ліво-ліберальна публіка? Це зовсім не вимога рівності перед законом, це – прагнення здобути привілеї. Намагання протиснути в трудове законодавство норми, що унеможливлюють звільнення з роботи збоченців є нічим іншим, як невиправданим привілеєм. А спроби вибити якісь додаткові «права» для жінок є нічим іншим, як спробою позбавити природніх прав чоловіків. Весь цей комплекс заходів, яким різноманітні меншини та групи намагаються здобути і розширити власні привілеї, використовується як своєрідний таран для руйнування сім’ї, держави, нації, раси та цілої Європейської цивілізації. Ми розуміємо, що філософія «ти винен вже за фактом наявності в тебе члена» або, тому що «маєш білий колір шкіри» цілком відповідає лівацьким і феміністичним маренням про пригноблення або й екстермінацію білих гетеросексуальних чоловіків, але до чого тут розповіді про «свободу думки і самовираження», «рівність перед законом», «протидію насильству»?

Ми то якраз за. А от наші ліво-ліберальні опоненти – категорично проти. Ми ж не сліпі, щоб не бачити які «гуманітарні» тенденції набирають все більших обертів у ЄвроСовку і які намагаються проштовхнути в нас. На різноманітних представників сексуальних, етно-расових чи релігійних меншин вже зараз не можна навіть косо подивитися, не те що б сказати якісь свої критичні зауваження. Будь-що сказане на захист європейської традиції чи ідентичності негайно оголошується «нацизмом». З усіма витікаючими наслідками – публічним осудженням і цькуванням у «ліберальній» пресі, неможливістю публічно донести свою думку, втратою права на професію, а то й кримінальним переслідуванням.

Хіба комусь із правими поглядами дають можливість вільно висловлювати в ЄвроСовку свої думки? Відповідь очевидна. Університети Європи цілком зачищені під ліво-ліберальний дискурс. Наразі жодна гуманітарна освіта не можлива без того, щоб студентові не зґвалтували мозок культурним марксизмом. Чи може якийсь правий, та й просто здравий, політик, науковець чи письменник, який не хворіє на політкоректність і мультикультуралізм, вільно висловити свої думки на ТБ, у пресі чи з трибуни, без ризику потрапити під оббріхування, кримінал чи фізичну розправу? Історії з переслідуванням Тіло Саррацина чи Герта Вілдерса, лише за те, що вони наважилися вголос сказати очевидні речі, є далеко не єдиними. Це системні дії, внаслідок яких інтелектуальний простір Європи випалено напалмом. Переслідування за мислезлочин вже нині є буденністю для більшості країн ЄвроСовка. Тому нашим лівим опонентам немає сенсу дивуватися, що на їхні дії слідує силова реакція. Вони самі створили такі умови, що дискусія в цивілізованих формах стає апріорі неможливою.

Ми не помічали і не помічаємо з боку наших опонентів прагнення щось обговорювати, лише – навішувати ярлики, забороняти висловлюватися, урізати в правах та переслідувати. Після численних закликів до державної машини розпочати переслідування лише за праві погляди, про що, зокрема, йдеться і в згадуваній статті «Amnesty International». Після випадків цілеспрямованого цькування людей із відмінним від культурного марксизму баченням світу. Після цинічної та нахабної брехні про масштаби і форми сімейного насильства в Україні .

Після перешкоджання правим діячам брати участь в інтелектуальних і культурних заходах (як це традиційно відбувається, скажімо, на Київському книжковому Арсеналі). Після намагань зривати праві заходи. Після відвертої колаборації із зовнішнім агресором. Після цього всього на яку реакцію з боку адекватних людей ви сподіваєтесь? Правильно – вуличне насильство, чи не єдиний із доступних на сьогодні засобів протистояти демонтажу Європейської цивілізації. Тому не дивуйтеся.

Олег Однороженко,

Соціал-національна асамблея

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!