Християнство і атеїзм: що новіше?

Більшість атеїстів бачать собі історію релігій приблизно так: спочатку були невиразні племінні божки, потім з’явилося розвинене язичництво з Зевсом та іншими, потім з цього логічно розвинулося Однобожжя, ну і під кінець духовного прогресу людства релігія взагалі відмерла через непотрібність. Вінчає духовну історію людства розчарований хіпстер, який не вірить ні в Бога, ні в чорта.

Я сама колись так думала. Насправді все було не зовсім так. Інтелігенція античності була не тупішою нашої. У них була дуже розвинена філософія і наука. А що стосується Зевса і інших – то всерйоз в них ніхто не вірив. Це було щось на зразок державного прапора – символ громадської лояльності. Чи не думаєте ж ви всерйоз, що коли римські імператори оголошували себе богами, хтось дійсно вірив, що вони боги? До речі, в римському суспільстві толерантність панувала доволі успішно: той же гомосексуалізм був абсолютно нормальним, так що нинішній сплеск теж важко визнати вінцем суспільної еволюції. З інформаційною свободою те ж саме: в Колізеї показували у форматі реаліті-шоу таку чорнуху і порнуху, яка ніякому «Рен-ТВ» і не снилася. А вже про релігійну толерантність і говорити нічого: суспільство благодушно визнавало всіх і всіляких богів, всі й усілякі філософії та різнокаліберні «духовні вчення». Про все це дуже цікаво пише Честертон, якого я тут вільно переказую. Коротше, до моменту появи християнства розчарований хіпстер, захоплений якою-небудь східною філософією, був панівним видом серед античної інтелігенції.

Більш того, Честертон виразно показує, що розчарованість і цинізм – це не якась модна новинка 19 століття, це взагалі духовна норма в усі віки і всі епохи. Колесо сансари, «ніщо не ново під місяцем» – ця мудрість була доступна людині протягом тисячоліть і, справді, була стара як світ. Життєвою моделлю інтелігента і мудреця античності було прожити якесь філософське життя, а потім благородно перерізати вени в купальні – тому що ну нудно ж. Справді, нічого нового не побачиш, а люди все такі ж свині. Хто більш розвинений, міг закінчити так само не в 50, а в 30, наприклад. Тип «старого в 30 років» і зараз зустрічається часто-густо.

Християнство з його фанатизмом, вірою, переконаністю і оптимізмом було на цьому тлі справжньою революцією. Християнство не народжувалося жодною мірою з язичництва і ніяким еволюційним щаблем язичницької філософії не було: для нього «мудрість світу» стала «божевіллям перед Богом». Якщо для язичницької філософії ідеалом був старий-мудрець, то для Христа – дитина. Христос і сам не був ніяким мудрецем чи черговим банальним «учителем чесноти». Він любив парадокси і розрив шаблонів. І своїх послідовників закликав бути як діти, а не як розчаровані мудреці, які смішні Богу. Християни здавалися римським інтелігентам такими ж божевільними і ідіотами, як зараз здаються сучасним атеїстам. Християнство було новим, нелогічним, незрозумілим. Над християнством сміялися в голос, знущалися на тему «мізків не треба, головне – вірити!». Тому що християнство реально ні в гріш не ставило накопичену на той час язичницьку «мудрість». Більш того: християни демонстрували явне презирство до традицій і моральності – наприклад поклоніння тому ж Зевсу. Тобто з точки зору нормального римського громадянина 2 століття християни були тупі, вперті, нетолерантні і суспільно чужі. Таких фріків було не шкода і левам згодувати на потіху публіці.

Одним словом, християни на тлі античної заяложеної мудрості були явищем в дусі «Здрастуй, плем’я молоде, незнайоме». Тому, на мій погляд, ведмежу послугу надають християнству ті, хто при його захисті напирає на традиції. Язичництво ж в плані традиції древніше буде: я буквально недавно сміялася над цитатою голови однієї районної адміністрації, який підтримував «традиційне свято Івана Купали» як гідний привід для свята молоді на тлі бездуховного західного Гелловіна. Одним словом, «традиційність» – це завжди якась аморфна каша (і не тільки в мізках голови районної адміністрації). У християнстві закостенілість і древність ніколи не були приводом для поваги. Зрештою, освічені римляни гнали християн саме як порушників батьківських традицій і згодовували християн левам на захист «традиційної моральності». Климент Олександрійський, один з перших захисників християнства, порівнює християнство з «вітром істини», а ось про традиції висловлюється так: «Тому в язичників “батьківські звичаї” – це річ минуща; Божественне ж виховання є скарб вічно цінний». Тобто ви зрозуміли: зовсім не факт, що це «вічно цінний скарб» передадуть нам саме «батьківські звичаї». Ось моєму поколінню батьківські звичаї мало що передали: кодекс будівника комунізму змішався з млявою аморальністю 90-х, а православна традиція тільки-тільки відроджується з попелу – на «батьківські звичаї» вона явно не тягне.

Знову ж, Честертон висловлює цікаву думку: в одного покоління християнська віра може згаснути і зів’яти, але в іншого вона раптово відроджується в первісному божевіллі і свіжості. На християнстві ставили хрест вже десяток разів за його історію – але те, що одним вже здавалося «віджилим і застарілим», іншим раптово відкривається як дуже оригінальна, революційно свіжа і крута штука. Християнство вічно нове і оригінальне – однаково на тлі язичництва або войовничого атеїзму. Все, що оточує зараз нас, – від поклоніння грошам і цинізму до східної езотерики – однією ногою стоїть у минулому і тягнеться до нас з могили. Саме цій «вічній смерті» протиставляє своє «вічне життя» християнство, яке однією ногою у вічності, іншою – в сучасності, а головою в хмарах.

Дар’я Косинцева

Подобається матеріал? Поділіться ним з друзями у Facebook!